"Леонiд Панасенко. Не камiнь (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

Вiн сам вибрав Зiрку i, коли корабель-матка випiрнув поблизу неї
iз пiдпростору, почав квапливо збиратися.
Генрiх, командир корабля, його давнiй приятель по третьому й
четвертому життю, вперто мовчав, i це мовчання розсердило Кiма:
- Я знаю, про що ти думаєш, - сухо проказав вiн. - Обов'язок...
творчiсть... Нема нiчого вищого, нiж творення життя... учнi
Великого... Ти забув, що я вiльна людина i тому маю, окрiм обов'язкiв,
силу-силенну прав. Я вибрав iз них одне - спокiй, вiдпочинок, назви це
як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати...
- Не буду, - сумно погодився Генрiх. - Але все одно це егоїстично
- двiстi сорок рокiв знати лише обов'язок i раптом... Iмпровiзаторiв
багато, є професiонали незгiрш за тебе. Проте Великим нарекли лише
одного. Як ти гадаєш - чому?
- Але я виснажений! - Кiм розсердився не на жарт. - Я зiпсував
цiлу планету. Подумати лишень - не врахував один вид, комашину, а вся
еволюцiйна побудова розсипалася, зiйшла нанiвець. Ти знаєш, що я пiсля
Дзiнтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я мiг зробити такий
жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! I
це - пiсля Великого... - вiн спробував розсмiятися, але в нього нiчого
не вийшло.
- Нi, - похитав головою Генрiх. - Все це слова... Великим тебе
нарекли не за вiрнiсть обов'язку. Ти став символом нашої професiї...
Але чому ти тiкаєш у кущi пiсля першої ж невдачi - цього не зрозумiє
нiхто. Ми не боги, кожен iз нас має право на помилку. Тiльки
гордощi... Тiльки непомiрна гординя нашiптує тобi, що краще одiйти вiд
справ, сховатися.
- Я втомився, - знiчено пробурмотiв Кiм. - Я беру собi найменше -
позбавлений життя невеличкий свiт, який, до речi, будь-коли може бути
спалений плазменим викидом свiтила. Я перетворю його на Рай i,
нарештi, вiдпочину.
Генрiх одвернувся.
- Менi шкода тебе, друже, - мовив вiн на прощання. - Ти втомився
- отже, ти помер. А твоє "до речi" - лише бравада. Ти хочеш, щоб цей
свiт залежав вiд тебе? Менi шкода цього свiту.

Вiн давно не ходив до пустища, i лiсову стежину заполонила буйна
рослиннiсть. Пiд ногами - пружний мох, раз у раз доводиться вiдхиляти
вiд обличчя пухнасте листя. Кiм навiть погладив один листок - це теж
був його шедевр: змодельована ним рослиннiсть за два роки наситила
розрiджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому роцi тут
з'явилися птахи. А на п'ятому - в бiованнi завовтузилися шестеро
цуценят - три пари. Одного з них вiн опiсля назвав Одновушко Мокрий
Нiс.
Зiйшла Зiрка. Свiтило стояло над обрiєм низько, в каламутно-жовтiй
iмлi. Навiть неозброєним оком було видно, як неспокiйно коливається
його плазмене тiло. Кiм вiдчув, як його вколола тривога, i пришвидшив
крок.
"А й справдi, Зiрка поводить себе загрозливо, - подумав вiн. - До
лiтньої пульсацiї ще пiвтора мiсяцi, вона ж розпухає буквально на