"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iван Пiльгук.

Дуби шумлять


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Повiсть

Частина перша. Ой три шляхи широкi┐

Шумлять старезнi дуби... Грiзною сторожею стоять вони по шляхах до
палацiв Кочубе┐в, Галаганiв, Скоропадських. Шумлять, нiби марять столiтнi
сни про долю краю. Вiтер вигра║ шорстким сизим листом, тамуючи щебетання
дрiбних птахiв. Горлиця ненароком промайне сiро-голубою стрiчкою i щезне.
Лише здоровило-пугач насуплено зирить крiзь вiти, мiцно затиснувши
мохнатими лапами засохлу гiлку, чекаючи облоги присмеркiв, щоб сумовитим
голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам i тривогу обшарпаним
бiдняцьким оселям. А коли ранок осмiхнеться полиневою росою, щеза║ десь
пугач, ховаючись у козацьких ру┐нах, щоб дати привiлля розбiйниковi
яструбу полювати на пустотливу горлицю.

Понуро шумлять старезнi дуби Полтавщини, шепочучи казки-билицi... Хто
гомiн той збагне i наповнить душу живлющою снагою? Хто думи сво┐ увiлл║ в
те шумовиння, як ото вливають медовий хмiль у срiбний келих?
Дуби шумлять, а вiд них стеляться битi шляхи. Ой три шляхи широкi┐,
куди поведе ними доля невгамовного мандрiвника? На яку колiю ступить його
нога, щоб дiйти туди, де плекана мрiя сну║ надi┐ голубi?
Та║мниче срiблострунним передзвоном виграють дуби, вiщуючи
путь-дорiженьку...

Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу
безжурнiсть i втiху. А потiм перебирав у кiмнатi папери, вiдкладаючи
значнiшi, а решту бгав та та в пiчку. Кинув глузливий погляд на напис:
"Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...
- Смiйся, колезький ре║страторе Панасе Яковичу Рудченко! - тихо
шепотiли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столi. Звiдти виглянуло
молоде, блiдувате, заросле чорною борiдкою обличчя. Темнi очi пронизливо
дивились, нiби докiрливо промовляли. Пригадав, як одна вiдвiдувачка в
миргородському казначействi вiдшукувала його - помiчника бухгалтера - i
запитувала: "Скажiть будьте ласкавi, де той сидить, що в нього очi