"Iван Пiльгук. Дуби шумлять (Укр.)" - читать интересную книгу автора

говорять..."
Говорять... Кому i що вони говорять? Рука потяглася до щоденникiв. Ось
вони - свiдки хвилювань, тривоги й роздумiв. Читав написане:
"Пригадалася моя служба i в Гадячi, i в Прилуцi, i тута. Невесело, i як
невесело┐ - зробилося на душi, - наче камiнь хто звалив на хилi груди.
Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом i начальник знiчев'я
нала║ тебе - i то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хлiба ┐сти... Серце
мо║ наливалося вогнем, у грудях ходили прибо┐ гнiву... О, чим я тобi
вiдомщу, ти, кляте життя - невiльне, пiдданське! Чим я тобi вимещу, дурний
начальнику, за тво┐ даремнi попрiки, за тво║ огудне i неправдиве слово?!
Нiчим? Нi, я виставлю тебе на показ усьому мировi, тво┐ дурнi привички,
тво║ насилування чоловiчо┐ совiстi".
Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гiркотну долю
безталанно┐ жiнки. Не хотiв вимовити ┐┐ iм'я. Не мiг його вимовити так, як
ранiше, при зустрiчах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж
чиновницьке життя, безглузде, пiдлегле, та ще й темрява вiдiрвали ┐┐,
непорочну, вiд рiдного дому, повели десь у велике мiсто. А там що? Може,
зустрiну, перевiвшись туди на роботу... Очевидно, зустрiну... Мушу
зустрiти! Як у пiснi, у казцi, а знайду ┐┐. А коли нi, то опишу ┐┐ долю,
несподiвану молодiсть.
"Музо моя - госте одиноко┐ душi! Не покидай мене, поки я не викончу
мо║┐ Галi як слiд... Вона покiрна дитина твоя, люби ж ┐┐ i грiй, доколи ще
б'║ться кров у мо║му серцi!.. Бо що ж без тебе зосталось менi? Хата -
пустка, люди - бездушнi трупи людей... Я язик собi вирву, коли вiн,
стiлько лiт даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб i камiння
завило, щоб у бездушнi трупи не урвався свiт правди i любовi... 1870
рiк..."
Хоч уже минув цiлий рiк, як записав цi слова, але вони не втрачали
гостроти, звучали ще вразливiше, коли готувався до подорожi.
Уважно переглядав i складав речi, готував ┐х у дорогу. Здавалося, до
них торкалася тепла дiвоча рука, а синi, аж чорнi, очi смiялись i
проймалися тугою. Наче чув ┐┐ запашний голос, що вiдгомоном лягав у серцi,
коли виводила стиха: "Ой три шляхи широкi┐ докупи зiйшлися". Нiби вiщувала
розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, вiдгонив сон.
Ранком залишив рiдний Миргород, сонливi кривулястi вулицi, порослi
бур'янами, прибитi пилюгою. Але не залишав породжених тут мрiй - нiс ┐х з
собою в широкий невiдомий свiт.
Бiля порога стояла бричка. На нiй небагато речей, валiзка з паперами й
гiтара - розважальниця гiрко┐ самоти.
Прощай, рiдна Миргородщино, прощай, хатино, в якiй колись мати
сповивала, випрошуючи в долi пiснею колисковою й теплою сльозою щастя для
сина. Прощай, недоспiвана пiсне юностi - постiйна супутнице роздумiв i
хвилювань. Прощайте, росянi бережечки Хоролу, вимiрянi босонiж аж до
лугових просторiв, щедро повитих лiлово-рожевою материнкою,
золотаво-чубатими козельцями, буйноквiтним звiробо║м, похилою кульбабою,
густолистою шавлi║ю. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцiннiший
скарб, пахощi трав та яблуневих садiв, а з ними - радощi й скорботу, щоб
не розставатися на незвiданих шляхах тривожно┐ юностi.

- Пора вирушати, - гомонiв фурман, натягаючи кобеняк, - щоб в обiдню