"Владимир Григорьевич Рутковский. Бухтик з тихого затону (укр.) " - читать интересную книгу автора Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi
Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека... Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся. Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною. I тому Бухтик бiг до санаторiю так, як нiколи ще не бiгав у життi. Як добре, що вчора вiн на всяк випадок випрохав у Сергiйка одну таблетку i сховав її пiд вербою! Вiн вбiг на подвiр'я i зупинився: всi вiкна були затемненi. I лише в одному виднiлася голова дiвчинки... Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать. - Сергiйко в небезпецi! - задихаючись вiд сухого повiтря, вигукнув вiн. - Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти смiливу людину, щоб... - Де вiн? - швидко запитала Оля. - Хто, смiлива людина? - Та нi, Сергiйко! Де вiн? - Там, в трясовинi. Омаша заманила його туди i... - Бiжiмо! - вигукнула Оля i стрибнула з пiдвiконня у двiр. Сергiйко повiльно занурювався в трясовину. А неподалiк, як i ранiше, надсаджувалася вiд крику величезна бридка Бiльше нiкого не було. Кiлька разiв вiн пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який вiн випадково вчепився, не мiг витримати ваги його тiла. Корiння трiщало все чутнiше. Сергiйко тоскно дивився на темне небо, всiяне зiрками, на дерева, що височiли вiддалiк, на могутнiй кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тiльки до нього! Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися нiколи. I нiколи бiльше не бачитиме вiн нi оцих зiрок, нi друзiв, не пробiжиться по зеленiй, теплiй вiд сонця травi... Зненацька жаба замовкла i стрибком обернулася до лiсу. У повнiй тишi Сергiйко почув, як хтось бiжить у його бiк. I вже зовсiм близько вiд нього пролунав дзвiнкий голос Олi: - Ми тут, Сергiйку! Ми йдемо! СУД - Так, я настоюю на тому, щоб вiдбувся суд, - повторила Омаша. - Треба нещадно покарати винних. Нещадно! - Гаразд, винних я покараю, - згодився Барбула. - Але спочатку вислухаю усiх. - А кого тут вислуховувати? - Омаша презирливо стенула плечем. - Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж вiн i винен в усьому! |
|
|