"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

напружений гуркiт, той гарячий свист, той зрив землi, той вибух вогню i та
густа, масивна, пiд саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму.
Якiв Балаба отямився на асфальтi, пiд самою гусеницею сталевого
гiганта, що саме вибухнув вогнем i палав, мов смолоскип. Якiв був глухий,
нiмий, дерев'яний, але все-таки якась сила зiрвала його i вiн хотiв бiгти.
Не знав i не бачив куди. Однi лише звалища i огонь. До того ж у повiтрi
пролетiла нова ескадрилья лiтакiв, засипаючи землю градом куль.
Як вiн пiзнiше з того все-таки вирвався i як опинився на вулицi
Тополевiй у сво┐х знайомих Бачинських - того Якiв не мiг би як слiд
сказати, бо вiн остаточно отямився аж на помостi, в калюжi води, вiд
запаху паленого волосся, вiд гострого болю ран, що ┐х чимсь мастила
невiдома розпатлана жiнка.
- Зна║те, - казала пiзнiше сестра Бачинського, Ольга, чоловiка i сестру
яко┐ вивезли минулого року большевики на Сибiр, а тому вона не боялась
нiяко┐ вiйни, помагала раненим i перша помiтила Якова, - зна║те, щось таке
увiгналося до кухнi i гримнуло на пiдлогу. Щастя ще, що була вода, а то ж
кажу: горiв! Ну, дослiвно горiв! На бiгу! Живцем! I навiть не гасився...
Першими його словами були: "Балаба... Дермань... яблука... гiмназiя..."
I щойно пiзнiше Мотря, старша сестра Ольги, все це розлущила. "Таж це наш
Якiв! Не бачите! Що жив у мене на квартирi... Гiмназист. З Дерманя... Що
привозив яблука..."
Якова пригадали. Пригадали всi. I старшi, i молодшi, i Бачинськi, i
┐хнi сусiди, i Малка та Рiвка Шнайдери, що винаймали другу половину
будинку Бачинських. Його негайно пiднесли з калюжi, поклали на матрацi в
кутi на помостi. Його з усiх бокiв пекло, вiн втрачав притомнiсть, нiкого
не бачив, перед його очима мигало багато нiг, з вiкна несло згаром,
вибухами. Мiнялись тьма i свiтло, тиша i гуркiт, спокiй i рух.
А одного разу, зда║ться, також ясно свiтило сонце, знов зчинилась
метушня. Бiгли, янчали, кричали. Згодом над самим дахом будинку прогримiли
знайомi звуки, щось засвистало, шарпнуло вiкнами, брязнуло скло, задрижала
пiдлога, загойдалась висяча лампа, рушилась i повисла навскiс картина, що
висiла сливе над самим Яковом. Якiв прокинувся, зовсiм отямився, хотiв був
зiрватися й бiгти, але не було вже часу i вiн чекав вибуху, чекав кiнця.
I коли вiдлетiв гуркiт i десь там за мiським парком завмер зовсiм,
настала така глибока тиша, що Якiв чув сво║ придушене дихання i рiвний
цокiт годинника з третьо┐ кiмнати.
Можливо, це була одна мить, дослiвно секунда, але Якiв ┐┐ не видержав.
Вiн, як був, зiрвався i з диким криком "тiкайте!" кинувся прожогом через
заднi дверi у сад.
- Нерозiрванi бомби! Тiкайте! - кричав вiн не сво┐м, розпачливим,
настирливим голосом.
З-пiд бетоново┐ плити веранди, з-пiд старо┐ хижi в саду, з ям i ровiв
зривалися люди i кудись бiгли. Без мети i напрямку. До парку, на вулицю,
на городи. Скрiзь були люди, повно людей, багато людей. Бiгли, метушились,
щось несли, тягнули. Якiв натрапив на Рiвку, що ледве несла хлопця з
перев'язаною ногою. Якiв без слова вирвав вiд не┐ хлопця i побiг далi. За
ним, так само безмовно, бiгла Рiвка. Бiгли, здавалось, навмання, через
парк, невiдомо куди.
I лише згодом, пiд вечiр, Якiв з Рiвкою i раненим хлопцем опинилися на
вулицi, що колись звалась Вузькою, але тепер являла собою звалище ру┐н i