"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

за свою працю. Що ┐й до того, що тато втомлений? Вiн крутить головою ┐
мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважу║. Сильний тато, добрий тато. Марiя
горда таким татом, бо такого тата нема║ на цiлому свiтi.
I одного вечора тато довго не вертався з працi.
- Мамо! Де наш тато так довго?..
- Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б'║ камiнь...
Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не
знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати купою
ринули засипанi кам'яним порохом, у замерзлих постолах та чоботях люди.
Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi.
Марi┐ робиться страшно, i вона почина║ плакати. Забилася в кут на
запiчку, нiхто на не┐ не зважа║, горнеться до стiни. Мама ста║ на колiна
коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. I на
лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять
люди. Батька зовсiм не видно.
I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла
┐сти. Чому сьогоднi за не┐ так забули, а мати, коли помiтить ┐┐, замiсть
дати ┐сти, схопить на руки, залива║ться слiзьми i так горне до сухих
грудей, що Марi┐ аж боляче.
На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад.
Увечерi ┐ли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка
Катерина, а решта розiйшлися.
Мина║ день, два.
- Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..
- _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..-
горне, притиска║ до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата... Забив його
камiнь...
- Камiнь? А де тато?
- Нема. Засипали землею.- Оксана втира║ сльози.
- Засипали землею... Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко?
- Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше...
- А цого з ви плацете?
- Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собi... Я вже не
плачу.
Оксана пестить, горне до лона, цiлу║ Марiю. Очi залитi сльозами, у
грудях тягарi.
За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не
звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву,
годувала Марiю, мила ┐┐ та проказувала "отченаша".
Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi.
Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке,
бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.
I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, й
перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi
раптом прокинулася i почала невтiшно плакати.
- Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина.
- Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз
вернуться. Засни, дитино, засни...
Марiя хлипала:
- Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?