"Сонячна машина" - читать интересную книгу автора (Вiнниченко. Володимир)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.

I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?

Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.

В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого.. Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.

– Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.

Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.

Лiтачок – старенький моторовий – по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.

Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!

Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах – по формi видно, з Сонячними машинами.

Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина – найдужча гармата, як пише любий Макс.

Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр – Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.

I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора – нерiвне, задихане, передсмертне.

I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.

I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi – темносукнянi купи хмар, збоку – задерте догори крило лiтака, за лiтаком – височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi, як ховаючись од кулi. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од самої думки про той бiль, що тiльки по був.

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.

I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?

Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.

Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.

– Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого – струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.

Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.

– Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.

Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:

– Спасибi, пане докторе.

– Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!

I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до "старого режиму". От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в!їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на "старий режим". Що це – глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини – на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв – батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять – однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?

Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю "старого режиму". День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.

Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:

– Овва! Овва!

– Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу "новi порядки". Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!

– Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.

– Ану, спробуй, спробуй!

– Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му – що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила – i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!

I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.

I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер – як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.

– Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!

– Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав "не боюсь". Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посмiхається.

– Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.

– А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.

– Так чого ж ви лаєте Машину!

– А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: "Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи". Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? "Це, – кажуть, – тепер спiльне". То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.

А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?

Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.

На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.

– А чого ж залiзницi не ходять?

– Не добалакались iще до краю. Сторгуються – пустять Терором беруть, терором.

Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить – нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати – нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода – свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш – подереш сорочку на шматки?

I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.

Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?

Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.

Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн – вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.

Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.

До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено – кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.

Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.

Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.

Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство – очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть – на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.

I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.

Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках – трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають – звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.

Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць – тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було – чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла – свiчка чи каганець.

Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.

Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютної тишi, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чхає, закашлюється й стає. Стає рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й пiдкручування доктора Рудольфа.

Тодi вiн обнiмає її за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде далi Все ж таки послужила сiаренька – i за те спасибi.

Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiває його мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.

Iржаво, хруско вiдчиняється хвiртка – давно нiхто не ходив нею. З-пiд неї з мокрим шелестом туго вiдсувається вбiк наметена купа осiнннього листя Фасади лабораторiї й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вiкнами.

Доктор Рудольф спирає об стiну оранжереї мотор, витiїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi купи листя, дбайливо прикритi брезентом – очевидно, дiдусь Йоганн хазяйнує.

Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух – чогось йому тiсно, трудно дихається. Потiм помалу пiдходить до закритої веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отакої самої осiнньої пори готувався до своїх лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй щiльно по-зачинюванi.

Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно рухає лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля неї на стiльцi лежить купка мокрої викрученої бiлизни. Голова пов'язана бiлою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати – стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.

Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiлої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона якось чудно, не помiчаючи, випускає з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент стоїть, зацiпенiвши, потiм задом одсувається до дверей i швидко виходить ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випраної, спiральне повикручуваної бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.

Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою по мокрому лицi, ще бiльше розмазує бруд i нерiшуче вiдчиняє дверi на веранду. На нього пашить теплом, вогким, миляним духом.

В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором розпанахуються, i в них з'являється висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона кидається до доктора Рудольфа, мовчки обхоплює його голову, мовчки жадно, сильно вкриває мокре, брудне лице теплим натиском уст, мовчки горне до себе мокре тiло його, вбирає в себе, обмацує руками, знову тисне, знову цiлує в очi, в щоки, в голову, з якої звалюється долу мокрий капелюх. Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й мугиче. Потiм ратом одпускає сина, вiдвертається й тихо плаче.

– Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?

– Од щастя, сину, од щастя!

Вона швидко, енергiйно витирає очi й знову повертається до доктора Рудольфа. Вiн, це – вiн. Здоровий, живий, трохи нiби схуд, але тi самi чистi, яснi, прозоро-щирi очi, та сама прекрасна, трошки винувата посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.

Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути. Вона веде його до кiмнати, роздягає, умиває, витирає, як у дитинствi. I розпитує, i лякається, i вимагає показати зранену ногу, i знову мовчки хапає голову.

Батька нема – вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, – чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.

– Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?

Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати що значить оте, що вiн бачив щойно на верандi?

Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка знизує плечима. Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних, може, добре, для других – гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз у життi за всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад, оселились у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.

– Як?! А принцеса ж де?

Принцеса перейшла вниз, до графинi. Граф, графиня й принцеса мають тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем – салон насилу випрохали. А решта покоїв зайнята рiзними людьми. У принцесиних кiмнатах живе швець iз родиною – жiнкою й трьома дiтьми; в покоях графiвни Труди двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта; у великiй залi живо двоє малярiв, у бiблiотецi – якийсь худенький, милий чоловiчок, який називає себе вченим, кабiнет графа займає бухгалтер iз якогось банку; у великому салонi живе технiк iз жiнкою. Народу повно тепер у домi. Прислуга розiйшлась, але Иоганн лишився. Внизу, в кiмнатах прислуги, нiхто оселятися не хоче.

– Ну, а як же… годуються принцеса, графи, батько?

– Графиня i я їмо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi мусимо готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо не хоче, щоб за неї хтось робив, її вiрна Софi покинула її. З шофером Германом, разом iз авто мобiлем, виїхала кудись. I сама тепер усе робить. Аякже, сама! Оце ж ти бачив: бiлизну свою пере, їсти варить, кiмнату свою прибирає, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже нiяк не може допустити. Оце носить їй тепер на прання воду. Все ж спинилось тепер, Рудi, – нi водопровiд, нi каналiзацiя, нi електрика – нiщо тепер не функцiонує. Живемо, як колись за старих-старих часiв.

I мати так обережно, заспокiйливо погладжує доктора Рудольфа по плечу Звичайно, це неприємно й трудненько без звички, але якось перетерплять люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумiється, все трохи не так виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так уже й страшно, як дехто думає. Може, дасть бог, якось направиться життя.

– А де ж Макс?

– Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В її вiллi.

Побрались?

Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони – нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.

I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.

В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.

– Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?

Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.

– В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?

Панi Штор посмiхається.

– Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало "Це лабораторiя Рудольфа Штора". "А? Рудольфа Штора?" Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.

Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно

– А принцесi ж.. що до того.. чого вона вiдбороняла?

– А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.

Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.

– Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.

Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.

Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.

– Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…

Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй – велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.

Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню – чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок – там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.

Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.

Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.

Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.

Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.

– Ну що, задоволений?

Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.

– Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї "великої" працi? Подобається?

Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:

– З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.

– Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.

Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.

– "Трiумфальна зустрiч". "Спаситель свiту". "Новий Христос". "Рай земний". Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!

Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.

Панi Штор зiтхає й обережно каже:

– Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…

Батько скидується, спалахує:

– Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо? Хто, що, якi сили можуть примусити їх узятись до роботи? Ану, попробуйте їх примусити! Ану, забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi "спасителi"? Що ж вони на це: "Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з вашими радiями, електриками, водопроводами, аеропланами. Нам нiчого не треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не так вони говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками – та з ким хочеш. "А на якого дiдька менi ваша електрика? Я буду працювати, вугiль возити, а ви будете електрикою грiтись?" Сором? Грiх? Потреба людського? Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть! Бачите тепер, синки мої? Бачите її тепер на власнi очi, коли вони вам iще не повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер – при повнiй свободi й без насильства? Що – пустеля, яма, смерть? Та вас усiх тепер собаки позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви ж нi до чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для власного добра. Та чого краще? Каналiзацiї, як тобi, синку, вiдомо, в твойому раю вже немає. Смiття, бруд, нечистоти нема куди спускати. Треба копати смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджуємось i погниємо всi в раю. Ну, i що ж ти собi думаєш? Всi вашi "експлуатованi", всi цi "пролетарi" анi пальцем не хотiли рушити! Довелось їх соромити, лаяти, виясняти для них самих загрозу життю – аж тодi милостиво згодились копати ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мої синки, з вашим раєм! Оце я вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!

Доктор Рудольф мовчки дивиться на стрибливе вiд тiней каганця лице батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й повертається всiм тiлом до чоловiка.

– Батьку! Що ти кажеш?!

– А що ж менi казати йому, цьому "спасителевi" нашому? Га? В ноги йому поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося, його попереджалося, його благалося Слави захотiв? На установи бога повстав? Порядок змiнити запотiв?

Батько теж пiдводиться i, весь уже горячи нестримним палом кровi, грiзно, хижо перехиляється до сина.

– Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От тобi пам'ятник маєш: розбiй, грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма, розпуста, звiряче життя. От твоя слава! Радiй?

Ганс Штор повертається й виходить до кухнi, сильно грюкнувши дверима. Доктор Рудольф знову похиляє голову й сидить непорушне.

Нагорi грає графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi неймовiрнi серед темного мовчання.

Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiдає поруч, бере його руки в свої, гладить їх, голубить, щось говорить, щось старе, потiшаюче, вiчне, материнське, яке говоритиме мати й тодi, як лишиться на замерзлiй зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.

А доктор Рудольф уже не слухає нi її, нi батькового бурмотiння в кухнi, нi звукiв рояля нагорi – невже ж вона не примде прати далi? Невже не загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?

Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?

Доктор Рудольф цiлує матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже до себе.

Мати не затримує його. Вона тiльки наливає в тарiлочку топленого сала, встромляє гнотик i запалює каганець.

– Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi свiчки, нi сiрникiв не можу тобi дати – нема.

Рудi бере каганець, прикриває його полою, ховає ключ од лабораторiї в кишеню й помалу виходить надвiр.

Вiтру немає. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить дощиком по кущах. Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству алеї Небо, земля, сад – усе темне, непроглядне, все чорна, густа безодня. Зникло колишнє величезне вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським витвором, а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах, як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.

Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не розхлюпати й не придушити дорогоцiнної жовтенької квiточки, що так смердюче пахне з пiд пальто. Отак десятки тисяч лiт тому брела людина вiд чужої печери до своєї, позичивши вогню.

Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом iз лабораторiї.

Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i оглядає все навкруги Чисто-чисто все прибране, нiде нi забутої читаної книжки, нi квiточки, нi шпильки – нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.

Клiпає гнотик каганця. Гойдається густа тьма в далеких кутках лабораторiї, жовто й тьмяно виринають iз неї блиски апаратiв i знову поринають.

Нiякiсiнького, нi найменшого слiду її перебування тут!

Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.

Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.

Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.

А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися (аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.

До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки – хто знає, хто там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.

З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi, регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й зникає.

Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.

На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже немає.

Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?

Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир "генераловi" трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й докiнчуючи свiй туалет.

Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм,черепками.

I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий – мокрий, брудний, засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, – шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку – мокрi, пообгризуванi кiстяки – iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.

Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.

Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.

Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.

Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви – i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.

– Вам кого треба?1

– Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, здається, тут мешкає?

– Ага, Штора В такому разi увiходьте. Iдiть до холу, потiм сходами нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз своєї кiмнати. Якщо не спить iще.

Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у розбитих окулярах iз головою пуделя знову засуває ломом дверi.

Нагорi доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всi боки. Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме Макс – невiдомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомiн голосiв – то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голоснiше кашляє, ходить повз дверi, стараючись тупотiти. Анiтелень!

Тодi доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якiсь дверi:

– Макс Штор! Тут?

Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших дверей вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всi – i Рудольф, i Макс, i купа тiл – отямлюються Вони тiльки перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг нього й засипають, як поклонницi квiтками спiвака, питаннями, привiтаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп'янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радiсно збентежена, з хлоп'ячими, розмашистими рухами.

Нарештi Рудольфа знайомлять з усiєю купою облич. Це все – свої. Колишнi iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального Бюро Iнараку: доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор Тiле. Коли впали всi фортецi Об'єднаного Банку, самi собою розчинилися дверi тюрем – i всi "злочинцi" спокiйнiсiнько розiйшлися собi по домiвкх. Але помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди, i вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей – колишнiй капiталiст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзикiв, пан Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це – колишнi артисти оперового радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на весь свiт. Тепер пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху разом iз Iнараком. Ще є двоє пожильцiв цього дому, але вони поїхали з возиком по свiжу траву для комуни – сьогоднi їхня черга.

Рудольф уклоняється комунi, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс i б'є по жовтiй, надзвичайно блискучiй, як вишлiфувати, лисинi пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапає в обiйми Рудi й крутить ним по залi. Труда сердито ловить його за руки й благає всiх спинити "скаженого".

– У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу! Чуєте: нога! В Рудi нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!

– Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди, голубчику, сюди.

Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а самi всi лягають круг нього на килимi.

– Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку. Де, як, коли – все-все. Тiле, ви матимете кару на пiдставi другого параграфа конституцiї. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не думай, ради бога, що ти зйов попав до божевiльнi. Ми це так iз радостi, а звичайно буваємо трохи тихiшi. Ну, починай!

Рудi замiшано загрiбає волосся й оглядає поверненi до нього вгору смiхотливi, привiтнi, чекаючi обличчя. Та йому, власне, нема чого розповiдати. От у них є далеко бiльше.

– Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!

– Та й у нас теж нема чого.

– Наше розповiдання теж коротке буде!

– Тихо, панове! Ну, Рудi!

Немає ради, мусить Рудi розповiдати. Але, дiйсно, його оповiдання виходить зовсiм коротеньке. Та й що там цiкавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що зламав – тiльки ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.

– О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi. (Май на увазi. Рудi, – всi чини, титули й таке iнше скасованi. Тепер є тiльки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер має слово, бо колись, у минулiй ерi земної планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй i легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових нiг чується задумливе бурмотiння:

– Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорiї людини?

Шпiндлер стає на колiна, важно поправляє розбитi окуляри й нахиляється.

– Людино Гане, хоч ви дiйсно маєте прiзвище, яке дає пiдставу сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми поки що носить усi ознаки так званої людської мови, я прошу паважне зiбрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.

Вiн поважно вiдсуває на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри й серйозно, строго оглядає всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн, дiйсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгiдного "трiумфатора", чи з себе, чи з усiх людей?

– Отже, увага, панове! Чи то пак – iстоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…

Доктор Рудольф зiщулено червонiє: розумiється, це глум iз нього.

– Що… Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а саме – що ми, не зовсiм божевiльнi iстоти {я не кажу "люди", бо це ще спiрне питання, i я тримаюсь зовсiм iншої теорiї), що ми зранку покотом лежимо на пiдлозi й приємно фiлософуємо, на пiдставi цього вже факту ми можемо з певнiстю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього свiту – це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажнi iстоти?

Шпiндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голiвку догори и з пафосом досвiдченого оратора робить паузу.

Iстоти чекають iз таким лiнивим вибачливим усмiхом, з яким чекають глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.

– Зламалася, мої iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз необхiдностi. Вiз перекинувся – i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.

– Х-хе!

– Одначе!

– Умгу! Дякуємо красненько!

Шпiндлер зручнiш складає ноги по-турецькому.

– Так, мої iстоти, в царство свободи. Вашi посмiшки й вигуки, не забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не зовсiм повiльний, i ваша психiка ще не зовсiм приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогi cпiвicтоти?

– От власне!

Шпiндлер поправляє окуляри й строго по черзi обводить чекаючi обличчя, немов перевiряючи самого себе.

– Моя гiпотеза щодо цього, мої любi спiвiстоти, здається вашим мозкам, ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання, трохи… смiливою. Одначе я берусь довести її математично.

– Будь ласка! Тiльки швидше.

– Швидкiсть не завсiгди ознака iстини. Отже, моя гiпотеза проста й ясна! наш теперiшнiй стан є стан… богiв. Ми стали богами, мої iстоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпiндлер поважно й серйозно хитає всiм голiвкою.

– I вас також!

– Бр-раво, Шпiндлере!

– Дякуємо!

– Генiальна гiпотеза!

Але Шпiндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.

– Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви – боги, то вигукуйте – не вигукуйте, а це так. I я серйозно, цiлком серйозно, панове, вам повторяю, що ми – боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.

– Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!

– Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся позбавитися цього людського пережитку. Тим паче, що страшною нiчого, як виявляється, в божеському станi немає. Мої панове, ви зволите все ж таки смiятися. Я ж вам без смiху ще раз заявляю, що наш стан iнакше, як станом богiв, визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.

– О, будь ласка!

– Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющує очi й зараз же розплющує їх. I знову доктор Рудольф не знає, чи жартує вiн, чи серйозно говорить, i коли жартує, то з кого.

– Як вам вiдомо, мої дорогi спiвiстоти, речi найкраще пiзнавати з порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма iснування в цiлiй iсторiї людства була така необхiдна, як кругла лiнiя лисини бога Гана. Людина – громадська тварина, так читали ми в усiх пiдручниках природознавства. Держава, класи, партiї, уряди, лiги, товариства – все це необхiднi вияви цiєї форми буття людини. Тепер я вас питаю чи чули ни коли-небудь про iснування держав, парламентiв, партiй, товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це вважалася в людей за глум i образу релiгiї. I тепер питання, є в нас держава, партiї, парламенти чи якi-небудь органiзацiї? Я сподiваюсь, нiхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському становi й не буде насилувати дiйснiсть. У нас громади немає. Ми – iстоти безгромадськi, бездержавнi, безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми – боги. Вiзьмiмо тепер другу рису. Як вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцiї й маса всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв коли-небудь було що-небудь подiбне? Нi в одного авторитета, досконально знайомого iз звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство. Коли ще мiг би бути який-небудь сумнiв щодо акцiй i ренти, то щодо фабрик i майстерень нiякого сумнiву бути не може. Характеристична ознака богiв! нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер прошу вас кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до нектару – сонячного хлiба? Нi? Чекайте, панове! Вiзьмiть ви ще одну найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що все свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi стояло пiд знаком етичного дуалiзму – добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацiї фахiвцiв – жерцi, ченцi, армiї спасiння, професори теологiї й таке iнше: так само, як були цiлi органiзацiї професiйних грiшникiв – проститутки, злодiї, депутати. Все життя цих iстот було густо обтикане заповiдями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало захищати людство вiд злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв, нi злочинств, отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй Європi чи Америцi хоч одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну проститутку, злодiя чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й контрасти людей, як, наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й пiдлесливiсть, гордiсть i пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування й злиднi, обман i простодушнiсть i тисячi всяких моральних станiв i рiзниць, тисячi причин страждання – все це нам цiлком чуже. Нi злочинств, нi чеснот ми не знаємо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми стоїмо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумiємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас запитати, мої дорогi колеги? Бої для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i релiгiя були потрiбнi людям, бо в них був грiх. Але в богiв немає нi грiхiв, нi молитов, нi релiгiї. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?

– Свинi!

Вiдповiдь Гана така меланхолiйно поважна, така спокiйно переконана, точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бiк Гана крiзь розбитi окуляри. А Ган сумно хитає кому головою i твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволяє собi все ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.

Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись називалася людиною. Вiн не бачить тих сил, якi могли б змiнити його. Нiяких, нiзвiдки – нi зсередини, нi зокола. Деякi наївнi люди (а таких багато серед колишнiх iнаракiстiв, комунiстiв, соцiалiстiв та навiть анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совiстi, гiдностi, культурностi й тому подiбних старих речей. Розумiється, їхнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих наївних iстот у тому, що вони змiшують сучасну iстоту з колишньою людиною, приписуючи їй i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це – категорiї минулої епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин. У сучасної iстоти…

Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом – серйозним, дiловим i напруженим – повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богiв по зайвi подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

– Панове, до зброї! Дами, прошу вiдпустити ваших кавалерiв. Пане черговий, прошу пiти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й слухняно виходить iз кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i беруться до зброї: витягають iз кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.

Черговий вертається з кувертою в руцi й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчi.

– Мої дорогi iстоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якiсь наївнi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папiр, чорнило, адреса, – все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього – нi подушки, нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи тут такий i такий, оддала листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.

– Але кому ж лист? Кому?

– Лист по-старинному адресований: "Пановi Максовi Шторовi".Письмо, скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.

Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як смуглявiсть його вкривається гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсiвну, яка зараз же байдуже вiдвертається вiд Макса. Труда ж, навпаки, не зводить iз нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсiм коротенький – два-три речення й кiнець. Але Макс хмарнiє вiд них, в очах з'являється тривога, в руках поспiшнiсть – зовсiм не божi прикмети.

– Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зi мною?

Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявляє, що Рудi нiкуди не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що може ради якогось там листа покинути Рудi, то в iнших цього немає. Рудi лишиться тут i нiкого чекати не буде. Макс може собi йти куди хоче.

Але Макс такий неделiкатний, що навiть не дослухує Труди до кiнця, навiть не прощається з Рудi й швидко виходить iз зали.

Ган запихає револьвер у кишеню i спiдлоба зиркає на Шпiндлера.

– Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати на любовнi побачення? Як ви гадаєте, боже Шпiндлере? Га?

Але боговi Шлiндлеровi не дають одповiсти: панна Вайсiвна рiшуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годi нiкчемних дебатiв i фiлософiй! Танцювати! Це – найрозумнi ше, що можна робити.

– Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!

Шпiндлер слухняно сiдає за рояль. Гойдливi, цинiчно без журнi звуки пiдхоплюють тiла, крутять їх по залi, вiдбиваються в томких вихилясах плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа, i вiн тихенько забивається в куток.

Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалiсть до нього їм абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами тюрми, але вони говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржуї, артисти, обнявшися, сплiвшися в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують функцiю богiв.

Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi, пiдбiгає Труда.

– Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.

Рудi покiрно шкандибає за Трудою. Власне, що можна "багато багато" сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так спiвчутливо, тепло зиркає на нього: бiдний новенький – вiн iще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потiшити.

Ах, їй так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся. Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Рудi, а вона приляже на канапцi – цi навiженi заморили її танцем). Коли вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та й не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було змоги, бо настали такi подiї, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли б Рудi мiг був бачити, як усе катастрофiчне, вулканiчне, валилося, ламалося, рвалося! Залiзницi, електрика, водопровiд, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо, що скло вже є у всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло – всi кинулись на магазини, склади, банки. I ранiш бували випадки, але що вони в порiвняннi з цими! Як дерли грошi, як розкидали золото, дорогоцiнне камiння, якi оргiї, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був цiлий тиждень, як одна божевiльня! Якi сцени! Однi плачуть, другi регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють їх, глузують. Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi хотiв заховати, i так ридав над ними, що його мусили обливати пивом iз бочки. I всi ч клунками, з оберемками одежi, бiлизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потiм – розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв як рушила вся маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе чужi меблi перетягують, друї i з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собi аероплана тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в кого не працюють – нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс iз свого палацу втiк. Тепер вiн живе разом iз своїм секретарем Вiнтером, має поганеньку кiмнатку й сам собi воду носить, а годується сонячним хлiбом. Нiхто його не чiпає, i нiкому вiн не цiкавий.

Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла! Всi були п'яяi вiд сонячного хлiба.

Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але з Максом, видно, не можна йти – вiн, очевидно, на якесь любовне побачення покликаний. Одне слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не зазнала. Розумiється, багато людей у горi й одчаї. Ах, люди в свиней, у богiв, у тварин поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що ж тут такого страшного? Ах, загине цивiлiзацiя, порозвалюються мiста, людина повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що? Чим оцi кам'янi тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця, нi волi, нi спокою. А в печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим колишнє людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути грошей Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiякої брехнi, обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I наплювать на все iнше. Правда? (Миле, наївне Страховище, йому страшенно хочеться потiшити Рудi, заспокоїти й переконати, що все – чудесно. А сама десь жахається, ридає з жаiю за минулим, проклинає).

Звичайно, подiї пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв мiг би виступити iншим разом йому, розумiється, досадно на Сонячну машину, бо пою жiнка, ота мила блондинка, кохається з їхнiм товаришем Тiле. Вона Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до Сонячної машини вони боялися "зради" й мучилися. А тепер нiяких зрад немає – i вони нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна машина не дала щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з своїм аташе до Iталiї на бароновому лiтаку. Розумiється, яка-небудь принцеса Елiза лютує. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi до Сонячної машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час надзвичайно хвилювалась, коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й сердилась, ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все ж таки дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона може бути така нiжна, дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були одчаї, що пропав Рудi. Ах, як досадно, що вони пропали. Здається, всi вони вирушили кудись на пiвдень.

Любе, хороше дiвча: от мовчить i пильно думає, що б iще сказати приємне бiдному Рудi.

А знизу чути музику бiдних тюремних мешканцiв, що вже звикли i до тюрми, i до смертного присуду. Танцюють, вiльно кохаються, смiються смiхом шибеникiв.

Доктор Рудольф пiдводиться й простягає руку Трудi.

– Пiду я вже, Трудо.

– Слухайте, Рудi, як ви гадаєте, що то мiг бути за лист до Макса? Тiльки, будь ласка, не подумайте нiчого такого – я цiкавлюсь цим просто з дружби до Макса. Насамперед у мене є чоловiк, ну, не чоловiк, а… ну, я не знаю хто, ну, мiй Душнер, я з ним маю договiр на рiк життя. Розумiється, тепер усi договори порванi, я теж маю право зiрвати, але коли я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? I зовсiм у цьому нема нiчого смiшного й ненормального. Правда, Рудi?

– Я не знаю, Трудо, який у вас договiр i тому…

– Ах, який договiр. Ну, звичайний собi договiр: Душнер колись, iще за старої епохи, купив менi дiм, театр i видав багато грошей, а я за це обiцяла жити з ним цiлий рiк i бути йому вiрною. Ну, добре, Сонячна машина, це правда, всi вiдносини перемiнила, але ж Душнер не винен, що з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово дала з доброї своєї волi – мене нiхто не силував, як Фрiду. Значить, це було б негарно з мого боку, коли б я його тепер покинула. Вiн такий милий. Вiн хоч i капiталiст, але нiколи не був проти Сонячної машини. Навпаки, раз у раз боронив i помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договiр. Але це ж не значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, i не люблю. В кожному разi, робити з цього факту якiсь висновки про любов цiлком не рацiонально. Правда, Рудi?

– Так, розумiється, в цьому фактi…

– Правда ж, правда? Ну, а I, крiм того, вже ж так мало лишилось до реченця: всього сiм мiсяцiв i тринадцять днiв.

– Ну, це такий порiвняно короткий час, що..

– Правда? Ну, а от.. Є такi люди, що цього абсолютно не розумiють. I вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково слухать Ну, i нехай! Ото! Рудi, а ви додому зараз?

– Додому, Трудо.

– Хм. Я пiшла б iз вами, коли б… Я вже давно в наших не була. В нас усi здоровi?

– Так, здається, всi.

Труда якийсь час мовчить, потiм iз стомленою посмiшкою простягає Рудольфовi руку.

– Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити!

На ганку Труда ще раз простягає руку бiдному Рудi.

– А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж таки певна, що людям соромно стане – i все пiде iнакше. Це ж не може бути, щоб так лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися їм трудно, а то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?

Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стискає маленьку тверду теплу ручку, мовчки киває головою й помалу йде на вулицю.

Дощик починає забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiймає комiр, всовує в нього пiдборiддя й почуває колишнiй з дитинства затишок схованого пiд дощиком у комiр половини лиця.

Так, так. "Не сумуйте, що так усе вийшло". Дiйсно, вийшло трохи не так, як думалось. I таки дуже-дуже не так.

Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечитує коротенького листа: "От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо буде пiзно. Сузанна".

I все. Що може значити ця фраза "бо буде пiзно"? Збирається кудись виїхати з своїм скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер, коли в них усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя показати: от маєш, не потребую я тебе.

I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла бачитись, а тепер раптом захотiла?

Чи щось гiрше криється в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним письмом написаних?

Макс ховає листа в кишеню й знову поспiшає, хмурячись i ховаючи шию в пiднятий комiр пальта.

Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.

Нi портьє, нi льокаїв бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота, стоять розчиненi, порожнi.

Згори чується веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох голосiв.

Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?

Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв – зовсiм же робiтничi!

Макс раптом зупиняється: вона примирилася! Вона скликала тих, що так довго зневажала, i на це свято покликала и його!!

Макс вибiгає на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що їм нiтрошки не цiкавi iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед ним немає, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих тiл. Музика вбогенька – гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче – зате шуму, галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.

Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?

Макс обережно попiд стiною просувається вперед. За деревами, у гротах, на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно нудьгуючи, цiдили свої перетомленi ласки "творцi краси", де безсило на дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови "вибранцiв", там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю, рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не цiдять своїх ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в обiймах.

Але Сузанни все ж таки нiде немає.

Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця, стоїть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не має пари або той, з ким хотiла б бути у парi, взяв собi iншу. I вона стоїть i сумно дивиться на намисто крапель на голих вiтах дерев.

Макс обережно пiдходить до неї й питає, чи не може вона йому сказати, де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.

Дiвчина чогось трошки нiяковiє, потiм скидується й виявляє готовнiсть провести його до неї. Господиня, мабуть, у себе, у своїй кiмнатi.

– А не з гiстьми?

– Якими гiстьми?!

– А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?

Дiвчина знову трошки нiяковiє.

– Нi, то не гостi. То так… Ми тут живемо. В нас раз у раз так…

– Ах,так?

– Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви її родич?

– Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?

– Еге ж, сама.

– Вона здорова, не знаєте?

– Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до її кiмнати.

– Будь ласка.

Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом покоїв Сузанни.

Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний табiр циган.

Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.

Худенька ввiчлива дiвчина зупиняється перед низенькими дверима в самому кутку темного коридорчика й пошепки каже:

– Ось цi дверi.

Макс дякує й якийсь мент стоїть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З покоїв палацу долiтає веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.

Макс легенько стукає й слухає. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стукає дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натискає на дверi – i вони, нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'є густим теплим духом квiток, i в очi кидається якась маса фарб. Просто перед очима вся стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога є суцiльний килим iз квiток. Це заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.

Макс переступає через порiг, озирається й одхитуьiься назад посеред устеленої квiтками невеличкої кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi її заплющенi, уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.

– Сузанно!

Нiякого руху. Макс прожогом кидається до бiлої постатi, стає на колiна н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, падає назад iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсувається купка листiв.

Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.

Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрикує:

– Сузанно!!

Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не рухаються.

Макс знову хапає за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чує своє перекривлене лице, чує вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих плiч, чує страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому жаховi, болевi й одчаєвi.

– Сузанно! Ради бога, Сузанно!!

А теплий густий гнiтючий дух квiток обгортає голову чадом, незримими кiльцями отрути.

Макс, скоцюрбившись, падає головою на одкинену руку i, почуваючи страшний холод її, качає по нiй чолом i чує, як щось дико, грубо, горловим криком гиркає в ньому й трусить його.

Вiн довго лежить так, качає головою по непорушнiй руцi й помалу затихає. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей, плаксиво дивиться сiрий день.

Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице. Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i серйозним не бачив його Макс.

Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i, нiчого не розумiючи, уважно читає адреси. Голова важка, повна чудного густого дзвону, на очi налягає чавунний сон.

Макс напружено пригадує собi, що йому треба негайно зробити, i на може пригадати. Лягти, здається? Чи вiдчинити дверi?

Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.

У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в другому напiвгола пара танцює бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, настає раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно затис-нена купка листiв.

– Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!

Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далi в супроводi всiєї юрби.

Перед храмом вiн зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собi пригадує. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й глухо каже:

– Спинiть там тих.

– Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?

Чудний чоловiк не може стояти й сiдає на низенький стiлець Одкинувши гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн тихо байдуже бурмотить:

– Сузанна Фiшер померла

Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора зносила квiти з оранжереї до себе. Всi це бачили.

Але чужий чудний чоловiк нiчого не може їм бiльше сказати: вiн глибоко й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.

У храмi вривається музика, веселий гамiр скручується, гальмується й затихає. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.

Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає – хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.

Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.

Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла – самцi погризлися.

А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторiї лунко, голосно вiдбивають нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторiї, науковi кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi, по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно їм тепер? Деякi тихо сидять, мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм. Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси генiїв – стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нiчого. Шматочок зеленої маси вбив усiх генiїв, усi гордощi, святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матерiалу творилися його "вiчнi" святощi?

А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.

А колишнi жерцi, колишнi владарi цiєї фортецi, де вони тепер? Де тi, що перед ними мiльйони схиляли свої голови!? Вiд грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерiї, i горобцi загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.

I знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерiв-но цокаючи пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в мiсця могильного мовчання.

I тiльки, як вечiр починає затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.

Але перед лабораторiєю вiн увесь скидується й на мент цiпенiє на мiсцi: у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнiї Хтось чекає його! Це – вона, це та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!

Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбiгає до передпокою i. зупиняється. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!

Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столi лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.

Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!

"Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати менi не можна. Прочитай i зараз же збуди".

Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа, сiдає з другого боку стола й починає читати:

"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобi найширiше слово. А яке слово може бути найщирiше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови i ганьба, i гордiсть, i амбiцiї, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.

I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!

Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчуваєте того неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!

Життя ж немає. Нема душi його – краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому, є рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.

Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звiра.

Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.

Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?

Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю свою гордiсть до Твоїх нiг i цiлу вати їх, як найбiльша грiшниця.

Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де свято краси, любовi!!

Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною – й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами цi тварини. Земля – це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.

Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв, гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.

З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радiєте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, наївно вiрили в свiй грим. Я ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навiть за Твоїм бiдним соцiалiзмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це уявити?

Нi Саваофа, нi казок бiльше немає.

Але не те, що немає, а що бiльше їх нiколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цiєї дикої отари в небуття.

Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдної точки. Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це є загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.

Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.

Радiй, Максе, – пролетарiат здiйснив своє право "вiрностi": вiн не тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, моє майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене мою честь. Радiй, Максе цiєї ночi пролетарiат ганьбив i шматував моє тiло з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.

О Максе, два роки я берегла своє тiло для Тебе, два роки з муками, надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одчаєм i незрозумiлою любов'ю я кохала мрiю вiддати ного Тобi, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! I от радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Твої браття.

Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне свято краси, любовi, щастя". Прощай.

Сузанна"

Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад i слабо розплющує очi. Нiс i щоки мокро блищать, як заплаканi.

– Що? В чому рiч?

Голос хрипкий, здушений, як застуджений.

– Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.

Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, стоїть i жде.

– Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.

Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн покашлює, стрiпує головою, обтирає рукою лице.

Рудольф чує, як його тiло стає твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi

– Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?

– Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?

– Так, читав.

Брати вертаклься до лабораторiї, i Макс довго мовчки ходить по хатi, сильно закусивши куточок нижньої губи. I раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посмiхається.

– Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати її! Дiйсно здерто грим не тiльки божеського, а й людського. Стрiляв би їх, проклятих, вiшав, труїв, як паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!

– Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.

– Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З цiєю худобою жити? Бувай!

Макс рiшуче виходить iз лабораторiї, не слухаючи Рудольфа, i грюкає за собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i настає густа шипуча тиша.

Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день – i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.

I так навiки?! I це все?!

Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.

О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!

Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням трави. I будуть щасливi.

Доктор Рудольф стомлено сiдає в фотель i спирає голову на руки.

Щасливi! Хм! А чому нi? Що є щастя? Сотнi ж "дурiїв людства", сотнi отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження своїх бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод. Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших своїх елементiв, не вiр зрадливим радощам – вони скороминущi, нереальнi, єдине реальне в життi – страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю, нiрвану, царство небесне i т. iн.).

Тепер бажань нема, страждання уникнено – чого ж бiльше треба? Хiба це не є щастя?

А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати "жуйку", щоб лизати своїх дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi унiверситети, лабораторiї, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики – все це кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили їх i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.

Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. "Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?" Дiйсно, сказати "будьте, як свинi" – образа, а сказати "будьте, як птицi небеснi" – свята заповiдь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.

Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!

Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровiд?

А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.

Геть до природи з кам'яних колодязiв!

Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза "жуйкою" давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?

Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.

Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.

Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi – однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок – так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.

У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.

Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота в ранах.

I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.

Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю, що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це коротеньке, болюче, любе iм'я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, – обшукує всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт, тягає вiзочок по Берлiну, вислухує насмiшки, глузування й ворожi вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було для цього дванадцять рокiв сидiти в келiї?

А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстiв. I на теплу насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все. Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки їх витяглися рiвними гострими голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тягає вiзок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься. Мати часом нiжно докоряє синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнiвається на Рудi, але ж треба зрозумiти, що їй тяжче, нiж кому iншому, вiд Сонячної машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде – нема йому часу на розмови.

А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забирається в кущi пiд тополю й стоїть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi. Поганеньке, мiзерне це свiтельце – в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технiковi вiкна.

Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна постать – коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба?

Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.

I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер – весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.

Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли приїхав дiйсний, справжнiй коханий наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-Європи проїхав конем, iз скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руцi. Пiв-Європи переїхав, щоб добратись до Нiмеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.

I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нагаєм у другiй прийшов до двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня виїхав конем до мiста; виїхав уранцi, а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи так блискуче роздобути.

Розумiється, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого, калiкуватого доктора, сина льокая. Розумiється, вона зараз же попрохала панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе послугами їй. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).

О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може, тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох бокiв, на висках – жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб. Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в дорозi, а лiкарiв уже тепер немає – i доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно рубає повiтря. Але коли балакає з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса, натурально, i робить.

Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiвує, регочеться на весь дiм, на весь сад, що, як дитина, бiгає по саду з принцом по дощу, по вiтру по всiх алеях. Особливо вона любить тi алеї, що перед самою лабораторiєю.

I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер довбається собi в своїй холоднiй лабораторiї, невiдомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крiзь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.

Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на мокрi порожнi дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима читає порожнi старi книжки, переселившись iз комуни до брата.

От i тепер стоїть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцiєю, же неться алеєю, iз жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес, ганяє закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.

I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг ступає чiтко, твердо, впевнено вимiряє кроки по землi, яка належить йому. Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до червоної голiвки, що випинається з комiра пальта гарячою жариною.

Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторiї. Червона голiвка на мент проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже вiдвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба їм тут, у цiй алеї, з сокирою?

Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показує пальцем на кущ бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.

Принц Георг хитає головою, вимiряє очима кущi, ще раз киває iоловою й щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща, обдивляється з усiх бокiв, вибирає, нахиляється й сильно рубає гiлля при самому корiннi.

Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити! О нi!

Доктор Рудольф зривається з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк усiм тiлом, вибiгає надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп – вiн служить їм за сторожа.

Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голiвку на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно вiдвертається. Принц Георг також зиркає в той бiк i також спокiйно повертається до куща – якийсь собi калiка кудись поспiшає.

Сокира високо пiдлiтає догори i з соковитим хруском угризається в тонкi нiжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всiєю спиною нерiвним хапливий рип крокiв по алеї.

– Вибачте…

Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?

– Вибачте… Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг калiкуватого чоловiка.

– Так. А вам що до того? Хто ви такий?

Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесi. Принцеса недбало, байдуже киває голiвкою й повертається до нареченого:

– Це – Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.

Георг уважнiше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.

– А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?

Добродiй людства придержує рукою волосся на головi.

– Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!

Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм раптом грiзно хмурить їх.

– А ви яке маєте право задавати менi це питання?

Доктор Рудольф на мент закриває очi й знову розкриває їх.

– Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на моє питання.

Тут принцеса гидливо кидає в його бiк:

– Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте далi, Георгу!

Георг одвертається вiд добродiя людства й зручнiше затискує сокиру в руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й стає мiж ним i кущем. Стає, складає руки на грудях i тихо крутить головою.

– Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.

– Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату й не наражати себе…

– Ви цих кущiв рубати не будете.

На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.

– Я їх буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати їх разом iз вашими ногами! Чуєте?!

– Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз моїми ногами.

Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає лiву руку й сильно вiдпихає нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцовi Георговi кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим носом. Вiн iз усiєї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тiльки злегка хитається наперед i мiцно тримає руку князя Георга.

– Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!

Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.

Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й на пiвдорозi зупиняється, готова змахнути вгору.

– Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси. Останнiй раз кажу!

– Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту ви маєте досить вiльного мiсця в саду.

Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає лiву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потiм умить змахує правою рукою з сокирою i.. весь одхиляється назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, – i сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка, слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених пальцiв.

– Пусс-тiть руки, ви!

– Тiльки тодi, як дасте слово…

Тут принцеса Елiза поспiшає на помiч – сокира от-от виприсне.

– Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.

Георг шарпає руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пускає. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.

Сокира падає на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, пiдiймає сокиру, ввiчливо подає її принцовi й спокiйно шкандибає назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил.

I доктор Рудольф довго ходить по лабораторiї, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч: принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! – цiлком щиро щаслива. Вона бере князя пiд руку, пригортається до нього, смiється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цiєю поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть знає, що "цей чоловiк" дуже великої фiзичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто сяє вся.

I старому графовi розповiдає всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з якої причини обнiмає, i до рояля бiжить, i бурно грає, i верхи хоче їхати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi.

А доктор Рудольф стоїть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожнє небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.

От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком алеєю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею її "чорно-срiбний лицар", теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз "лицарем". А порожнiй Макс лежить у спальнi й читає неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи.

Труда хитає головою, привiтно махає рукою, щось гукає чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку.

– Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда?

Душнер увiчливо, приємно посмiхається чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

– А Макс де? Читає? Все читає детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га?

Рудi не знає Читає – то й читає. А що бiльше робити?

Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс читає детективнi романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати – вiд цього залежить усе її життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще знає, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки приємно спокiйно посмiхається. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цiєї чатуючої постатi, доктор Рудольф iде до Макса, лягає на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрадається до дверей. Пiдкрадається й слухає всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос – такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзнає; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадiйної, болючої хороби.

Другий голос – незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жiночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда.

Старий граф злодiйкувато прикладає вухо до дверей, клiпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку – такi тихi, приглушенi.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що руїни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд руїнами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.

Голоси стають виразнiшi. От один наближається!

Старий граф Елленберг iзлякано вiдривається вiд дверей, хилитається, балансує руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у дверi – стук у старе серце, стук, вiд якого стає трудно дихати.

– Увiйдiть!

Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчної птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi – тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками зляканої мишки, а спокiйно, впевнено помалу!)

От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжує йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити?)

– Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.

– А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?

– Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

– Того самого, що й цiй.

Графиня сумно посмiхається й хитає головою.

– Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш?

– В мене дiтей нема Годi, iди собi.

Графиня не рухається, навiть руки з плеча не здiймає.

– Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очi колючi сiрi вiники брiв.

– В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчної, навiки стривоженої птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiхається сумно й вибачливо.

– Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. Є тiльки люди.

Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, "тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї – нiчого. Чорну коробку на спину – i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.

Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.

– Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей – нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.

– Батьку, батьку!

Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.

– Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!

Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.

– Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.

– Будь ласка. Так i поясни. Можеш.

– Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?

Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.

– Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора – i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.

Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.

– Iди собi. Годi.

Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.

Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, – i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.

А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!

Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!

Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?

Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах.

– Тудi! Дитинко!

I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi старий граф за портьєрою, за непомiтною щiлиною.

I хiба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудницi-правди?

Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким, рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг.

Принц Георг не розумiє принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого вiн пiв-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухiсть очей, вiд якої найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху.

– Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер.

А коли ж воно буде це "потiм"? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у "потiм"?

Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись сходами трону.

Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиняється. Вогник жахно вiдсахується вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно пiдскакує по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi.

Так, так шлях до "потiм" через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно, так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те "потiм"!

Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипає вii\на густими синiми присмерками.

Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки загадку.

Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами? Пiв-Європи проїхав вiн серед одурiлої людської худоби, серед руїн колишньої цивiлiзацiї.

От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути їх до людської подоби! Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити її к чорту! О, тодi б вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi!

Принц Георг раптово зупиняється, злегка пiдводить голопу й широкими сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано гойдається його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потiм потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.

Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з покоїв графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куняє, принц Георг усе стоїть i дивиться в пiдлогу.

Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiхається й липкими точними кроками прямує до дверей принцеси. Трон буде! Або ж… не буде нiчого.

I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний.

Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпає на пишне збите золото волосся й на вогкi дивнi очi.

Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть – хутко всiм загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв, красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв – його думка проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя Бiльше нiчого.

Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити?

Принц Георг не сiдає. Вiн тiльки озирається на дверi, пiдозрiло дивиться на вiкна й пiдступає ближче.

Зробити це можна таким чином Треба зiбрати кiлька тисяч людей (людей, а не жуйної худоби) – а їх уое ж таки, напевно, знайдеться не один десяток тисяч-треба захопити в свої руки всю зброю, всi склади й запаси маюну, гармат i скоро-стрiлiв, треба подiлити весь Берлiн на райони, позаймати їх своїми людьми й тодi оповiстити- кожний мешканець Берлiна повинен з'явитися в таке й таке мiсце для виконання своїх колишнiх робiт i обов'язкiв. Насамперед залiзницi пустити в рух. Доставити нафти, вугiлля, всякого палива для машин Пусти ти електрику. Дати воду. Вiдживити всi фабрики, майстернi, копальнi, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини пороз грабовуванi. Нiчого. Всiм прикажчикам вернутись на мiсця. Урядовцям – на свою службу. Робiтникам – на роботу. Реченець для виконання-двадцять чотири години. Нi? Берлiн буде знесений iз лиця землi. Спочатку один квартал. Нi? Добре. Другий. Нi? Третiй. Струснути їх пекельним, безмилосердним терором; вогнем i газом повисаджувати їх у повiтря, повинищувати їх десятками тисяч. I мiльйони тодi покiрно посунуть, як отара пiд батогом страху й сильної волi вищих одиниць.

Принцеса Елiза помалу пiдводиться, прикладає довгi долонi до лиць i неймовiрно крутить головою: не посунуть. Порозбiгаються, порозлазяться з Берлiна, як мишi, на всi боки з своїми Машинами й стеклами. Хто їх спинить? А трава й помешкання скрiзь є.

Принц Георг посмiхається: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того, озброєнi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю. Пiдготовлювати можна на їхнiх очах: вони такi певнi в своїй звiрячiй безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всiх їхнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально скористуються нагодою для вияву своєї натури. А насамперед оцього iдiота, доктора Рудольфа, батька Сонячної машини! Цього просто зразу розстрiляти, що удруге не втiк, як той раз.

Принцеса Елiза потуплює очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумiється, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi країни?

Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару немає. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку – вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй же лежить обов'язок вилiчити вiд неї заражених нею. I це буде! Кiлька тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих єдиною волею, єдиною метою й єдиним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людської маси, та ще такої, як ця, абсолютно дезорганiзованої, розпорошеної, безжурної, байдужої до всього. Це – худоба, яку можна навiть на вогонь, на муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали її в усi вiки. Так тим паче можна й слiд її погнати їй же на добро?

Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацiї. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга – в їхнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але їм, розумiється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд має бути в руках сильних i рiшучих.

Принцеса Елiза вже не сяє вогкими очима – погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто знає: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшної загибелi?

Принцеса Елiза раптом простягає руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай буде так!

Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, прикладає уста до сухої й атласистої руки. I рука цим разом не визволяється так швидко, як ранiше.

А коли вiн пiдведе її до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться зовсiм! Це-ясно.

Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла полум'яна лють, покрившiї душу сiрим нудним попелом. I сором уже не шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла. Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцiї пошани ходив за нього, але дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плентається в поле, в лiс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.

Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i бог Нiмеччини, майбутнiй президент – король Землi, владар палацiв, маєтностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого, коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх маєтностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими своїми пiдданими й пiдвладними борються за своє мiзерне iснування? I так само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули свої люксусовi палаци – вигнанi юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць своїх i… обростають потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв своїх, урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушує посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгортає вiдерцем воду, щоб не набрати її iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?

Фрiдрiх Мертенс не претендує вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування.

Коли юрба очманiлих сонцеїстiв увiрвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу i, гасаючи, вигукуючи реготом i захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вiнтер, рискуючи своїм життям, вивiв потайним пiдземним ходом пана президента за парк, посадовив у своє авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканнi на краю мiста разом iз своєю родиною. Тодi Вiнтер iще хоч i з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.

Тепер же Вiнтер не жалiє й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече мiстичної страшної iстоти й натякає вже, що доведеться вiдiбрати в неї найкращу кiмнату, яку їй визначено, бо ця кiмната теплiша, сухiша, яснiша – i її треба дати дiтям.

Колись наївний палестинський єврей дав людям заповiдi: "Любiть ближнiх, як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас". Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали боговi, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.

Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не дає й не вiдбирає. За що має Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх є зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш, коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци – всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до своєї самотньої, вiдокремленої, iзольованої вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого їм не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба їм нi заповiдей, нi палестинських євреїв, нi бога, нi диявола.

Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала – бiдна-бiдна! – покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.

Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню – Вiнтеровим дiтям на цяцьки.

В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице.Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi.

Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.

Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.

Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, – i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.

Стомлено, апатично плентається Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв.

Таких самих?

Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до своєї кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумкує, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс знає, що Вiнтер не самотнiй. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що пiдходить iззаду i важко спирається йому на плечi. Знає з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря.

I як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива – мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в свої руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом їхнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто.

I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що їм до руїн свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б'ється молоде дороге життя?

На вбогенькому столику винувато клiпає вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка.

Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцює по трiсочках i не грiє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечi.

I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час?

Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої i стук у його дверi.

Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний?

– Ввiйдiть!

Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiдає.

– Граф фон Елленберг!

Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса, якому хазяїн хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а добродушно, гумористично-недбало витягується. I граф Елленберг також добродушно посмiхається й теж не всковзує навшпиньках у "царськi врата", а помалу просувається в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирлявої свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють свої колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах немає, обидва обросли колючими щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг пiдходить до пана президента й просто привiтно простягає руку. Привiтно, звичайно, як доброму знайомому! А потiм шукає очима по хатинцi, бере з кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiдає собi поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi, з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене.

Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице.

Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн озирається на дверi й принижує голос до шепоту. Якi можуть бути тепер справи, та ще важнi, до таємного шепоту?

Вся ник похрумкує гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода, заходять залiзницi, трамваї, запрацюють машини й навiть залiтають угорi аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна, фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?!

Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зиркає лупатими очима в м'яке, обросле, неприємне лице колишнього мiнiстра особистої охорони його величностi пана президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом таємностi, хоч i без великої певностi.

Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн, гармати, розстрiли. Органiзацiя "Друзiв Ладу", "Батальйони Вiдновленння". Так, так.

Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слухає тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний вiд дитинства людськостi.

– Ну, як же пан президент ставляться до цiєї справи?

Фрiдрiх Мертенс не рухається и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже рухає оброслими щетиною губами.

– Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв. По-друге: не терором, а працею. Своїм прикладом. Хай "Друзi Ладу" не стрiляють, а сiдають на потяги та їдуть по вугiлля Я перший стаю за чорнороба. Перший. Зараз же.

Граф Елленберг злегка знизує плечима: але ж спроби вже були, результат який – вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi.

– Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох чоловiк. Набрати десятками тисяч "Друзiв Ладу". Але не для терору. Для працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору – нi. Для принца Георга – нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно.

Граф Елленберг скоса оглядає важку, схилену до вогню за-чучверсну голову. "Для принца Георга – нi". В цьому вся причина. Через це й "нiчого не вийде". Бiдний Мертенс – розумiється, не йому конкурувати з тим сiрооким орлом хижаком.

Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтхає, пiдводиться й простягає руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана… пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна.

Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тикає куцу, колись таку страшну руку колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиляється знову до вогню.

А граф Елленберг щiльнiше застiбає пiднятий комiр пальта, натовкмачує тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить.

Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiдає вiчну стару казку.

Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно пiдводиться, бере з шафи шматок зеленої жуйки, ковтає, запиває водою, що вiдгонить мулом i листям, лягає нероздягнений на лiжко й покриває голову подушкою.

Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузкової алеї, нi на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн виїжджає з дому й приїжджає тiльки пiзно ввечерi. Але не конем виїжджає, а старовинним двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку перед вiкнами лабораторiї. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй бузок – нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих, що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в своє гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звиває його сiроокий орел. А де саме – нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до якої принцеса так мило й тепло ставиться. Куди їздить принц Георг, що робить там – мовчить про це князiвна Елiза.

Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли б усе ж таки кудись на пiвдень виїхати з Берлiна, так чим же його виїхати? Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни, десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi краї.

Доктор Рудольф нiчого не вiдповiдає матерi на її справедливi мiркування – розумiється, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б їм не перелетiти?

I нудно-нудно, шипуче посвистує собi крiзь губу, ходячи по лабораторiї та грiючи померзлi пальцi в кишенях.

А Макс так той зовсiм нiчого не слухає, та й не хоче слухати. Лежить у спальнi на канапi й читає невiдривне свої дурнi старi романи. Приходить графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним жартує, так легко, безжурно смiється, аж тепло її слухати, аж хочеться й собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не вiдриває вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв – i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталiї.

Макс лежить i не слухає.

Графiвна Труда цiкавiше розповiдає: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись їздять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф iзнизує плечима: хто його знає. Але Макс i плечима не знизує – не слухає, не чує, не вiдповiдає.

I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог – сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина – отрута сильна, прониклива до мозку всiєї iстоти людини – роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть – записано три тисячi двiстi "Друзiв Ладу". Але страшно трудно вишукувати своїх: усi ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонцеїстiв, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже пiд охороною "Друзiв Ладу", вже наготовi. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках "Друзiв Ладу", що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi?

I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет "Друзiв Ладу" – от i все. А пiсля перемоги – о, тодi iнша рiч!

Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?

I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом – невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?

Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.

Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.

Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки – дивна, неймовiрна рiч! – туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.

Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.

I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.

1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.

– Що це було?!

– Не знаємо.

– Це гармата?

– Нi, мабуть, вибух на складах маюну.

– Нi, гармата.

I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.

I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик – Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?

I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.

I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:

"Громадяни!

Рiд людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнiм царем природи – люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку, працю – все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На руїнах колишньої великої цивiлiзацiї ми животiємо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацiї, загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена, заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому їм подати нi медичної, нi людської помочi. Трупи їхнi, закопанi на подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря.

Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших Рештки старої культури заваляться, мiста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все є наслiдок згубної Сонячної машини Ми повiрили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман.

Ми, "Друзi Ладу", кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до рiшучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону!

Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрацiї. Насамперед закликаємо всiх залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх "Друзiв Ладу" буде в постачаннi до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану мiста й наших мешкань.

Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального життя.

Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки повинна бути знищена.

Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущi, якою починає покривати нашi душi Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо змушенi силою розбити її.

Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзi Ладу", будемо розстрiлювати всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв, старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих.

Заявляємоколи населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так загине рiд людський, нiж має загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячної машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi.

Ми волiємо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому задушитися у смородi.

Попереджаємо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами "Друзiв Ладу". Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна, будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти "Друзiв Ладу" каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячнiй машинi -загибелi людства!

Найвища Рада "Друзiв Ладу"

Вiтер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од рядка до рядка до самого кiнця.

З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в своїй лриготованостi, iз своїми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти покотом усю масу голiв.

I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по грiзному i такому невинному знаряддi в їхнiх руках. Мовчки, без нiякої агiтацiї тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусiднi завулки.

Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й трошки вiльнiше пускають свої замерзлi тiла.

Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко. Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом стрiпують головами:

– Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди!

– Слава "Друзям Ладу"!

– Смерть Сонячнiй машинi!

– Слава!!

Вiтер сердито пiдхоплює рiденькi вигуки, носить їх, як пiр'їни над кашею голiв, i закидає в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.

Договiр у коханнi є подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi, обруч мiцно тримає їх; коли ж дiжка розлiзлася, обруч тримає тiльки порожнє повiтря.

Та чорно-срiбний лицар i не претендує нi на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила дiжечку з таких леїкоцiнних хруских клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання, молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну?

Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кутається в шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?

I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, i загорнули б своє смугляве юне тiло не в фуфайки й кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було б iще трошки потримати золотий обруч.

Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу й святiсть побожност.i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу, святiсть i переконання своєї вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi нiби вiдрiзнятися вiд неї кольором своєї шкiри. Але Сонячна машина за кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявляється, що нiякої святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли їм так само потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному гною.

Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звiрi"? "I чудесно! – чим колишнi люди були кращi?"

Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi має ще сили на впертiсть.

Але вiн, чорно срiбний лицар, не має нiчого, на чому б йому впертися. Навiть мила вже немає, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собi малесенький слiд людини – i того вже несила зробити. Правда, i Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але. видно та шерсть iншої якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле Страховище – воно сердито, гнiвно обурюється за найменший лагiдний безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс – милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторiї, то зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не має нiякiсiнького вiдношення до якогось там Макса, який гниє вiд туги за своєю коханою – спить, лежить i ковтає нiкчемнi детективнi романи.

Так, то правда, той "якийсь там Макс" дiйсно гниє вiд туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?

Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усiєї сили, чесно, сумлiнно тримає обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вiрно й непохитно до "законного" реченця. I навiть чесно "виплачує", навiть щиро, тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице, смiхотливо тре його в долонях, цiлує пiд очима (бо там єдине мiсце, де не колеться щетина) i називає своїм "хорошим, славним, зачучвереним лицарем".

Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж – хоч украдене, й за те спасибi. А може… Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте… ну, хоч би рiднiсть?

А хто знає, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум? I тодi… О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!

А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й командує.

I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?

– Душнере, що це було?

– Не знаю. Гармата, здається.

I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашнє лопотiння моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi "людей".

– На площу! На площу!

Вiтер рiже осокою в очi, вiдгортає поли кожушка, здирає темно-синiй берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме? Iдiоти сурмачi – "На найближчу площу". Як же вимiряти, яка площа найближча?

Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана пiднятi голови юрби.

"Громадяни!.."

Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: "Смерть Сонячнiй машинi!"

Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага – абсолютно байдужий їй Макс!

Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.

Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.

Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.

– Слава "Друзям Ладу"!

– Хай живуть "Друзi Ладу"!

Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!

I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?

У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.

Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.

Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.

– Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без "богослужiння", а швиденько, раз-два.

Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без "богослужiння" одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

– Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!

Смiшна дитинка – де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

– Знаю.

– Правда, знаєте?! А де? Де?

– У них, розумiється.

– У кого в "них"?

– У "Друзiв Ладу".

Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк.

– Ах, без жартiв, Душнере: де?

Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице.

– Їй-богу, не жартую. Тiльки в "Друзiв Ладу". Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.

Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей.

– Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!

Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. "Вони"?! "Нам"?!

– Ну, розумiється!

Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.

– Цебто ви думаєте, Душнере, що я – з ними?! Правда?!

– Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.

Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.

– "Людське життя"? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?

– Навiщо неодмiнно це?

– Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?

– Дитинко, навiщо ж…

– Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим – вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

– Дитинко! Ви ж не хочете мене…

– Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх "Друзiв Ладу". Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви – раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!

Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч.

– Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не…

– Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв?

Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiдає, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визнє всi добрi намiри її прихильникiв i друзiв, вiн сам, як їй ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на неї. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають.

Труда вириває руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали – це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим "Друзям Рабства"!

– Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiхається.

– Чому??

– Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що "Друзi Ладу" мають i силу, i зброю, i сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпує кучерями.

– Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз "ними", чи нi – вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?

Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м'яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки.

– Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу – пустiть.

– Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi.

– Правда?!

– Ну, а з ким же менi бути?

– Але ж нас будуть розстрiлювати?

– I ми будемо розстрiлювати.

Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст.

– Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.

їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими – i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це – конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.

Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя.

Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного.

В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада "Друзiв Ладу". Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга – i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг – уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву.

В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори – хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.

I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє,, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все "Друзi Ладу", новi батальйони працi, вiдродження життя!

Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари.

Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстрацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: "Стан i професiя – робiтник". Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрiї, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога зареєстрованi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзичної роботи, люди вищої iнтелектуальної прадi, аристократи духу, вибранi натури, генiї краси, життя й знання, – нi люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в свої лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.

А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх "дармоїдiв", "експлуататорiв", "паразитiв", де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Троє залiзничних вищих iнженерiв зареєструвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волiє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волiє в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя.

Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають!

Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку.

Але нагади не посувають "паразитiв" до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi їх. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визирає вже з них.

З полудня граф Елленберг їде iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього вiдомостi. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв?

Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працює в себе в лабораторiї й нiкуди не виходить. Усi ждуть.

– Добре. Дiждуться. Цiєї ночi вони матимуть.

– А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi.

I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рiшуче пропонує: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони – "Друзi Ладу".

I зареєстрованi так само поодинцi, по двоє й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах.

А Найвища Рада нiкуди не виходить – вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.

Вечiр тихо, помалу спускає темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гасає вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлiн. I цiєї ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.

Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.

Знає вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєiiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.

I раптом зiщулюється й притихає. Густу запону ночi громом розпанахує вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.

Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих.

Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi зливається виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.

Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки.

А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилитається подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалюється в сажу ночi й зникає. I настає страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто знає, що в черевi в неї, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.

Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсуває подерту завiсу ночi й витирає кров iз неї. Блiднуть вогневi рани, слабне, розпливається жовто-буре вiяло в небi, рiдшає густе вiниччя димiв.

I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебоєм цокає залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.

– До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!

Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь.

Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжає враженими очима чуднi, загадковi постатi.

I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi "Друзi Ладу".

Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабiнетi Найвищої Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч.

Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала.

– Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потiм другу, третю.

– Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сiдає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами.

– Безнадiйно!

I вiн заллющує припухлi вiд безсоння очi.

– Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озброїлись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Настає апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але є. Скiльки в руїнах i пiд ними – невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулi. Вiн iзривається з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток.

– А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх "Друзiв Ладу" за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей" де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна.

Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотiм рiшуче вiдходить, стає бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, вiн згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру.

I вмлiваючий од, сну генерал, i пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.

Принц Георг мав на увазi цей результат iще цiєї ночi. I вiн має такий план На тих лiтаках, що ще можуть придатися, вилетiти до Азiї. З усiх даних видно, що Схiд не допустив до себе зарази. Але вiн не зможе втримати iзоляцiї й заразиться Отже, вiн повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому вiн не робить цього досi? Невiдомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацiю. Отже, висновок такий частинi "Друзiв Ладу" летiти до Азiї. Друга частина лишається тут бути в постiйному контактi з лiтаками. Коли Схiд здоровии i наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, тi "Друзi Ладу", що лишаться, тут, мають виконати пiдготовчу роботу для остаточної акцiї. Сам принц Георг готовий летiти до Азiї. Хто має що сказати з приводу цiєї iдеї?

Нiхто з Ради нiчого не має сказати – що можна сказати тому, хто все програв?

Так само й принцеса Елiза нiчого не має сказати. Навiть проти того, щоб сам принц Георг летiв до Азiї, нiчого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяiти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летiти до Азiї. А там що?

Але принцеса.Елiза не смутнiє й нiчого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкi брови над очима, теж жовтяво-сiра вiд жаху яочi, вона коротко дає свою згоду. I коли принц Георг, одягнений уже для подорожi, прощається й нiякове, несмiло чекає чогось, принцеса Елiза не розумiє й холодно простягає руку для поцiлунку. Тiльки руку.

Решта простягнеться на схiдцях трону.

Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене їх недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплює чорнi рани, обмотує ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв.

Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м'яким товстим пластиром.

Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усуває голову в вору й знову лежить у снi.

В лабораторiї на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна – холодно, неприємно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торкається. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандибає собi назад.

Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторiї. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти їх, потiм колоти, потiм розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати – до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти свої нори.

Вiд Макса помочi нiякої – що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба – не замерзне дiд перинами, а як i замерзне – кому вiд того бiда?

Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля тої ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку своїх сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в Євангелiє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чиїхось нiг. Наче в полi стоїть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I Євангелiє тепер – снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi.

Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати.

Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним грається вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: "Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?" Старий граф часом привiтається, спитає, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням – чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше – профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим.

Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато – вiн не повинен сердитись на принцесу за її таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти її i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячної машини. А тут iще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити – i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить – все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi – куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на її мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна їй нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiякої помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу – не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, i в кiмнатi стоїть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторовi Рудольфовi. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра – всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi – квашi, слабодухi макухи – ммее… тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиляє з доктором Рудi багато дров.

I пиляє. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, тримає обома руками держальце пилки й з усiєї сили тягає туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно!

А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старої засипаної снiгом оранжереї. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от!

I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушує, обурюється, вiдвертається лицем до стiни й бере в руки детективний роман.

– Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову "Друзiв Ладу", щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi?

Рудi не знає. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять їх по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять їх снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так – не знає доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла – i хай замiтає, заносить снiгом. Хай днями й ночами сумує собi десь там за своїм коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я.

А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтiїв, чому штопають, шиють, грiють – невiдомо Невже справдi жiнка стоїть ближче до тварини – i їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх – чого їй бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?

Чи iнше щось тут є-не знає доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi.

Звiстки з Азiї немає. А серце принцеси щоранку прокидається з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й обережнi кроки I вже любо сидiти в фотелi, i вже повно повно стає в холоднiй кiмнатi, вже все нашорошено чекає в нiй. i грубка з акуратно вийнятим iз неї принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду, замерзлi вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi.

– Прошу!

Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить iз уст принцеси Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очi строго спущенi до шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд сiткою вiй видно ноги, великi, обережно, навшпиннках шкаддибаючi, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. I скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих нiг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди вiд цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка головою за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого навiть не помiчають. Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з нiжнiстю всувати її у грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути, принесе нову в'язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв'язану нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси холодно, гордовито будуть спущенi на книжку бiля свiчки, по якiй хилитатиметься тiнь гнотика.

А в душi весь вечiр i всю нiч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй шкутильгаючiй постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя її. От сховане, сховане воно там усерединi її, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки – i вибухне з неї, i обхопить обох таким чудом, вiд якого можна захлинутися.

Але очi принцеси навiть не клiпнуть, не пiдведуться. Бо, коли пiдведуться, коди зустрiнуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покiрними вiкнами в душу (а вони повиннi бути саме благально-покiрнi!), тодi… тодi все завалиться. Не стане нi Азiї, нi Європи, нi сонця, нi планет. I тодi треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибинi непролазного лiсу, далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б I нi?

I принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем.

А з Азiї все нема та й нема нiякої звiстки. I як приходить граф Елленберг, як тiльки вступає в хату його жiночо-м'яка постать iз оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся зiщулюється, вся зсихає й натягає себе на дрiт суворого чекання. А коли вiн виходить, не дiставши й вiд неї нiякої звiстки з Азiї, принцеса Елiза вся спадає й знеможено звiшує руку з поруччя фотеля. Розумiється, все могло статися: могли лiтаки з принцом Георгом не долетiти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi, поки що звiстки нема.

А пiсля того настає вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi й сухо-сонячнi, але все холоднi, й усе треба палити в грубцi. I все шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiмаї), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. I часом принцеса Елiза iз страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом, болем i ридаючою нiжнiстю не зiрвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.

Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза з острахом схоплюється йому назустрiч.

Звiстка?!

Граф Адольф нiжно й обережно, як спiйманого метелика, за кiнчик, пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм скромно й мовчки вiдходить у далекий куток, бере в руки "Теорiю омнеїзму" й пильно читає, вiдвернувшись од таїнства, що вiдбувається на другому кiнцi кiмнати.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.

"Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свiй всевiдданий рапорт! Прошу не гнiватися за запiзнення – вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндiї й що коштували нам двох лiтакiв i тринадцятьох людей – половину нашої експедицiї. Цi пригоди забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних Держав. Явище об'єктивно вiдрадне, бо показує здоров'я й пильнiсть схiдних народiв, але суб'єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комiсарiв європейських Каесемiв, i хоч нi одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгiй iзоляцiї. Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли, коли б не став нам у пригодi Євро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це органiзацiя європейцiв i американцiв, яким удалося врятуватися на територiї Союзу Схiдних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.

Переходячи до самої сутi справи, маю щастя донес ти, що вона стоїть на доброму грунтi. Дiйсно, вся Європа й Америка обхопленi страшною пошестю, i надiї на видужання зсередини немає абсолютно нiякої. Що дня стежники Союзу Схiдних Держав доносять про щораз бiльше й бiльше здичавiння європейсько-американського свiту. Нам, дiтям цього свiту, доводиться з болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами – така неглибокiсть, така нетрив кiсть були в нашiй вихвалюванiй цивiлiзацiї. Картини, якi малюють стежники, наводять на глибокий сум i ви кликають жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самi щодня їх бачите на нашiй нещаснiй батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi велетнi нашої культури, як Париж, Лондон i Нью-Йорк. Це тепер – моторошнi, фантастичнi пустелi.

Руївничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там – i доводиться вживати надлюдських, героїчних i часом жорстоких заходiв, щоб гасити небезпечнi мiсця. Бувають випадки, коли Верховна Комiсiя Союзу Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радiєм цiлi округи, зараженi Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.

Урядовi кола Iндiї досить оптимiстично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя в нях досягне iдеальної височнии. Охорояу кордонiв i на полi, i на морi провадиться iдеально – i тепер майже немає випадкiв, щоб iз Європи лопав хоч один сонцеїст до Африки або Азiї.

Справа походу виглядає зовсiм легкою й потребує тiльки певної кiлькостi окупацiйних армiй. Божевiлля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзує вкупi й яку-небудь здатнiсть до органiзацiї. Нiякого опору, розумiється, ця маса жуйної худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому, щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до техяiчного боку плану кампанiї.

Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг найпрекраснiшої Жiнки Заходу свої радiснi привiтання.

Її покiрний i всевiдданий раб

Георг

Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в країнi божевiлля. Для мене не було б бiльшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi перельоту, якiї стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик у благаннi перелетiти сюди.

Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення Європи й Америки вiд Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiякої тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння країнами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами своєю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мої, i колiна.

Ваш колiносхилений Георг.

P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшої обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцiї не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцiї.

Отже, може, просто до побачення.