"Сонячна машина" - читать интересную книгу автора (Вiнниченко. Володимир)

**

Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усiєю родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та вiн би… Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою.

Милий технiк – вiн не тiльки сам виїхав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi – вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини.

Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспокоєнням свiтиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться їх голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою шиєю. I як вони, обоє старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн – нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз своєю зразковою тихiстю!

От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пускає нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все – нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного ладу, вiн, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домi берегти крижалi старого вiчного закону. I, коли б йому довелося iпомерти голодною смертю, вiн не опоганить уст своїх нечистим витвором грiха й злочинства.

Так вiдповiдає Ганс Штор i нiякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зiтхає, нiжно гладить Макса по головi, але навiть вона не смiє, хоч потiшаючи, сказати, що колись старий примириться.

Ну, що ж. А проте вiн близький, свiй, рiдний i, розумiється, з голоду не помре – якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.

А от iще виїде знизу Елiза з своїм Георгом, i весь дiм тодi буде населений тiльки своїми, рiдними, близькими, єдиними на весь усесвiт.

Але Елiзу Труда бачгть дуже рiдко, та й то здалеку, мимохiдь. Елiза знов у сад тепер рiдко виходить. Зовсiм хора. Навiть обов'язкiв своїх у кухнi не може виконувати. Але й не треба! У графинi й панi Штор щастя вистачить на виконання обов'язкiв усiх бiдненьких принцес на свiтi. Розумiється, Трудi страшенно шкода Елiзи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.

Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тiльки вночi – стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Рудi нема чого й казати – вiн навiть часто дома не ночує. Iрма iнодi сидить-сидить у Труди, цiлий вечiр просидить, проспiває, продивиться очi в сад, а в лабораторiї все темно, все тихо. Тiльки коли-не-коли по бузковiй алеї темною тiнню пройде принцеса Елiза.

Нема часу Рудi – страшенна маса труднощiв виникає з кожним днем. (Подумати собi. навiть iз такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, i то стiльки мороки булої). I навiть Максовi часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волi? Ну, мiсяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровiльно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радiсної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.

Розумiється, для бiдненької Iрми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з пiдрахунком, iз першими органiзацiйними заходами – i тодi, може, Рудi буде вiльнiший.

А надто вiдбути свято. Свято – це генеральний огляд сил. Це перший спiльний, пов'язаний крок. Нерозпорошенi атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зiгнане докупи обiрване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцiльне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кiнцi – i здригнеться в другому. От чого треба!

Вже по головних лiнiях ходять трамваї, вже над Берлiном пролiтають рiднi аера, вже куряться де-не-де димарi фабрик. Але це ж так мiзерно мало, це ж один камiнчик iз тої величезної гори, яку треба прочистити.

Макс увесь потонув у пiдготуваннi до свята. Свято, свято, свято! Свято – це пiдрахунок енергiї, готовностi, вiдданостi, з'єднаностi, волi. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радостi. Це може бути джерелом дальшого напруження волi. Пiдрахунок, реєстрацiя, органiзацiя, розумiється, необхiднi. Без них нiякої краси не створити. Без Рудi, Мертенса, Шпiндлера, без тисяч рахуючих, розумiючих, переставляючих нiчого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розмiщення, так само не може куритися димар без радостi i спiву розмiщуваних сил. Колись можна було розмiщувати силою й конечнiстю, тепер цим не розмiстиш. Отже – свято, свято, свято!

I на свято мобiлiзовано кравцiв, шевцiв, малярiв, теслiв, грабарiв, швачок, поетiв, артистiв, музик i величезнi хори. Щовечора сяючi всiма кольорами свiтла, величезнi плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всi до помочi!

А за Берлiном на широченному полi безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матерiали, вишуканi по старих складах, армiя грабарiв блискає до сонця лопатами; стукiт молоткiв лякає жайворонкiв.

Тепер не тiльки Рудi, але i Макс, i сама Труда часто не ночують дома. I в тихому старенькому домi цiлими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. I пальцi старої графинi викликають тепер усе такi величнi, задумано-урочистi звуки. I старий граф часом пiдходить iззаду, нахиляється й мовчки вдячно цiлує в чорно-сиву, втихомирену голову.

Широченне поле кишить уже зранку висипаним iз велїтенського мiшка на блискучу зелень людом. А потоки тiл щораз бiльше стiкаються та стiкаються в авто, двоколесах, на конях, i, головне, на власних ногах iз усiх каналiв Берлiна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цiкавiстю, з тихим блиском волi в очах, iз гомоном, спiвом, бренькотом гiтар, мандолiн. Усi святочно якнайкраще прибранi, всi пiдстриженi, хоч не всi голенi, але ж усi вимитi.

Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довiчну путь свою Велика Мати. Далекi-далекi фiалковi тони лiсiв запнутi серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матерi в захватi простягнув свої шпилi, башти, дзвiницi старий Берлiн.

I як тiльки останнi будинки вiдсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут нiколи не було. Навiть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самiй горi… Що там на горi? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрiлчасто промiниться жовтим, золотим, слiпучим блиском. На нiй на одному кiнцi комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!

I вже невтримно плещуть руки до рiдної, знайомої, не зразу впiзнаної.

Але що там за будiвлi за горою? Ангари, бараки якiсь? Круг гори спiраллю до самою Сонячної машини йде дорога з високим бар'єром. Люди крихiтними кузочкамн лазять по горi, облiпили п'єдестал Сонячної машини, величезними згустками хилитаються по схилах i пiд горою.

Густий, моторошний гуд стоїть над полем, рiвний, гуркочучий, як гомiн вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усiма фарбами своїх убрань. Хiтони вiльноспiлчан, старi омнеїстичнi жабо, переливчастi шовки, нiжна бiлiсть старого мережива. А помiж ними тепла, непiдлегла нiяким фарбам матовiсть голих спин, рук, грудей. Гордi змогою показати свої напiвголi тiла, пiдстьобнутi поглядами, увагами, заздрiсними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються помiж замотаними в купи матерiй нещасними – хiба ж можна на свято Сонячної машини з'являтись отакими опудалами? А ще сонцеїсти, вiльносиiлчани називаються!

Гуд росте, обростає новими голосами, спiвами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розливається на полi, вже от-от досягне фiалкового тону лiсiв. Уже по полю на рiвних вiддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже бiля ангарiв iде якась шамотня, кузочки бiгають то туди, то сюди.

Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришеної криги.

Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобуває собi першi мiсця й тримає пiд своєю владою очманiлу отару.

Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима – фiалковi.пiдпалини, а в крилах носа – блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiдає на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi.

– О, на горi шамотня збiльшується! Чи не зводив.прибути сам президент, славетний Рудi Штор?

Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi.

Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожнє.

Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб.

"Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!"

Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю.

На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, таємно роздiленим на десятки шматкiв, гримить:

"Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступаємо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чуємо вже хвилюючi радiснi подуви нової, таємної епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непокоєм.

Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо їх нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця – i хай на вiки вiчнi згинуть!"

Голос змовкає. Над затихлим людським морем стоїть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах.

I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розлягається вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути.

Трубний крик змовкає. I зараз же громовий голос заступає його мiсце.

"Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повiє на нас".

З-пiд гори помалу починає висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Рухається вона на п'єдесталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною.

На самiй серединi п'єдесталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла – трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою.

Друга половина – виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звисає з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей.

Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухлої трупно-бiлої половини – такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившiї зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух.ii постатi з мечами в руках.

На боцi бурої, виснаженої половини – такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.

Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:

"Ось – Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.

I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон".

Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.

Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.

I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.

Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.

– Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!

Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.

Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.

– Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.

Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.

– Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.

Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.

I от на тлi густої зеленавостi нечутно висувається вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв.

"Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земної кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг неї багато разiв".

Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.

"Ось класова борогьба, от злиднi – влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв – Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочiїсю важно летить ця утриманка Нерiвностi.

Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi!

От цiла родина – матусенька з донечками й синками, – мораль трупоїдiв i її дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.

От Розпуста.

От Самогубство.

От Насила".

Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зеленої гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв.

От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!

"Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабує її щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяної землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в їхню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.

Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття".

А золотi руки помалу з грiзним спокоєм обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл – здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. I знову хмара диму и полум'я шугає вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.

I одна за одною ковтає золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук.

I це так грандiозно, це сповнює таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали їй на дорозi, хоч би їй довелося просвердлити своїм тiлом утроє товстiшу й густiшу масу тiл.

Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.

– Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях – молода, напiвгола жилава постать сторожа.

– Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба.

– Макс Шюр.зайнятий. Не можна.

– Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я – жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!

Але ворота злегка вiдчиняються – i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.

– А, Труда? Ти як? Чого?

Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.

– Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?

Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:

– Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!

– Що таке, Максе?! Що?!

– Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?

– Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…

– Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: "От Самогубство". В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?

– Чудово, Максе! Грандiозно!

– Робить враження!

– Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, – я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же – нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.

Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.

– Максе! Що таке?!

– Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто – i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок

– Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!

В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:

"Тш! Тш-ш!"

Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.

Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.

I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.

I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:

"Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!"

Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.

"Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi".

Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю – споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом – Париж, Конгрес.

Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.

Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.

А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.

Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою – за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.

– Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?

Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.

Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови:

– Слава Рудольфовi Шторовi!

Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт.

– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!

Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелiтає на гору, гасає вихорами тiл, жене їх угору до пiднiжжя Сонячної машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого iдола.

Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставляє до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?

Принцеса Е вiза чує, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа.

– Ваша свiтлосте!

Принцеса Елiза швидко вiдiймає бiнокль вiд очей i повертається ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до її свiтлостi.

Голова принцеси Елiзи круто повертається в той бiк, i принцеса почуває, як її власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це – велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його стає яснiша вiд задньої, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тiло.

– Що це, графе?!

Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.

– Армiя Союзу Схiдних Держав!

I знову в екстазi молитовностi впивається в страшну хмару.

Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.

На полi свята вiдразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшної хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.

– Азiатська армiя!

– Негри!

– Окупацiя!

– Жовто-чорне вiйсько!

– Рятуймося!

– Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!

Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря – воно трiпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного мiсця.

Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!

– Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Раїа Вiльної Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни!

Металiчний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд неї, усiєю стихiєю прагнучи вирватися з-пiд неї пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушується потоками у вулицi.

I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибухає страшенний гуркiт вистрiлу.

Море голiв здригається, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiймається такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягує голову в плечi й згинається. Але в той самий мент якась сила пiдхоплює її, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, ламає шию. Екiпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, пiдгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання.

I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в другий бiк. Нога з шиї зривається на груди Елiзи, совається, топче, на голову налягає колiно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.

Коли принцеса розплющує очi, на нiй уже немає тiл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись, сiдає на своє мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга – зiдрана шкiра. Кiнчик носа синювато-блiдий. Граф Адольф витирає рукою пiт iз чола й знову дивиться вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi.

Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови їхнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падлоїди над трупом, кружляє зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматованої здобичi, безперестану сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi' вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають.

Граф Адольф зупиняє коня й зiстрибує, ловить два папiрцi й подає один iз них принцесi Елiзi, а сам читає другий.

Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними очима.

"Громадяни Берлiна!

Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про нещастя, що спало на половину спiльної всiм нам землi, про ту хоробу, яку принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до Європи й Америки експедицiї для врятування населення вiд загибелi.

Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицiї до Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна:

Боротьба з епiдемiєю Сонячної машини, що несе з собою божевiлля, хороби, руїну цивiлiзацiї й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче, швидко й радикально.

В iнтересах цiєї боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна оголошується на станi вiйськової окупацiї.

Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточується свiтляним кордоном. Нi одна людина не смiє й не може вийти за цеп кордон, усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде в смугу смертоносного свiтла.

В Берлiнi встановлюється Тимчасовий Уряд, призначений мною.

Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.

Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши устрiй, зруйнийгiний епiдемiєю, вiдновлюється.

Тому всiм громадянам пропонується негайно вернуїися до виконання своїх громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцiї мусять негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня верiакпься на свої посади.

Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдприємств займають свої покинутi мiсця.

Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до своєї працi.

Всi ушкодження вiд руїни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi.

Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячної машини допускається з таким обмеженням: один апарат Сонячної машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що має доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових полiцiйних установ i передана представникам влади.

Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що є на територiї берлiнської округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвiдки.

Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячної машини серед солдатiв експедицiї на мiсцi каратиметься смертю.

Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороняється прилюдне вживання Сонячної машини й сонячного хлiба.

Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активної боротьби з нещастям.

Головний комендант експедицiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi Сукурамi"

Граф Адольф обережно складає вiдозву вчетверо, ховає в кишеню й нетерпляче зиркає на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту – так повiльно й так непричетне читає. Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а якийсь манiфест сонцеїстiв читає.

Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi.

– Дозвольте, ваша свiтлосте, їхати?

Принцеса Елiза байдуже хитає головою й заплющує очi.

– Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг, але тут же тихенько опускає його: "помалу". В такий момент їхати ступою, коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа, залежить, може, успiх усiєї кампанiї!

Граф Адольф зиркає на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вагається, знову зиркає.

– Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але дозвольте менi вияснити вам ситуацiю.

Її свiтлiсть слабо розплющує очi й мляво скоса дивиться на графа Адольфа.

– Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригадуєте собi, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день прибуття армiї Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонцеїстiв були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцiї. Пригадуєте собi, ваша свiтлосте?

Пригадує, слава богу – лице вмить оживає, аж неначе здригується все, аж сiдає рiвнiше.

– Так, пригадую. Ну?

– Отже, я мушу поспiшати до виконання своїх обов'язкiв. Крiм того, ваша свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцiї. Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi… якi, так би мовити, пiдкреслили б перед Союзом Схiдних Держав конечнiсть iнтервенцiї. Особливо тепер, коли сонцеїсти виявляють нахил до якоїсь органiзацiї.

Граф Адольф обережно озирається по вулицi. Але хто там може слухати – отара в панiцi летить.

– Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано… забрати?

– Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як менi особисто це прикро – товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви розумiєте, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу повиннi…

– А ще кого?

– Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити осiб, яких треба… лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав про заснування Вiльної Спiлки. Отже, розумiється, всю Раду її. Мiж ними, хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана… пана Мертенса. Коли, звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте, ви розумiєте, що я…

– Так, розумiю. Прошу їхати якомога швидше!

– Граф Адольф вдячно схиляє голову й ошпарює батогом по кiстястiй спинi коня. Героїчна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це потрiбно великiй справi.

– Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога.

– Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойової органiзацiї не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати, бо там уже десь уся органiзацiя чекає на мене. Я тiльки завезу вашу свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу.

Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи нi тiкаючої отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахної тривоги, що розливається по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.

Дома ще нема нiкого. Дiм стоїть порожнiй. Навiть Ганса Штора немає.

Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза просить його заїхати в двiр i зайти до неї. Вона має дещо сказати графовi.

Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'їжджає в двiр.

У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.

– Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але…

Її свiтлiсть холодно киває й виходить, навiть не вiдповiвши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз своїми дурними переодяганнями. Там вiдбувається величезна подiя, рiшається доля людства, а жiнцi насамперед її краса.

Але граф Адольф зовсiм скручується всерединi вiд обурення, коли принцеса вертається: маєте собi, ця дурна дiвчина просить його почекати, поки приїде додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й боїться, що, як настануть усi цi подiї i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би її нарештi взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки. Потретє…

– Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете…

Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою: нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через пiвгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берлiну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розумiє, що коронка Зiгфрiда повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька сонцеїстiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням, вiн, розумiється, нi хвилини не вагався б.

Граф Адольф покiрно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi – цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволiтньої дитини.

А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що командує й принцом Георгом, – також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в руках дволiтньої дитини.

I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том "Теорiї омнеїзму" й тихенько перегортає сторiнки.

А її свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи шовком переодягненої сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку гойдається, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання. Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися блiдо-фiалковими.

Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає – здається, чути кроки в домi! – то знов ходить i весь час поглядає то у вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.

Раптом зупиняється бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визирає теж на вулицю.

Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть, щирiше й глибше не радiє, як милий чесний Ганс Штор.

От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволяє – його несе силг"о, дужчою за нього, до вiкна. I не вiн сам дозволяє собi першим заговорити до її свiтлостi, а ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати її свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.

Принцеса Елiза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрiбленої чорно-синьої бороди.

– Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.

Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.

– Для Вiчного Порядку немає, ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша свiтлосте!

Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.

– Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.

Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпує головою.

– Для Вiчного Порядку немає тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете подати їсти, ваша свiтлосте?

Принцеса Елiза помалу крутить головою – нi, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графiвни Труди?

Пан Штор не бачив i озирається, немовби збираючись негайно бiгти шукати її.

У ту ж мить до ганку пiдкочує авто, i з нього трудно й помалу вилазять старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висiсти й привiтати з великим радiсним святом.

Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумiє, потiм умить спалахує гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.

Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де Труда.

В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна, перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.

– Ви – злочинець, Шторе!

– Чим же я злочинець, пане графе?

– Ви – злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!

– Чим же я злочинець, пане графе?

– Ви – жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!

Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торкається плеча старого графа. Вiн повертає до неї стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же рукою з папiрцем i показує їй на зацiпенiлого в суворiй упертостi злочинця.

– Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства. Та ви – божевiльна людина, Шторе, ви це розумiєте чи нi?

– Чим же я божевiльний, пане графе?

– Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а вiн трiумфує. Це – не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?

Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий, по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд обурення.

– Вибачте, графе, я хотiла вас спитати…

– Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв, а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чуєте ви?!

Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, стоїть непорушно з блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.

Принцеса Елiза знову легенько торкається кiнчиками пальцiв плеча старого графа.

– Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати…

– Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь їхнiй i ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють явитися сюди вiднiмати її в нас. Сам своїми оцими нiкчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усi "здоровi елементи" повиннi "активно помагати". Помагайте ж, карайте мене й своїх дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!

Ганс Штор не трiумфує, але раптом з усiєї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить iз холу.

Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.

Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно стискає її.

– Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слiвця зразу мiняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколотi тривогою очi.

– А що таке?! Що сталося?!

– Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не знаєте, де Труда?

– Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?

– Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба її бачити в однiй справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!

Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину – "Зустрiч" Кунца. його нiтрошки не обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!

– Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?

– Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.

Iстинно з охотою й радiстю їде тепер граф Адольф по iдiотську коронку. "На нараду!" Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику батеньковi.

А принцеса навiть капелюша нiякого не бере – так iз непокритою червоною короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у кiгтях своїх iншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дiється.

– Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.

Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.

Її свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна!

Принцеса Елiза вiдвертається. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм своєї тривоги за нещасну коронку, не вiдчуває.

– Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.

– Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!

– Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!

Граф Адольф незграбно стьобає по кiстках коня, шарпає вiжками й труїться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невiдомого й страшного.

А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич.

Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумiється, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером?

Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.

– Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!

– Слухаю, ваша свiтлосте.

Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.

– Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?

Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.

Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк – вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.

– Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор – i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

– Ну, Елiзо? Що?

Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.

– Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?

Труда здивовано хитає головою – ну, хай так.

– Ну, даєте слово?

– Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..

– А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це – нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.

– Звiдки вам це вiдомо?

– Звiдки – це не має значення. З найповнiших джерел.

– Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.

– Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.

– Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!

– Ви менi не вiрите?

I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.

– Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!

– Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.

Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, -повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.

– Елiзо! Я – поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви – дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

– Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це – пiдлiсть, але факт.

Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.

– О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…

– Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?

Елiза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

– Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але…

– Я ж вам сказала, що я – поганка.

– Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?

Доктор Рудольф не може ж тепер iз своєю жiнкою переїхати додому.

Труда непорозумiло ширить очi.

– З якою жiнкою?!

– Ну, з тою панною Iрмою… чи як її?

– Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi… Ах якi там тепер Iрми!

Труда махає рукою i швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напруженої скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi її свiтлостi чується полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво.

– Улаштовано, ваше свiтлосте?

– О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає вiжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер i вiн може їхати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльної Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацiї примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумiється, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторiєю.

Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда!

У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо головує. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi їм душу виходи – один доктор Рудольф не смiє мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн є той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всiєї зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн – не iдол.

"Тiнi Минулого!", "Одною ногою на землi обiцянiй". Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше.

Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiякої органiзацiї…

– Органiзацiя в нас є! Сьогоднiшнє свято!

– От якраз сьогоднiшнє свято найбiльш показало брак органiзацiї духу. Отже, без органiзацiї, без дисциплiни, без армiї, без зброї, замкненим у страшному крузi.збройне боротися – явний абсурд.

– Так що ж? Так що ж? Скоритися?

– Прошу тихо, панове!

– Ну, не скоритися. А от що…

Ну, так – професор Кранц, одне слово, пропонує "тихий опiр", саботаж.

А там, поза Берлiном, чорно-жовтi "визвольники" вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади зброї, розставляють варти.

I вiд завтрашнього дня "Тiнi Минулого" батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяної, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!

А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однiєї руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто знає, що вiн будує в цю хвилину – може, i новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме – можна смiливо мовчати.

Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова.

Труда сiдає на своє мiсце й починає перешiптуватися з Максом. А милий, смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй "тихий опiр". Який тепер тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама приїхала, слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi до чого було те запитання, цiлковиту рацiю має чудесна Труда. Значить?..

– Пане голово!.. Пане голово!

Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.

– Ви скiнчили, пане професоре?

Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна…

Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiбає волосся на потилицю.

– Панове! Увага!

I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою, ущухає.

Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушує всерединi посмiшку: тш, iдол має говорити. I тут же холодок – iдол повинен промовити так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!). А головне – повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльної Спiлки, принаймнi видатнiшi члени її, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить i збовтує налетiла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою.

Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце небезпечно. Та й нема нi рацiї, нi часу: питання повинне бути вирiшене за пiвгодини й вирiшення оголошене населенню.

Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грiзне. Але виходу з нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у тунелi. Жах i одчай – порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз – це двi руки iдола, якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi. Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все є тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а треба тiльки роз'яснення.

Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Зброї немає, органiзацiї, дисциплiни, армiї, пiдготовлення – нiчого цього немає, все правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озброєнiсть, необхiднiсть самоврятування в противника є. Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промiнням.

Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбiльшої вразливостi.

– У нас, панове, є iнша зброя, у нас є найдужча за всi газовi й промiннi артилерiї гармата – Сонячна машина, набита приязною веселiстю духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселiстю, мої панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок, глуму, потайної зловтiхи, зяхваної злостi. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само, як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхнiми солдатами – смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогiв, що ми їх жалiємо, любимо, що ми – веселi, радiснi, щасливi. Хто ж дає нам цю любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати її Солдати Союзу Схiдних Держав – не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi, а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашої планети. I скiльки не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй європейськiй.Мої панове! У нас є тiльки одна зброя. Коли ми здатнi цю зброю пiднести, ми поборемо! Коли нашi ноги доросли до входу в землю обiцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж нi, коли не доросли, так краще загинути в любовi й веселостi, нiж у чаду ненавистi й жаху! Це один вихiд i єдиний рiшенець.

Доктор Рудольф загрiбає волосся пiтними вiд пiдняття пальцями й сiдає на мiсце.

Зала труситься й лопотить оплесками. Є рiшенець. Правильний чи неправильний, але вiн – точний, ясний, висловлений iз непохитною вiрою. Значить, вiн правильний, значить, йому треба плескати. А крiм того, це ж Рудольфа Штора рiшенець. А ще до того: через пiвгодини мусить бути все вирiшено, бо, може, вже десь женуть тi, що зараз оточать будинок i заберуть усiх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихiд, значить, iншого дiйсно немає i, значить, ясно, що всякий опiр – це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Нiяких слiв! Нема часу. Треба швидше розходитись!

Але слова просить Фрiдрiх Мертенс. Ну, це iнша рiч Мертенса цiкаво послухати. Тiльки коротше.

Фрiдрiх Мертенс помалу пiдiймає своє кремезне тiло, пiдпирає його витягненими руками об стiл i наставляє на затихлу залу сiдласте чоло.

– Панове! Для збройного опору немає зброї Саботаж.- пiв опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю Є зброя? У всiх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бiй пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантiя, що не буде вибухiв гнiву, злоби, обурення? З одною цiєю зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижнi буде пiзно. Через два тижнi можуть надiйти першi транспорти Зерна з Азiї. Тодi сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловiк. Через мiсяць – одне на сорок. Через два мiсяцi Європа й Америка пектимуть хлiб iз азiатсько-африканської пшеницi, їстимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Схiдних Держав. Через пiвроку кожного, що їстиме сонячний хлiб, будуть карати смертю. На десятки рокiв. Захiд буде в економiчнiй неволi у Сходу.

Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнутi увагою.

Мертенс'згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навiть їхня зброя. Вiн зовсiм не є проти неї, зовсiм нi. Вiн тiльки хотiв би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собi всю ситуацiю. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинiв. Частина великих власникiв, великих урядовцiв, привiлейованих, мабуть, стане на бiк противника.

– А ви теж?

Усi голови рвучко шарпаються в бiк дзвiнкого молодого голосу. Що за неделiкатнiсть! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собi такi вибрики?

Мертенс посмiхається. Питання молодого скептика цiлком оправдане й щире.

– Але я стою на боцi того, в що вiрю й чого хочу. Хотiти того, що вiдмерло, – не мiй смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його – армiя. Завдання: розбити армiю Сонячною машиною. Значить, увiйти з нею в тiсний контакт. Противник має це на увазi й iзолює солдатiв од нас смертельним кордоном.

Знову малесенька пауза. Фрiдрiх Мертенс мiцнiше спирає тiло на витягненi руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.

На його думку, є тiльки один спосiб увiйти в безпосереднiй контакт iз армiєю противника. Без убивств, без ненавистi, з можливiстю не тiльки агiтувати жестами або словами, але й самим сонячним хлiбом. Загальна любовнiсть, веселiсть, приязнь – тiльки тло, необхiдне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосереднiй же контакт є тiльки…

Тут Фрiдрiх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очi в рябу масу облич i гиркає:

– в нашої жiнки!

Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.

– Так, панове, в жiнки. В нiй рятунок. Противник усе може заборонити солдатовi. Може обдурити. Тримати в залiзнiй дисциплiнi. Заборонити всякий контакт iз населенням. Але нiякою дисциплiною й карою не може заборонити прояву вiчного закону, потягу до другого лолу. I це та щiлина в залiзнiй бронi противника, в яку нам можна бити. I слiд бити. Я гарантую: досить тисячi людей, що спробують сонячного хлiба – i вся армiя через два тижнi наша. I тодi весь Схiд наш. Уся планета.

Зал мовчить, навiть не шепочеться.

Фрiдрiх Мертенс вирiвнюється.

– Так, панове, оцей спосiб боротьби нелегкий, але вiн є iспит для всiх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дiйсно, зникли "Тiнi Минулого". Не тiльки з околишнього свiту, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажiть, що можете жертвувати не тiльки життям, але й ревнiстю, коханням. Негрська душа така сама, як i бiла. А тiло? Га? Честь? "Тiнь Минулого"? А чи зможете ви вiддати цю тiнь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявiть таку любов: не вчепiться в горло чорно-жовтому солдатовi, коли його аоцiлує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете пiднести зброю справжньої любовi. Значить, доросли до землi обiдяної. I перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний i… геройський спосiб боротьби в нашiй ситуацiї. Iншi всi – фантастичнi, нереальнi й марнi.

Фрiдрiх Мертенс киває головою й сiдає. Вiн тепер бiльше гак не потiє, як колись, але пiт усе-таки роситься на сiдластому чолi.

Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стрiпуються з обуренням, з образою струшують iз себе страшнi слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинiчна пропозицiя?! Та як вiн смiв?!

Гомiн, крик, червонi обличчя, вимахи рук, гнiвний смiх, знизування плечима.

Але вже родиться назустрiч iнша хвиля, спочатку нерiшуча, понуро задумлива, далi дужча, догiм рiшучiша, нарештi, так само злiсна, жагуча, з болем i одчаєм.

А як iнакше? Як? Нi, конкретно, реально – як?!

Та краще загинути всiм iз зброєю в руках, анiж прийняти цю ганьбу, сором i гидь.

Сором! Ганьб! Ага, "Тiнi Минулого"? I за це вiддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти iншу ганьбу, дужчу й ганебнiшу? Так? Так?

– Панове, часу нема! Арештi

Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, нiж отакий вихiд.

Та який це вихдi? Яка це вже надзвичайна ганьба?

Хiба мiльйони жiнок за старого життя не продавали свою любов за грошi, за титули, за громадське становище? Хiба не обiймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, нiж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?

Та й не конче ж усiм жiнкам! Та и не конче ж неодмiнно коханками ставати!

Доктор Рудольф стукає долонею по столi.

– Панове! Тихо. Треба швидше рiшати! Спинiгь окремi балачки! Прошу брати слово за порядком.

Але який там порядокi Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, смiх, гнiв, запальнi суiперiечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очi в стiл.

Чорно-срiбний лицар стоїть бiля вiкна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, слiпу вiд крику й запалу купу зграя горобцiв – їх тодi можна всiх накрити пальтом.

Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о нi, видно, ще не зникли "Тiнi Минулого".

А в ньому самому? Згодився б вiн, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою вiн у побожностi готовий на колiнах благати посмiшки, щоб вона на вулицi посмiхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнiмала, милувала? О господи!

Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!

Доктор Рудольф рвучко пiдводиться й стукає сильно кулаком по столу.

– Панове, хто хоче забирати слово?

Настає тиша. Нiхто не хоче. Уникливi погляди, обурене шепотiдня, понура задума. Рудольф водить очима.

Бiдний Макс – от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позi недбалiсть, розвезенiсть, а в лицi сiра-вiра блiдiсть. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях i так боязко кидає ними скоса на сiру-сiру блiдiсть дорогого лиця.

Але те, що нiхто не хоче говорити, що уникливi погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозицiї Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.

Раптом iз кутка чийсь голос, але теж нiяковий, не то з смiшком, не то з придушеним болем.

– I цей спосiб пропонується широко оповiстити серед населення!

Фрiдрiх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.

– Нi, навiщо це сповiщувати. Шкiдливо. Непотрiбно. Досить усного гасла й пропаганди.

– I кожна жiнка повинна це. прийняти?

– Навiщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навiть без жертви.

– А члени Вiльної Спiлки?

Мертенс мовчки з неохочим усмiхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко пiдводиться, стрiпує головою й спалахує.

– Що за торгiвля? А члени Вiльної Спiлки? А що таке члени Вiльної Спiлки? Вони можуть тiльки других агiтувати, а самi нi? Так? Коли цей спосiб приймається, то приймається без нiякого для всiх винятку. Без нiякого! Всi повиннi йти! I не чоловiки повиннi це рiшати, а насамперед жiнки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!

Макс так само бурно сiдає й одвертає неприємно блискучi очi вiд Труди. Всю голову вiдвертає.

Тодi тихо пiдводиться вгору чорно синя стрижена голiвка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклi сухi уста, а потiм тихо, серйозно випускає з них:

– Я гадаю, що нiяких привiлеїв не повинно бути. I коли так треба, то всi повиннi… без винятку. А то ми не смiєм iнших агiтувати.

Вона сердито, гнiвно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червонiє й сiдає на мiсце.

– Але стривайте, панове! Ця пропозицiя вже прийнята, чи що?!

Всiм стає дивно, але й ясно, що дiйсно вже прийнята. Вже пiсля Максового гнiвного болю немає нiяких посмiшок. А пiсля Трудиних скривлених, стиснутих за горло слiв нема зовсiм нiяких усмiшок. Нiякому смiховi, нiякiй нiяковостi й уникливостi нема тепер мiсця Треба просто одверто дивитися в очi собi i "Тiням Минулого".

– Просимо на голосування пропозицiю пана Мертенса!

– Дебати, дебати!

– Годi дебатiв! Нема часу! Нас усiх серед дебатiв заарештують!

– Голосувати пропозицiю Мертенса.

– I резолюцiю Рудольфа Штора! Швидше!

– Разом обидвi!

– Окремо!

– Разом!

Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема бiля Труди – вже вiддано її, вже Макс стоїть оддалiк i кусає нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же-за що?!

– Панове, хто проти резолюцiї пана Мертенса, прошу пiдняти руку.

Нерiшуче й слабо, рiшуче й злiсно пiдносяться рiденькi пеньки над головами.

– Хто за?

Рiшуче, хмарно i з посвятою – цiлий лiс рук.

– Прийнято. Хто за мою пропозицiю?

Той самий рiшучий i ще густiший лiс.

– Панове! Обидвi резолюцiї прийнято. Члени Вiльної Спiлки розходяться Члени Найвищої Ради переходять на друге мiсце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходiв щодо дальшого. Засiдання зачинене.

Гуде стриманим гудом маса голiв, поспiшно виливаючись iз зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсiм не така вже й страшна резолюцiя. Не конче, дiйсно ж, усi жiнки мусять брати участь i не конче ж усiм бути коханками солдатiв Аби тiльки ласка, жiноча увага, навiть трохи кокетування Аби тiльки прочистити шлях до Сонячної машини. Як же Макс цього не розумiє? За вiщо ж до неї така дивна раптова холоднiсть, ворожiсть?!

Забутий, самотнiй чорно-срiбний лицар стоїть бiля стiнки й тихим усмiхом проводжає бронзовi, широкi, непорозумiлоблагальнi очi. Бiдна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твiй цвiт кохання. Вже на вiвтарi геройства лежить заколота твоя любовна радiсть. Але боги героїзму такi самi мудро безсилi там, де дiє необхiднiсть, як i всi iншi боги.

I бiднi всi ви, дiти обох полiв, бородатi й безбородi: iз де сятка "єдиних виходiв" ви вибрали той, який припадає остан нiм. Але хоч який би ви прийняли, вiн усе буде так само безнадiйно невдалий там, де нiякого виходу не може бути. Корiння тисяч рокiв не вирвати за мiсяцi. Не армiя Сходу при летiла, а тисячолiттями закорiнена закономiрнiсть. I не спинить її дiї нi театральними святами, нi вимахами кулакiв, нi герой ством смуглявих дитинчат. Одчай i страх дiйсно, видно, поганi порадники, коли навiть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий "єдиний вихiд"

Чорно-срiбний лицар не спiшить за юрбою бородатих i безбородих дiтей, не бере участi нi у вимахах кулакiв, нi в пiднесеному готуваннi до любовностi. I пiднесенiсть, i понурiсть – це явнi ознаки того, що самi пiднесенi й понурi почувають цiлковиту безнадiйнiсть. Для чого ускладняти її даремними корчами? Мудрiсть не товаришує з одчаєм та пристрастями.

I, коли весь будинок спорожнюється до останньої людини, чорно-срiбний лицар зачиняє всi дверi, бере щiтку i, не хапаючись, починає пiдмiтати забрудненi, засмiченi хати. Тепер вiн житиме тут сам – це перший вияв закономiрностi. А потiм, хто знає, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до якої її вже раз прибили хвилi геройства.

А коли на вулицi раптом чується з обох бокiв прожогливий гуркiт автомобiлiв, коли розчиняються дверi на ганок i до холу з револьверами в руках швидко й напружено увiходять люди в чуднiй вiйськовiй формi з темними чудними обличчями, колишнiй фабрикант Душнер спокiйно i ввiчливо вклоняється їм, не випускаючи щiтки з рук.

Поперед вiйськових чорнолицих людей двоє добродiїв у цивiльному одязi з європейськими обличчями. Але всi обличчя вражено й неймовiрно озираються: порожнеча, нi душi, крiм тихого чоловiка iз щiткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привiтними очима.

– Тут збори Вiльної Спiлки?

Чоловiк iз густими бровами делiкатно поправляє: тут були збори, але вони з пiвгодини, як розiйшлися.

– Куди?

Цього чоловiк не знає Вiн сам – колишнiй власник цiєї вiлли, яку захопили чужi люди.

Цивiльний i вiйськовий не вiрять, не хочуть, не можуть вiрчти йому – кидаються по всiх хатах, унизу, вгорi, навiть у льохи зазирають – анi душi.

Грюкнувши дверима, люто загуркотiвши автами, вiйськовi люди зникають.

I насiає ще бiльша, ще певнiша i мудро-сумна тиша-нiчого, закономiрнiсть усе знайде.

Принцеса Елiза нiкуди з дому не виходить. Але все, що дiється в цi чуднi, божввiльнi днi за мурами його, вiдомо їй якнайдетальнiше їй не треба заглядати нi на фабрики, нi до бюро, нi до магазинiв – досить тiльки дивитись у тi обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах їй видно все так само, як i в дiйсностi Видно з усiх бокiв, з усiх точок.

От дзеркало Ганса Штора, батька того й рiвночасно її найпоштивiшого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не смiє в її присутностi. Воно вiдблискує гордощами й поважним, певним, непохитним трiумфом. Вiчний Порядок на колiсницi Закону в'їжджає в царство часового хаосу. Грiшники й злочинцi обмивають запорошений звiром образ божий. Самi охоче вiльно зносять диявольськi стекла. Весело, дружно повертаються на свої мiсця, займаючи щаблi iєрархiї згiдно з передустановленим Порядком Нiде нiяких протестiв, опорiв, сутичок.

Але от важке, насмiшкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вiчної iєрархiї, старого графа Воно скептично ворушить кущами брiв i вусiв, вибачливо б'є по плечу величну певнiсть Ганса Штора й плескає хитрощi грiшникiв та злочинцiв. Розумно. Мудро. Генiально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стрiляє без прицiлу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'є. Щодня з усiх своїх гармат лупить армiю. Без маюну, без смертельного промiння, без новiтньої технiки, а б'є смертельно.

Але пiдсувається дзеркало сина старого графа – i свiтло перекривляється в iнший бiк. Син вибачливо хльоскає по плечу насмiшкуватiсть батька i м'яко подає звiдомлення її свїглостi Дезинфекцiя стає на добрий грунт, цiлком на добрий.

Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиняється авто, i принц Георг непомiтно пiд охороною графа Адольфа входить до покоїв принцеси, де 'всi вiкна щiльно позапинанi портьєрами. Принц Георг багато не розповiдає, але те, що вiн певно й твердо притискає до уст руку Елiзи, що тримає її довше, нiж слiд, каже бiльше за всякi розповiдання. Але принцеса Елiза й на це нiчого не каже.

Ну, звичайно, в дзеркалi Страховища все трошки iнакше виглядає, нiж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подiбне до того, як було того вечора, коли принцеса Елiза помогла йому втекти з дому до чорно-срiбного лицаря. I не то глузує з принцеси Елiзи, не то агiтує її.

Вiдновлення старого ладу? Та це ж комiзм, оперетка, фарс, а не вiдновлення Гомеричний регiт котиться по всьому Берлiну Боже, якi iдiоти, "всiм вертатися на свої старi мiсця". Та будь ласка! Може, її свiтлiсть принцеса Елiза бажають собi купити наймодернiшу сукню, капелюх, черевики? Будь ласка- всi магазини вiдчиненi, всi прикажчики й навiть власники на своїх мiсцях. Правда, не всi – часом тiльки один або два, але це нiчого не значить – магазин однаково вiдчинений, функцiонує. До банку треба? До послуг її свiтлостi всi банки. Полiцiя? Також одчинена.

– Нi, серйозно, ваша свiтлосте, вам треба самим подивитись, як це надзвичайно мило й весело виглядає. А як чудесно в полiцiї, в банках, у магазинах, по фабриках та в усiх урядових iнституцiях в урядовi години танцюють бiскаю. Шик! Ах, Елiзо, я тiльки боюсь, що вам трошки довго доведеться дожидатися корони, їй богу, Ви не сердьтесь на мене, я зовсiм по-дружньому вам говорю це Ми ж не маємо нiякої ворожнечi до вас – трупоїдiв. Серйозно, серйозно Елiзо! Я з вами, наприклад, цiлком любовно балакаю. От бачите, приходжу до вас, я знаю, що принц Георг, ваш коханий i наречений, стоїть на чолi цiєї всiєї штуки й що буде першим монархом у посонцеїстськiй добi А ви – королевою. Ну, ви нас не будете ж розстрiлювати, правда? Ми ж вам нiчого злого не робимо. А коли бувають убивства солдатiв, так це ж вашi друзi ладу роблять. I ви це самi знаєте Правда, Елiзонько? Та ви не хмуртеся – ми ж нiчого. Вбивайте собi, як вам це подобається А солдати все одно знають, що ми не виннi. А вони страшенно милi, вашi чорно-жовтi друзi, їй-богу, Елiзо! Ви їх бачили хоч iздалеку? Нi? Фi-фi! Хочете, зазнайомлю вас iз кiлькома офiцерами? Пресимпатичнi iстоти! Деякi освiченi, всiма європейськими мовами балакають. Ну, це ваша помилка, Елiзо, як можна було брати до армiї людей, що балакають європейськими мовами. Ах, Елiзо, ви зробили ще одну помилку! Знаєте яку? Ви взяли людей до армiї А треба було взяти машини, i тодi справа стояла б цiлком добре.

Але буває, що раптом Страховище нi з того нi з сього нахмуриться, замовкне й сидить якийсь мент iз таким виразом хмарної задуми, що ясно ж, бiдненька, видно нелегка боротьба любов'ю, та не така вже вона смiшна та переможна. Одначе зараз же стрiпнеться й знову. I от свинство яке сонцеїстя зовсiм не ховають, що сонцеїстськi жiнки спокутують своєю любов'ю жовто-чорних героїв Навпаки, нехай кожний солдат знає, що кожна сонцеїстка прийме його привiтно, любо, тепло. Хай знає. Ну, звичайно, в сонцеїстiв нема чим гостей частувати, самий тiльки сонячний хлiб. Але зате треба подивитися, що з ним робиться пiсля такого частування!

Ех, Елiзо, вам конче треба хоч раз подивитися на нашi цинiчнi й аморальнi способи боротьби з вами. Неодмiнно!

А увечерi, коли густа темрява ночi завiшує всi дзеркала, принцеса Елiза або лежить непорушне на канапi й сухими неклiпаючими очима дивиться в стелю, або тихо ходить алеями порожнього, безлюдного саду.

В лабораторiї темно. Тьмяно поблискують ребра стекол даху проти сяйва Берлiна. Бузок самотньо густо дихає, i так трудно розсiкати грудьми його дихання в тiй алеї, де…

Принцеса Елiза сiдає на лаву проти лабораторiї й довго непорушно сидить. Не чути колишнього гуркоту Берлiна. Не чути й нiякого гуркоту дивної, безшумної боротьби. Стомленi гомеричним реготом i бiскаєю, сплять бiднi "переможцi". А серед них чуйно стережуть їхнiй сон чорно-жовтi, такi "страшенно милi" "переможенi".

Коли ж скiнчиться смiх i настане плач? I чи настане ж хоч тодi царство Вiчного Порядку? Чи боротьба, трiумф i плач є вiчна доля людства?

Ах, коли б уже якийсь кiнець!

Але кiнця не видно. Боротьба розгорається. Безшумна, невидна, чудна, неймовiрна.

Граф Адольф уже не миє нiжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступає таким певним точним кроком, нiби вимiрюючи ступнi до трону. Все зруйнували проклятi дикуни, все! Не знати, вiд чого починати треба. Але вiд чого не почнеш, воно тiсно зв'язане з iншим, а те все iнше в руїнi. Що є, чого нема – невiдомо. Нiякого ж пiдрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном героївi А нахабство дикунiв росте з кожним днем. О, цi пiдлi боягузи не смiють виступити одверто, цi раби не мають одваги вхопити руками батiг, що лупить їх. Нi, вони цiлують, лижуть його, щоб вiн розм'як. О, вони доцiлуються! Вони досмiються й дограються разом iз своїм калiкою Рудольфом Штором!

Принцеса Елiза, спустивши очi, знизує плечима. Вона не розумiє, в чому, власне, рiч? Ну, сонцеїсти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усiх газом i промiнням? Ну, i що ж iз того? Яка ж рацiя такого кiнця? В чому рiч? Трудно вiдновити вiдразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не вiд того кiнця починати треба було. Але при чому ж тут сонцеїсти, Рудольф Штор i тому подiбне?

Принц Георг не вiдповiдає. Надзвичайно дивна iсторiя: як тiльки торкається оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вiчна вперта мовчазнiсть на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищої Ради якраз пiсля того, коли принцеса шукала в графiвни Елленбергiвни коронку Зiгфрiда. Розумiється, нiчого, абсолютно нiчого закинути не можна, але щось тут та є.

Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елiзi. (Якi негарнi фiалковi жилки на баньках).

– В чому рiч, кузино? Добре, я вам скажу, в чому рiч. Перше – нi в однiй галузi господарства ми не зробили нiякого поступу. Весь час ми товчемось на мiсцi. Друге – в населення нема нiякої волi до працi. В усiх сферах злiсний, нахабний саботаж. Тiльки свiтло, воду й вугiль вони пiддержують. Отже, ви розумiєте, при чому тут сонцеїсти. Третє – армiя розкладається з кожним днем Нiякi кари, нi труїння не помагають, а тiльки викликають глухе обурення. Четверте – кожний зайвий день такої тактики веде до неминучої загибелi.

– А якої ж тактики треба?

Принц Георг не зводить холодних надушливих очей iз лиця принцеси Вiд цього погляду принцеса легенько постукує пальцями правої руки по долонi лiво!

– Якої? Такої, якої вже вживає захiдноєвропейська й американська експедицiя: в кожному великому мiстi перед кожним будинком повiшено по двоє сонцеїстiв. В Парижi ж, крiм того, видушено газом цiлий квартал. А на площах повiшено всiх французьких Рудольфiв Шторiв.

I холод'нi сталевi очi ждуть. Пальцi правої руки вiдразу перестають постукувати по долонi лiвоi.

– Це… правда?!

– Я не маю нiяких пiдстав хвилювати вас неправдою, кузино.

Пальцi знову сильно клацають по долонi. Куточки очей рiзко загострюються.

– А результати?

– Результати будуть, напевне, якнайкращi. Вiдомостi прийшли тiльки сьогоднi. Коли Сукурамi буде далi наполягати на своїй тактицi, я не ручусь за цiлiсть армiї. I за його життя.

– Значить, ви гадаєте, що тут так само треба прикласти тi методи, що в Америцi й у Францiї?

– Ще лютiшi. По чотири сонцеїсти перед кожним будинком! Видушити газом два квартали!

– I солдати схочуть виконати такий наказ?

– Схочуть. Армiю прочистити. Всi зараженi елементи винищити. Розстрiляти прилюдно.

– I ви гадаєте, що сонцеїсти спинять саботаж?

Що спокiйнiший i жорстокiший голос принцеси Елiзи, то твердiший i непохитнiший голос принца Георга.

– Не маю нiякого сумнiву. Але всiх привiдцiв, коноводiв, усiх Рудольфiв Шторiв у першу чергу повiсити на площах. Усi друкарнi позаймати вiйськом; нiяких вiдозв, оповiсток, нiякого змiсту вiд недозволених органiзацiй до населення не допускати. Розбити їхню змову й органiзацiю.

Принцеса Елiза втомлено й нудно витягає й злегка заломлює руки.

– Ну, що ж? Тiльки чи не помиляєтесь ви, гадаючи, що солдати схочуть вiшати людей без видимої вини. А раптом це викличе бунт у самiй армiї?

– Чому ж у Францiї й Америцi не викликало?

– Може, там населення поводилось iнакше, вороже. А тут при цiй тактицi наших сонцеїстiв, менi здається, такi способи… рiч небезпечна. В кожному разi рискована.

– Iншого виходу немає, кузино! I чи хочемо ми з вами, чи нi, а Союз Схiдних Держав мусить iти на всякий риск. Або ж. загинути. Вибору немає Мирнi способи не дають нiяких результатiв. Або тiльки ще бiльшу шкоду.

Принцеса Елiза якийсь мент задумливо-жорстко мовчить.

– Ну, що ж?.. Як швидко може бути змiнена тактика?

– Цими днями. Кожний зайвий день – зрiст небезпеки. I без нiяких сантиментiв – рiшуче, блискавично, безмилосердно. При гангренi треба хiрургiчного ножа, а не гомеопатi!

Принцеса Елiза знову мовчить. Потiм стомлено простягає руку принцовi Георговi й просить їй вибачити – вона сьогоднi почуває себе трохи недужою. Принц Георг нехапливе, акуратно й точно замикає переносний телефонний апаратик, вiшає його через плече й прощається. А очi сталево й настiйно дошукуються чогось на блiдому схудлому лицi з загостреним костяним овалом.

Макс не що iнше, як старий жорстокий лицемiрний трупоїд. Це ясно. Поведiнка гiдна звичайнiсiнького рабовласника, чо ловiка старого режиму. Але коли вiн гадає, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невiдо мо за яку провину, то прекрасний трупоїд трошечки помиляється. Коли ж вона щодня заїжджає додому й до Штабу Найвищої Ради, то з боку Макса було б просто смiшною самовпевненiстю думати, що це робиться ради його милої розвезе ної посмiшечки, якою вiн iнодi зводить привiтати свою "єди ну, нiде нiкому не повторну любов. Є досить багато важнiших за посмiшечки речей, ради яких треба не тiльки до Штабу заїжджати, але й у саме пекло поїхати, коли це треба. I в пекло, i до салону Iрми, i куди хоч! I нiякi трупоїдськi посмiшечки її не зупинять.

От i тепер вона їде додому Ну, i що ж з того? Зовсiм же глупо б думати, що вона сподiвається застати тут Макса. Макс дома не живе, i нiколи навiть не заїжджає. I чого ради заїжджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда їде iпросто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цiлком непотрiбна необережнiсть: iти до Сукурамi, до самого Сукурамi, щоб "нарештi, по совiстi запитати цього азiата, чого йому тут треба". Коли б Макс хоч крихiтку iнакше поводився, можна було б… А втiм, хай Макс поводиться собi, як хоче – вона сама може роз'яснити батьковi, що нiякої потреби для вiзиту до Сукурамi немає. Хутко-хутко. Сукурамi сам переконається, що йому тут робити нема чого.

I дiйсно, Труда забiгає до мами, до панi Штор, нi слова не згадує про Макса й цiлком категорично запевняє батька, що ще кiлька днiв – i вiд милих жовто-чорних гостей i слiду не буде в Берлiнi. Розумiється, батьковi вуса, як звичайно, ворушаться усмiшкою: старi люди страшенно люблять бути скептиками. Але хiба ж вiн може справдi мiркувати як слiд, сидячи в кабiнетi й нiчого не бачачи?

Навiть до милої хорошої трупоїдки Елiзи встигає забiгти. Ну, цiй уже й її трупоїдський бог велiв скептично посмiхатися. I не тiльки ж скептично, а ще, подумайте собi, немовби з жалем якимсь, iз сумом, iз чудним гнiвом.

– Елiзо! Та ви, я бачу, нiчого не знаете й не розумiєте. Ну, запевняю вас, що ви нiчого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирi, i, як усi черницi, гадаєте, що свiт увесь страшними чортами засiяний. Але, хоч, може, вам цi чорти iприємнi, я все ж таки мушу вас розчарувати: нiякiсiньких чортiв! Ну, правда ж, правда! Посмiхається. Ну, їдьмо зi мною, я вам покажу, якi це чорти. Хочете? Нi, серйозно: подивiться ви хоч раз, що дiється в Берлiнi, гляньте на ваших чортiв, а тодi… хитайте головою.

Але трупоїдка все ж таки хитає головою – хоч що б їй Труда показала на вулицях Берлiна, вона однаково буде посмiхатися. I нема чого їй їхати дивитися на те, що тодi не має сутнього значення.

– А що ж має сутнє значення? Що? Нi, я не розумiю, Елiзо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! I те, що навiть офiцери вашої армiї вже їдять сонячяий хлiо та днями й ночами сидять у наших салонах, i це не сутнє? Нi?

– Нi, Трудо, i це не сутнє.

Господи, яка страшна, запекла рiч трупоїдство! До чого слiпа, вперта й смiшна. Сил немає балакати.

– Ну, слухайте, Елiзо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офiцерiв, послухаєте їх, розпитаєтесь i тодi скажете, чи сутнє це, чи нi? Хочете?

Нi, Елiза не хоче нi бачити, нi слухати нiяких офiцерiв.

– Ну, просто хоч iз цiкавостi. Невже ж вам не цiкаво подивитися на розпусту сонцеїстiв, на їхнi "цинiчнi й гидкi" способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишнiх трупоїдок i побачили б, якими вони безнадiйно погиблими сонцеiстками поробились. Таки нi? Познайомила б я вас iз Iрмою, нареченою Рудi. Послухали б, як вона спiває. Сьогоднi й Рудi, здається, туди приїде. Вiн так хотiв би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, i Макс буде з Рудi. Але Макс, звичайно, нi для кого не має особливого iнтересу. Ну, Елiзо!

Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитнiсть? Який iнтерес в очах засвiтився.

– Нi, Трудо, як воно менi не цiкаво, а, справдi, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повиннi зрозумiти, що менi не випадає бути в сонцеїстському салонi, де нашi офiцери роблять злочинства.

Труда розумiє. Дiйсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.

– Елiзо! А знаєте що? Ви можете не бути з усiма. Ви будете сидiти в сусiднiй кiмнатi й усе бачити крiзь склянi дверi. А вас не видно буде. От тiльки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спiв буде добре чути. А головне – все видно буде. Добре? Нiхто-нiхто не знатиме. Даю слово. Тiльки одна Iрма – вона ж хазяйка дому. Але я вам обiцяю, що вона присягнеться нi однiй душi не говорити Гайда, га? Ану!

Принцеса Елiза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечiнь. I вмить рвучко пiдводиться.

– Ну, добре! Їдьмо!

– Браво, Елiзо! Оце по-нашому!

Труда вiд дому з усiєї сили жене свого "понi", малесеньке, чепурненьке авто (колишнiй подарунок чорно-срiбного лицаря) – хто знає, чи не роздумає собi ця свiтлiсть. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королiвську гiднiсть?

– Ну, де ж чорти, Елiзо? Га?

Небо над Берлiном для холодку запнуте легеньким сiрим серпанком. Передвечiрнє сонце жмуриться крiзь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартовi лiтаки.

Задума, серпанок тишi й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвiнкий дитячий щебет у скверику; журний клекiт рояля; закотистий заразливий смiх iз високих вiкон.

Елiза не вiдповiдає. Ага, це – аристократичний квартал. Тут чортiв не може бути. От там, у центрi, у торгових i промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає понi, – i камiнчики, гiллячки, кинутий папiр починають швидко цокати пiд жвавими колесами. Вже частiше та частiше миготять суцiльнi смуги вивiсок; на тротуарах народу бiльше; за столиками ресторанiв сидить весела смiхотлива публiка Туди й сюди iз шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напiвпорожнi трамваї. Серед цивiльного рiзнокольорового одягу то тут, то там – цитриново-жовтi й блакитно-бiлi вiйськовi френчi. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадовi, шафрановi, густо-чорнi i синювато-смуглявi обличчя. От група рiзнокольорових пик стоїть якраз на розi. Труда привiтно, весело махає їм рукою. Шоколаднi лиця блискають баньками, зубами й радiсно вiтають по-вiйськовому.

Принцеса Елiза кидає скоса очi на лукавий смуглявий профiль iз притупленим кiнчиком носа.

– Ви думаєте, Елiзо, це мої "клiєнти"? Абсолютно нi. Я їх зовсiм не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вiтатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша свiтлосте.

Понi розмашистим гоном завертає в iншу вулицю. Тут iще люднiше. Дверi магазинiв широко розчиненi, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публiку досередини. Публiка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, пiдмиваюча музчка, i видно парочки в безжурному танцi.

I тут так само шоколаднi й шафрановi лиця в бiлих i жовтих френчах. I так само блискають баньками й зубами привiтнi, простi, веселi.

Але її трупоїдська свiтлiсть сидить у свойому лубку, i все це не має для неї "сутнього значення".

От крадькома за жiнкою пiрнає у ворота дрiбно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата "визвольної" армiї. Елiза, розумiється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що дiється майже на очах всiх. А що ж то дiється вечорами?

– Ви знаєте, Елiзо, яка маса дезертирiв у вашiй армiї? Нi? Спитайте Сукурамi або принца Георга. А було б iще бiльше, коли б не ми! Так, так, панi добродiйко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армiю! Ми весь час умовляємо не кидати армiї, не дезертирувати.

Ах, от фабрика. Показати б її свiтлостi, що це за весела промисловiсть настала – так хiба ж це має для неї сутнє значення?

– В кожному разi, Елiзо, щось нiяких чортiв не видно? Га?

Елiза так само загадково "лубково" мовчить. Мовчить, але зеленi скупченi очi уважно ходять по обох боках вулицi. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як вiдновлено "цивiл'зацiю"! А яка грiзна охорона Порядку! А який гарячковий рух i праця установ i пiдприємств! Майже кожна з музикою й танцями. I якi щасливi фiзiономiї в цивiлiзованих пiдданих його величностi!

– Весело? Правда, Елiзо? А яка панiка була першi днi окупацiї Пам'ятаєте?

Принцеса Елiза, не повертаючи голови, гостро кидає.

– Пiсля веселостi iпанiка буває ще страшнiша.

– Можливо Тiльки ми не почуваємо потреби таких змiн. Нам i так добре.

Її свiтлiсть зводять мовчати. Бiдна Елiзонька, вона потiшає себе загрозами Але до якої ж мiри впертiсть! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потiшать свої "стовпи вiрностi".

Авто звертає, нахиляє Труду на Елiзу, пiдпливає до високих залiзно-граткованих ворiт i зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками пiд стерном i пiдводиться з чимсь блискучим у руцi.

– Тепер можна злiзати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елiзо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне мiсце для салону. Ви не соромтесь, Елiзо, колись у цьому крихiтному палацику Iрма приймала всяких королiв. I не бiйтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, нiхто нас не побачить.

Але для бiльшої непомiтностi Труда, вiдмикаючи дверi, прикушує губу й навшпиньках iз прикушеною губою, озираючись на Елiзу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Бiльшої готовностi з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.

В маленькому салонi вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вiкнах i замикає на ключ широкi склянi дверi до великого салону. От тепер приємна затишна пiвтьма, нiчого з салону сюди не видно. Ну, тiльки поставити сюди бiля дверей фотель, вiдхилити трохи портьєру – можна бачити весь великий салон. I спокiйно собi сидiти – сюди нiхто не може увiйти. Ах, так! Познайомити ж Елiзу з Iрмою!

Елiза й через хол iде рiвно, не поспiшаючи й не колихаючись навшпиньках. I тут спокiйно, мовчки пiдсуває фотель до дверей i сiдає.

Коли Труда зникає, гомiн з салону стає чутнiший. Принцеса Елiза обережно вiдхиляє портьєру й дивиться. Багато зеленi, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промiнь сонця на однiй стiнi. Голi плечi й руки жiнок, кудлата шевелюра негра з фiалковими губами, спини вiйськових френчiв, знову жiночi оголенi шиї, руки. (I нiяких же цивiльних немає!) Надзвичайно бiлi зуби на темному фонi; труситься бiлявий локон од смiху. Два жiночi профiлi весело, завзято дзьобають високого гарного чоловiка у вiйськовому одязi, наступають, вимагають. Вiн з якоюсь тихою величнiстю обороняється, всi троє раптом озираються – Труда. Мило, по-хлоп'ячому подає всiм руку, пiдхоплює пiд руку один iз профiлiв i одводить убiк, а сама все озирається по залi, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама – очевидно, Iрма.

Принцеса Елiза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало свiтла в кiмнатi. Треба стати ближче до вiкна, до смуги свiтла з-помiж портьєр.

Дiйсно, Труда й Iрма зразу попадають у цю смугу. Iрма ж трошки набiк голову вiдхиляє, щоб ухилитись од свiтла й бачити принцесу. А очi, справдi, двi кришталевi тарiлi, як казала Труда, величезнi, срiбно-сiрi, стрiлчасто-блискучi. I чистi-чистi, як вишлiфуваний кришталь.

Вона надзвичайно рада такiй несподiванiй гостi. Вона була б iще щасливiша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її свiтлiсть, але вона цiлком розумiє бажання принцеси й сподiвається, що iншим разом вони будуть бачитися в iншiи обстановi.

А посмiшка невинна, ясна, п'ятилiтньої дiвчинки. Тiльки що в неї схiдного – це тiльки Трудi вiдомо. Носик iз горбиком i чорне блискуче волосся?

– Ну, ви, Iрмо, вже йдiть, iдiть, а то вашi приклонники ще сюди забiжать, вас шукаючи. Скажiть Максовi, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесi декого з наших гостей. Рудi принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А iндуса пiдведiть трошки ближче до дверей – на нього варто додивитися зблизька. А мiй китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, iдiть!

Двi кришталевi тарiлi iскристо посмiхаються, горбатий носик привiтно киває, I струнка тоненька постать тихенько вислизує з кiмнати.

Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький бiль. I крiзь цей бiль раптом проривається:

– …Iрма! Правда?

– Вибачте, Трудо, я не чула.

– Яка чудесна, я кажу, Iрма! Правда? Хiба не пара Рудi? Ну, скажiть ви!

– Прекрасна пара!

– Ну, розумiється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться iндус. Не думаю, щоб вiн на свого бога Брагму так дивився. Нехай Iрма скаже йому виступити з своїм полком проти всiєї армiї – думаєте, не зробить? Проти всього свiту виступить. Вам добре видно, Елiзо?

– Дякую, добре.

Труда ще трошки ширше вiдпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елiзи й починає "представляти". Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це – капiтан свiтляної батареї якогось там їхнього полку. От негр iз Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хлiб i страшно за все дякує по-англiйськи. Йому хоч що скажи – насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.

А бiль усе ниє, ниє, росте – не чути вже нi веселого гомону з салону, нi Трудиного шепоту. Ниє, ниє й iскриться кришталевими посмiшками. От вона пiдходить до iндуса (А десь iз якогось кутка за нею, мабуть, слiдкують ще однi очi!) Iндус кладе собi руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.

Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.

– Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навiть докторовi Рудольфовi, що я тут? Нi?

Труда здивовано впирається очима в лице Елiзи – яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!

– Даю найчеснiше слово, Елiзо, що не скажу, що ви тут. Задоволенi?

Форма слова не зовсiм задовольняє принцесу Елiзу. "Не скажу, що в и тут". А все-таки скаже, що хтось є?

Але чогось уже не хочеться виясняти цiєї неясностi. Ну, розумiється, тепер вона не посмiє не дотримати свого слова.

Ага, от i Макс. Лiниво човгаючи ногами, пiдходить до мону ментальної напiвголої Юнони з двома крихiтними японцями з обох бокiв. Японцi задирають до нього розумнi личка й смiються великим рiдкими зубами.

– Ну, Елiзо, я на хвилинку покину вас. Менi треба сказати кiлька слiв Iрмi в дуже важнiй оправi. Ви сидiть спокiйно, сюди нiхто не ввiйде.

Елiза мовчки хитає головою й повертається до салону. Iрми вже немає. Зникла. Ну, розумiється, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смiє йти за нею, стоїть i непорушно хитає головою другiй дамi.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiшає й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющує очi й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющує очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами.

З-за одвiрка в полi зору з'являється Iрма. Вона, як од бджiл, одмахується руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiкає. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде!

Розумiється, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же – вiдомий – не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх.

I вмить принцеса Елiза чує, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почуває оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає вiн чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумiється, не знає – хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi?

Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?!

I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душi?

Нi, не прийде. От вiн нiяково, прохаючи, киває головою Iрмi. I от Iрма вже летить, облiплена своїми бджолами, на його кивок – вона буде ще спiвати.

Принцеса Елiза знову заплющує очi. Але вона вже не слухає спiву, ще яснiшого, веселого, грайливого, вiд якого в негра танцюють бiлi зуби мiж фiалковими, широко розтягненими устами Спiв родить веселий грайливий гомiн, рух, смiх. А принцеса Елiза сидить, зiгнувшись у фотелi, заплющивши очi. I такою почуває себе жалюгiдною, самотньою й смiшною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душi, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! I пiдiйти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.

А вона замiсть того сидить за дверима в пiвтьмi, пiдглядає, пiдслухає й сьогоднi ж увечерi буде обмiрковувати з Георгом, як краще всiх їх винищити.

Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра цi молодi, веселi, незлi люди будуть непорушнi, задубiлi трупи? I вiн висiтиме десь на площi, страшний, синiй, iз висолопленим iз рота язиком?! Що за абсурд?! I як це вона могла двi години тому вiрити, що це може бути, i не думати про це? Знати, вiрити – i не думати! Як це могло бути?!

А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомiн. Там не знають, не вiрять i не думають. I вiн не знає, що вона тут. А може, i знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшнiше. Господи, сказало Страховище чи нi?

Знову музика. Гуняво-тужнi скрики маленької бiскаї. Принцеса розплющуь очi. Пари знеможно, повiльно, безсоромно, нiжно злившись тiлами, похитуються на мiсцi, як дивнi рiзнобарвнi квiти пiд подихом вiтру. Iрми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.

Бiля дверей шарудiння. Принцеса Елiза спокiйно повертає голову и зразу ж швидко пiдводиться: чоловiча постать! Серце стрiмголов летить униз, i ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмiчно на лiвий бiк. її ще виразно в пiтьмi не видно, вона посувається обережно, але Елiзi дихати трудно. Вона мiцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рiвно.

Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елiзу, пiдсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. I вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.

– Принцеса?'

Значить, не знав, значить, не сказала Труда.

Принцеса Елiза холодно й коротко киває головою.

– Вибачте, ради бога, ваша свiтлосте. Я нiяк не мiг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмiв би.

– Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тiй несподiванцi, яка вас зустрiла в цiй кiмнатi. Я дуже й настiйно просила графiвну Труду нiкому про мене не казати.

Доктор Рудольф нiяково й схвильовано пригладжує жабо.

– Труда й не сказала, принцесо. Вона тiльки сказала, що в цiй кiмнатi я можу побачити. дуже цiкаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б…

Вiн би був не прийшов!

– Пане докторе, ми з вами в рiзних таборах. Але прошу вiрити, що моя присутнiсть у цiй кiмнатi викликана тiльки цiкавiстю, i…

– О ваша свiтлосте!

(Що вiн хоче сказати цим викликом? Що вiн не думає, що вона для нього тут?!)

– …i можете бути спокiйнi, що все, що я бачила тут, не буде вiдоме нi однiй душi. А тепер…

Доктор Рудольф нахиляє голову. I через тс, що голова похилена, чи чого iншого, але голос його тихий, хрипкий.

– В мене не було такої образливої думки про вас, ваша свiтлосте. Навпаки, я вiд усiєї душi хотiв би подякувати вам за за ту вашу… уважливiсть, якою ви визволили мене й моїх товаришiв од великих.

– Пане докторе, на нiяку подяку мiй учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуваннi без потреби розбитi черепки падали нам на голови. Бiльше нiчого. Нi про яку увагу нi до вас, нi до кого-небудь iз ваших однодумцiв мови бути не може. I менi дуже прикро, що графiвна Труда своїм некоректним вiдношенням до свого слова могла дати привiд до непорозумiння.

Доктор Рудольф перестає м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.

– Прошу вибачити, ваша свiтлосте. Звичайно, нi про яку особливу увагу не могло бути мови й нiякого непорозумiння не було. Ваше вiдношення до нашої справи, ваше вiдношення до близької вам людини так добре менi вiдоме, що нi про яке непорозумiння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б i за чисто механiчний вчинок, може бути в мене. Принцеса Елiза в пiтьмi вирiвнює голову й примушує очi: при чому тут "ваше вiдношення до близької вам людини"?

– Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такi ласкавi й попросили графiвну Труду прийти до мене. Я не маю бiльше часу…

Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить iз кiмнати.

Принцеса Елiза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.

А гуняво тоскнi, безсоромно нiжнi звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!

– Елiзо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецiкаво!

Шепiт швидкий, стурбований, трошки нiяковий.

– Трудо, менi дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом…

– Елiзо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Рудi весь час так хотiлось особисто подякувати вам Елiзо, ви будьте спокiйнi – Рудi абсолютно нiкому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довiдається, що ви дивились на такi неморальнi речi. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елiзонько, сам Сукурамi тут танцюватиме. Побачите!

– Трудо, я вас прошу вiдвезти мене додому. В мене голова болить.

Справдi, голос тихий, з нотками зацiпленого болю Труда замовкає, робить широкi очi й обережно пiдходить до непорушної темної постатi.

– Правда, Елiзо? Я зараз. Бiдна Елiзонька! Я тiльки скажу пару слiв Iрмi – i ми зараз же поїдемо. Двi хвилинки!

Труда швидко навшпиньках виходить i бiжить до салону сказати пару слiв Iрмi.

Iрма сидить з iндусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усiх напрямках i не говорить їй пари слiв. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рiшуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навiть не горблячись, пiдходить до нього.

– Максе, менi треба сказати вам пару слiв.

Макс лiниво розмикає схрещенi руки й ноги, недбало вiдриває спину вiд колони й iде за Трудою до сусiдньої кiмнати.

– Прошу щiльно зачинити за собою дверi.

Дверi лiниво й щiльно зачиняються

Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирiвняна строга постать жiнки з гордо пiдведеною головою й велично припущеними на очi повiками I не смiшновелично, а власно-велично.

– Добродiю Максе, дозвольте спитати, що це все значить?

– Що саме?!

– Вся ваша поведiнка?

Макс нудно поводить одним плечем.

– Поведiнка – як поведiнка А в чому рiч?

– Вам вiдома остання постанова найвищої Ради?

– Яка саме?

– Про завдання сонцеїстських жiнок.

Максове лице неохоче кривиться усмiхом.

– Я вас питаю: вiдома?

– Занадто добре.

– Ви – сонцеїст?

– У чому рiч, Трудо?

Труда стоїть все в тiй самiй позi, а голос теж надзвичайний, рiвний, величний.

– Ви – не сонцеїст, добродiю. Ви – старий трупоїд i рабовласник. Я вам це кажу цiлком переконано.I зовсiм не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спiльнiй справi.

– О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?

– Вашим виглядом, вашою поведiнкою, вашими посмiшками. Хто вас просигь iз таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелi тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не має нi крихти сили, коли ви егоїст i i… то принаймнi не пере шкоджайте другим!

Макс високо здiймає брови.

– Ах, он у чому рiч?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибiї чти! Я Дiйсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тодi сказати менi, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я…

Труда бурно скидає з себе величнiсть.

– Не смiйте говорити таких речей! Ви – нехороший! Чуєте ви? Я нiяких любовникiв не маю, нiхто менi навiть руки не поцiлував. Менi гидко й моторошно подумати про ц.е Але коли б треба було, я стала б любовницею всiєї армiї.Чуєте? I коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата.I не соромлюсь, i нiкого не боюсь. I не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви маєте право говорити зi мною таким тоном, з такими посмiшками, з такою ворожiстю? Як вам не сором? Фе, ви менi неприємнi. Прощайте.

I, закинувши голiвку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.

– Трудо, почекайте, Трудо!

В голосi Макса немає вже лiнi й посмiшечки. Щось гаряче й нiякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далi й не дозволяє навiть голови повернути назад.

А в грудях почування пiднесення й полегкостi. I яке щастя, що вiн так гаряче й нiяково сказав "Трудо!".

В бiдної ж Елiзоньки ще дужче розболiлась голова. Навiть до авто сiсти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрiв'я. Та, розумiється, буде недокрiв'я вiд трупоїдства.

– Елiзо! Я вам рiшуче кажу, не агiтую, не вмовляю, а просто кажу їжте сонячний хлiб. Ви подивiться на мого батька… Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатiв. Але менi так добре тепер, Елiзо, так легко, так.. ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокiйно. I доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вiнчайтесь же з ним. Хiба це перешкоджає вiдновлювати нам порядок? Ах, простiть, Елiзо, бiльше не буду! Кiнець. Мовчу.

I цим разом Труда таки дотримує слова навiть прощаючись, не каже нi слова – мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елiзи.

А в грудях – ух, весняно, легко, спiвуче дзвенить гарячий нiяковий окрик "Трудо! Почекайте!"

Принцеса Елiза дiйсно слухається поради Труди – лягає на канапу i лежить непорушне. I не встає навiть тодi, як Ганс Штор, поштиво застукавши, просить її свiтлiсть на вечерю. їх свплiсть вечеряти не буде.

I, коли приїжджає принц Георг iз графом Адольфом, коли в присмерках увiходять до темної кiмнати, принцеса Елiза так само лежить i не рухається.

А коли засвiчується свiтло й принцеса Елiза бачить щось незвичне в обличчях гостей, коли принц Георг, майже не звернувши уваги на її бiль голови, не вiтається, а зараз же гарячково пошепки починає давати в кутку накази графовi Адольфовi, тодi тiльки вона швидко пiдводиться, похапцем поправлячи волосся з бокiв i пильно вдивляється в два шепочучi лиця в кутку.

– Так зараз же зателефонуйте менi! I негайно присилайте назад авто. Можете їхати.

Граф Адольф поштиво вклоняється їхнiм свiтлостям i швидко, нечутно вибiгає з кiмнати.

Принцеса Елiза мовчки жде.

Принц Георг 'пiдходить до неї й чудно посмiхається. Щербини в ротi вже немає, але лице незвичайно схвильоване, чуже, з виразно помiтними жовтими затоками на блiдому чолi.

– Важнi подiї, кузино. Надзвичайно важнi.

Вiн кидає погляд на вiкна

– Ми – на гребенi кризи, кузиною Прийнято серйознi постановию Питання тепер-чи вдасться ще перевести їх у життя.

Принцеса Елiза, чуючи, що нiс її стає блiдий, так само мовчки жде.

Перша постанова така iти природними шляхамию Кузина мала рацiю: помилку зроблено з самого початку. Не взято на увагу, що Нiмеччина тепер – первiсна країнаю Цивiлiзацiя й культура в цiлковитiй руїнiю Дiйсно, було б справжнє чудо, коли б удалося вiдновити все так одразу. Отже, треба йти природним шляхомю Первiснi народи переходили певнi етапи в свойому господарствi й громадському життi. Спочатку зовсiм дикий стан, щось наче теперiшнiй, потiм скотарство, потiм хлiборобство, потiм виробництво дрiбне, i аж закiнчення всього ланцюга – цивiлiзацiї з усiма складностямию Отже, тепер треба перейти всi цi етапию Звичайно, швидким темпомю Але перейти їх треба

Таким чином увесь план кампанiї мiняється Нiмеччина лишається подiленою на округи. Але все мiське населення виводиться з мiст i приставляється до скотарства, хлiборобства i дрiбного ремесла. Коли буде забезпечене годування, тодi приступати поволi до дальшого розроблення плану. Як вивести населення з мiст? Силою, терором. Спочатку прочистити одну округу вiд Сонячної машини, забезпечити потрiбною кiлькiстю годiвельного й господарського матерiалу, тодi перегнати на цю територiю продезинфiковане населення, вiдiбравши в нього Сонячнi машини.

Головне ж – негайно вивести армiю з Берлiна. Розклад набирає каїастрофiчного характеру. Пропаганда й уживання Сонячної машини провадиться вже в самiй армiї, по казармах.

Наслiдок тактики Сукурамi! Цю нiч буде генеральна iнспекцiя й прочистка. Можливi ексцеси деяких вiддiлiв. Вони будуть знищенi свiтлом в один мент. Окремi одиницi, хоч трохи запiдозренi,- розстрiлянi. На ранок уся операцiя повинна бути скiнчена й армiя виведена в намiчену округу. А тут, у Берлiнi, лишиться тiльки невелика, але цiлком певна частина для дезинфекцiї мiста й населення. Цебто: всiх провiдникiв, всi непевнi з якого-небудь погляду елементи, помiчених саботажникiв i так далi вивiшати по всьому Берлiну. Без нiякого рахунку. Хоч десять тисяч. Рештi населення дається три днi, щоб позносило все скло й одержало спецiальну.посвiдку. Через три днi всякого, хто не матиме такої посвiдки, буде вбиватися на всякому мiсцi. Через п'ять днiв усе населення повинно вийти з мiста в призначену округу. На кордонi кожного будуть обшукувати i пропускати на очищену територiю. Там ставиться кожного на роботу й дається риж, зерно, м'ясо. Нiяких сонячних хлiбiв нi на хвилину!

– А чим же годуватимуться тi, що вiддадуть стекла до переходу в округу?

– Чим хочуть. Нехай голодують, здихають. Через п'ять днiв усе мiсто буде вiддане пiд газову дезинфекцiю. Нi одної живої iстоти тут не буде. Хто не здасть скла, лишиться трупом у мiстi. Отже, кузино, я прошу вас негайно зiбрати все, що ви хотiли б узяти з собою, i приготуватись до негайного вiд'їзду. Можливо, що ще цiєї ночi або завтра тут уже розгорнуться такi подiї, при яких вам не треба бути.

Принцеса Елiза обережно, помалу сiдає на стiлець, не зводячи застиглих заокруглених очей iз порожевiлого вiд пiдняття лиця Георга.

– Вибачте, Георгу, менi так болить голова, що я не можу ще схопити всього. Це рiшенець остаточний?

– Остаточний i безповоротний. У палацi Мертенса засiдає Рада Армiї. Пiд її безпосереднiм доглядом i кермом буде всю нiч провадитись операцiя чищення. Я мушу бути там через годину. Я прошу вас, кузино, поспiшитися. До вiдома вашого додам, що в Америцi йдуть жорстокi бої мiж сонцеїстами й експедицiйною армiєю Три мiста знищено до одної люди ни. (Там не встигли захопити складiв зброї, i сонцеїсти озброїлись). На заходi Європи справа стоїть теж критично Особливо в Парижi, де так само йде невтримний розклад армiї, хоча боїа немає. Прохають у нас якомога швидше прислати свiжi вiддiли. На нас уся надiя. Цiєї ночi рiшається доля планети.

Принцеса Елiза не може сидiти. Ти душно, їй млосно в хатi. Вона мусить хоч на десять хвилин вин i и в сад, отямитися, обдумати.

– Кузино, я вас дуже прошу: обдумувати нема чого. Треба тiльки поспiшити А швидка їзда на авто освiжить вас краще, нiж сад. Дозвольте вам помогти в збираннi речей!

Нi, Елiза мусить усе-таки вийти в сад. Їй треба подумати. 11с так раптово, так кошмарно, так неймовiрно…

Очi принца Георга сгають загостренi.

– Кузино, ваше хвилювання надзвичайно мене дивує. Я вас не впiзнаю. Що тут неймовiрного, кошмарного? А то не кошмар, що пiвсвiту здичавiлої А ви не в кошмарi живете весь час? Слово честi, я вас не впiзнаю. Взимку ви були iнша. Ви тодi вмiли розрiзняти кошмар од лiкування.

Принцеса Елiза, одначе, тягне з спинки фогеля чорну мережану шаль. Але, випустивши з рук i не пiдiймаючи, виходить iз кiмнати. Принц Георг, стиснувши щелепи, пiдхоплює з пiдлоги шаль, перекидає її собi на руку й поспiшає за Елiзою.

В саду темно й тепло-вогко. Небо беззоряне, темно-сiре. Солодким i нiжним духом попахує з бузкової алеї.

Принц Георг обережно бере пiд руку принцесу Елiзу й мовчки веде її дорiжкою, нахиляючи голову пiд навислими вiтами. Раптом принц Георг почуває, як по руцi принцеси проходить чудний рух. Вiн повертає до неї голову й бачигь повернене до нього лице з двома великими, темними в сiрiй пiвтьмi очима.

– Що, Елiзо?

Лице мовчки, неначе навiть злякано, зараз же вiдвертається, але в руцi все той самий якийсь внутрiшнiй рух чи напруження.

Принц Георг непорозумiло дивиться на Елiзу, потiм повертає голову направо й розумiє: в лабораторiї доктора Рудольфа свiтло. Та що ж це iаке, нарештi? Що за гайна тут ховаєгьсн в зв'язку з цим проклятим калiкою?

Принц Георг обережно зупиняє князiвну Елiзу i, не випускаючи руки, але прислухаючись пальцями до найменшого руху їi, шепоче:

– Бачте свiтло в лабораторiї, Елiзо?

Елiза байдуже повертає голову й м'яко, але твердо визволяє руку. (Ага!)

– Бачу. А що таке?

Який байдужий сухий голос, абсолютно нiчого цiкавого для неї в тому свiтлi немає.

– Ви не розумiєте, що цiкавого? Це, мабуть, доктор Штор вернувся?

– О, не думаю! Може, панi Штор.

Ага, вона не думає. Такої думки й треба було сподiватися.

– А раптом доктор Штор? Його можна зразу арештувати. Це надзвичайно важно було б. Може, ми пройшли б тихенько повз лабораторiю, кузино?

– Як хочете.

Цiлковита iндиферентнiсть, навiть iз домiшкою втоми, (А рука ж явно дрижала!)

Обоє мовчки й помалу посуваються алеєю. Принцеса Елiза йде з нахиленою головою в глибокiй задумi, байдужа i до лабораторiї, i до саду, i до принца Георга.

I раптом принцовi Георговi стає соромно: вона, нащадок старого королiвського роду, людина, для якої змалку всякий нижчий за князя – iстота нижчої раси, вона має щось спiльне а якимсь калiкуватим чоловiком, сином пролетаря та ще й слуги?! Та ще найшкiдливiшим мiкробом у тiй хоробi, яка нищить усе життя самої Елiзи?! Та ще й у такий момент, коли рiшається доля всiєї Нiмеччини, всього свiту?! Що за дикi, абсурднi думки!

В лабораторiї ж свiтло все не гасне й не гасне. Що може робити в нiй так довго панi Штор, коли це вона там? От уже видно крiзь розчинене широке вшно полицi, шафи, iнструменти. Чиясь тiнь хистко походить по стiнi й зникає.

Принц Георг зупиняється проти вiкна, пiдводиться навшпиньках i зазирає через кущi, водячи головою то вправо, то влiво. Принцеса Елiза теж зупиняється й байдуже чекає.

Раптом принц Георг швидко присiдає, а у вiкнi з'являється темний контур мужчини. Вiн якийсь мент стоїть вепорушно, нiби вслухаючись у сад, потiм пiдносить руки до голови й загрiбає волосся назад. I зникає знову в глибинi кiмнати.

Принц Георг робить принцесi знак рукою й навшпиньках, зiгвувшись, крадеться алеєю. Принцеса ж iде так само – повiльно, стомлена, байдужа.

Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елiзн й шепоче їй коло самого лиця:

– Я мушу побiгти зателефонувати Елленберговi. Такого випадку не можна випускати. Ми повиннi його захопити. Ви пiдете зi мною чи почекаєте тут?

Принцеса Елiза мляпо знизує плечима.

– Менi все одно. Тiльки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. I взагалi… такий момент. Вам же треба на засiдання Ради Армiї? Як хочете, розумiється.

– Вибачте, Елiзо. Говорiть тихше. Це забере не бiльше, як пiвгодини-годину. Вони моментально будуть тут.

– Як хочете. Телефонуйте. Тiльки швидко, коли так. Я буду тут слiдкувати.

Принц Георг знову, без потреби вже зiгнувшись, навшпиньках бiжить алеєю. На руцi в нього висить шаль i плутається кiнцями мiж ногами. Вернуться та вiддати Елiзi? Вогко сьогоднi в саду.

Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. "Вам же треба на засiдання… Такий момент". А сама через бiль голови в такий момент пiшла в сад.

Принц Георг якийсь мент стоїть на мiсцi, потiм сходить з алеї й поза кущами, зiгнувшись i обережно ступаючи, прокрадається назад, до того мiсця, де покинув Елiзу.

Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темнотi алеї. Принц Георг крадеться далi, напружено витягаючи голову до алеї й зiрко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бiгти? Нi. Це абсурд – вона десь позаду, вiн не помiтив її.

Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторiєю голос Елiзи.

– Пане докторе! Пане докторе!

Вона його кличе! Вона його кличе!

Принц Георг, хижо зiгнувшись, м'яким бiгом бiжить понад алеєю на голос Елiзи.

От вона – сiра пляма лиця. Темна постать iз лабораторiї поспiшає на голос.

Штор уже бiля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тiнь, ховає вiд свiтла з лабораторiї!

Принц Георг чує, як на нього набiгає гаряча, скажена хвиля, слiпить очi, пiдхоплює й кидає на двi постатi в алеї. Хтось iз середини його кричить ревким горловим криком, вiд якого все тiло стрибає в екстазi лютi.

Шторова незграбна постать шарпається вбiк од Елiзи. Але принц Георг, пiдхопивши шаль в обидвi руки, накидає її як сiть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усiм тiлом падає згори на голову. За собою вiн чує жiночий верескливий скрик, шарпання за плечi, але цей скрик i шарпання жене на нього ще слiпучiшу, ще екстазнiшу хвилю лютi. Принц Георг впивається обома руками поверх шалi в горло Штора, душить, притискає до землi, топче груди колiнами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тiло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигинається на всi боки, силкується повернутися грудьми до землi. I вмить колiна Георга сприскують iз грудей Штора, i груди моментально повертаються до землi, спина зараз же залiзно вигинається, пiдiймає на собi принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторi, вп'явшись руками в горло, не випускаючи нi на мить. Одначе вiн чує, як залiзнi руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, i руки випускають самi собою горло. I в ту саму мить залiзнi страшнi руки пiдiймають його догори, крутять у повiтрi, змахують ним…

Але Штор, наступивши ногою на кiнець шалi, спотикається, i обидва тiла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчiплюються в страшний клубок, совають ногами по жорствi, стогнуть, хропуть, корчаться.

Принцеса Елiза вже не кричить, не шарпає за плечi. З усiєї сили тиснучи собi руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть i вся дрiбно-дрiбно тремтить.

I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав'язує. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в'яло хилитається, й уже не хрипить, i не сопить.

Доктор Рудольф схоплюється на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озирається. В ту саму мить принцеса Елiза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю.

Принцеса Елiза безгучно всерединi скрикує жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армiї. Такий момент. Божевiлля.

Але, коли б тут усi армiї всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над їх головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати свої руки вiд цiєї пiтної гарячої шиї, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого її тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!

I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впирається вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторiї, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв.

Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.

I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло.

Елiза наїжена всiєю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами!

При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умiє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону знає добре.

Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.

– Це авто його свiтлостi?

– Так. Iз ким маю честь…

– Його свiтлiсть наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.

Шофер придивляється й поштиво вiдступає набiк, низько вклонившись.

– Пане докторе, сiдайте! Швидше!

В лице б'є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.

Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.

Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! "Елiзо, правда?!" Правда, Трудо, правда!

А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.

– Як слiд ми їдемо?

I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?

– Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.

Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!

– Тепер налiво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.

Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.

– Далеко ще?

– Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

– А ми застанемо кого-небудь у салонi?

– Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенної башти вниз.

Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя.

Але, як тiльки в дверях з'являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiтає дзюркiт, викидає на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збиває їх круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа – принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! "Негайно… Заходи… Попередити.."

I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це – Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?!

Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх своїх! Повстання! Битися до смертi!

Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарiлями в бiк тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блисковi ж тiм не тiльки тривога, не тiльки страх i рiшучiсть, а ще щось, щось страшнiше за всi страхiття Сукурамi й його Ради! Що ж це таке?! I це та сама принцеса, яка…

– Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

– План один – пiдняти армiю! Битись до смертi! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застiбає гудзики френча, i баньки його очей моторошно переливаюгься синiм блиском Японцi їх цiла купка, наставивши один на одного окуляри, дрiбно дрiбно дрiбоїяiь незрозумiлими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блiдо синi губи Елну й Рудольфа пообсiдали оголенi плечi, поблiдлi вушка, пороздиранi страхом очi, шарпають на всi боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосовi, такий спокiйно важкий серед палу тривоги, що всi обличчя зразу повертаюiься до ньою

Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс!

– Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть – найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армiї. Це – найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою.

Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

– Є! У нас є! Всi сонцеїсти!

Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простягає руку:

– Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац!

– Палац охороняє свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу!

– Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батареї.

– Захопити їхню батарею!

– Та як же її захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку.

– Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу?

Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi знає про неї. Але як їх знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдлаєте чоло, наставляє його на iндуса й спокiйно гиркає:

– Я знаю ходи. Всi. Можу провести.

На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Iндус дуже повiльно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице.

– Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя..

– Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Маєте досить вiрних людей?

– Я хочу думати, що маю.

– Їдьмо!

Мертенс рiшуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блiдо посмiхається.

– Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподiваюсь iще побачитись.

Принцеса Елiза сильно, мiцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi?

– Стягати всi, якi є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацiї, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу.

– Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi?

– Жовто-зеленi. Вогнi Сонячної машини!

– Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо

– Панове! Не робити в мiстi зайвої тривоги Не викликати настороженостi противника.

– Але треба попередити iншi салони!

– Швидше, швидше!

Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi.

– Всi невiйськовi – попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!

Елiза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу – Труду, що, нарештi, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати

– Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо?

– Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас є авто?

– Є.

– Вiддайте iншим i їдьте з нами! Швидше!

В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн – то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзується тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя

Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!

А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi її тiла. I її плече м'яко й сильно вiдповiдає. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей.

Аж ось нарештi летить миле Страховище. Прожогом вилiтає на авто, обнiмає за шию Елiзу, бурно цiлує в лице, чоло, волосся.

– Елiзо?! Це ж… Це ж… Значить, це Рудi?! Рудi?!

Елiза пiдводить до неї вгору вогкi великi смiхотливi очi.

– Та ви не Елiза! Я дивилась i не могла пiзнати. Рудi, в мене голова крутиться!

Рудi ж теж мовчить, i його очi теж чудно й вогко блищать пiд свiтлом лiхтарiв.

Авто злегка шарпається, i Труда падає на сидiння.

– Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?

– Просто, просто!

Труда не може сама сидiти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Рудi – так їй видно принаймнi хоч профiль Елiзи. Але не встигає вмоститись, як iзнову схоплюється й хапає Елiзу за руку.

– Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!

На тротуарi помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто

– Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!

Але, пiдiйшовши вже до самого авто, Макс iзнову зупиняється – поруч iз Рудi при стернi сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Елiза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посмiхається. I Рудi мовчить I Труда трiумфуюче стоїть i жде. Невже?!

Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечi й тягне до авто:

– Швидше, швидше, нема часу.

В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволiло цiлує. Авто знову шарпається, здiймає вiтер i летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустрiч.

Макс ошелешено напiвлежить i дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься вiд гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, вiд яких ошелешенiсть iще дужче налягає на тiло Цiлий вулкан подiй за кiлька годин.

– А тепер ми мусимо попередити всi салони, всiх вiйськових, яких зустрiнемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Вiн – герой! Максе, а Елiза?! Я нiчого не розумiю Абсолютно нiчого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Рудi, Рудi?! Максе! Ти що-небудь розумiєш?!

Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад i надушує довгим поцiлунком – вiн розумiє.

Труда вигинається, вiдштовхується руками, крутить головою й нарештi затихає I як затихає, Макс випускає її й вiдкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вiтер, як кiнським волосом, тягне по лицi; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елiзи.

– Максе, ви збожеволiли?!

– Може, i збожеволiв. I що тут дивного було б?

– Максе, але що буде? Що буде?

– Чорт його знає!

– Ти думаєш, вони вiзьмуть палац? Я не вiрю. Вони всi такi розхристанi, ошелешенi I в тi пiдземнi ходи я не вiрю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, пiд льохи навiть. Тодi свiтло й газ не дiстануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елiзо, Елiзо! Праворуч! Назад!

Елiза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.

– Назад! Ми проїхали.

Авто завертає назад, шарпається i знову летить. Елiза ж знову напiвпримружує очi вiд вiтру й од того, що його пальцi обережно просуваються мiж її тiлом i обiймають руку нижче лiктя. Так можна тепер мчатися всю нiч – i хай буде, що буде.

– Елiзо, налiво! Налiво, Елiзо!

– Ах, налiво? Зараз, зараз!

Пальцi сполохано зсуваються з руки, i стає видно порожню вулицю, самотнi лiхтарi, поснулi вiкна будинкiв.

– Стоп! Тут!

Макс i Труда iзстрибують i бiжать у дiм. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнiм безживнiм фасадi.

Тодi пальцi хапливо просуваються мiж тiлом, обнiмають руку, i рука нiжно притискує їх разом iз собою до тiла. I тепер так можна сидiти всю нiч – i хай буде, що буде.

Але Макс i Труда вже бiжать (що вони там – одну секунду були?) i знову пальцi зсуваються.

I знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс i Труда вистрибують iз нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в i н, говорить i вона, але все, все, що вони всi говорять, таке нереальне, маленьке, блiде Реальне, велике тiльки те, що говорять пальцi, та те, що там десь говориться в небi над палацом Мертенса чи пiд ним у землi Що там? Що за свiтлянi пасма блискавками пролiтають он там у промiжжi домiв на темному нiчному обрiї?

– Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу бiльше!

– Їдьмо, їдьмо!

Пальцi сильно здушують руку – їдьмо!

А пасма свiтла, що ближче до палацу, стають щораз частiшi Вони прожогом летять, як метеори в темно-сiрiй височинi, зникають за будинками, вистрибують, стрiмголов падають униз.

– Панове, там уже бiй! Там бiй! Елiзо, ради бога, швидше!

Але авто вже й так гойдається, як колиска, вiд швидкостi, i вiтер рiже очi осокою.

Вже виразнiшi й виразнiшi свiтлянi стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густiй тьмi, гоняться одна за одною, сплiтаються.

Авто вилiтає на Алею Вiдродження. Зараз палац.

Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається пiд рукою Елiзи, робить хисткий вимах убiк i, вирiвнявшись, притишує ходу.

Все небо над парком, над Алеею-Вiдродження свiтиться вiд рiзнокольорових стьожок. I ззаду ближчих видно темнi овальнi тiла повiтряних страховищ. Бiльшiсть рухається дуже помалу, поводячи велетенськими свiтляними вусами. Другi вище над ними швидко нишпорять, освiтлюючи одне одного. I тодi видно на мить блискучi металiчнi й склянi заброньованi тiла їхнi з розчепiреними крилами.

Елiза пiдводить авто пiд кошлату покрiвлю каштана й зупиняє,- далi їхати небезпечно Згори їх не видно, а звiдси видно все.

А крiм того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тiла, включити, як ток, його тепло в своє й з пiд затишку близькостi слiдкувати за тим, що вирiшує там на небi долю тепла – щастя всiх.

Дивний, незрозумiлий рух. Був вiн чи не був? Поразка чи перемога? Нi, перемога iнакше виглядала б, iнакше вiдчувало б небо її.

Знову вибух здалеку. Другий. Третiй. I щоразу велетенськi вiяла сяйва злiтають угору.

– Що це?! Що воно?!

– Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.

– Дивiться, дивiться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як iскри з паровоза вночi, прожогливою, шугливою зграєю всi кидаються в один бiк Чого?! А звiдти, з боку вибухiв i сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба залiза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлiтається вогневими бризками в обидва боки I вмить усi, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тiльки велетенськi страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи свiтляними вусами. Значить, тi погасили вогню. I тепер там, у тьмi, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, пiдповзають однi пiд одних.

Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усiєї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.

Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розлягається чудний гомiн, потiм щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.

Серед страховищ їздiймається непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!

– Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi рухається то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiтає з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи.

– Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!

Синiй вiник жвавiше лiтає по небу, кружляє, перелiтає вiд Iскри до iскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерiзує стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз,збитий левiафан.

У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипає за очi, виступає слина.

Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.

– Панове! Газ! Швидше звiдси!

Елiза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста.

А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гасає по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться.

На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi.

Небо вже починає сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi.

Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.

Але який?! Перемога чи..

Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.

– Летять палити Берлiн!! А а-а1!

Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.

А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий – у косих тiнях.

Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!

"Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!

Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi"

Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.

А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.

– Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.

Але, замiсть того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.

Авто рухається вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозi землi обiцяної, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цiєї вiчно прагненої землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги їхнi не спотикатимуться вже об них.

Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепокоєнi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!

Доктор Рудольф у вiдповiдь їм обiймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стрибає вперед, рявкає рiжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.

I вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте.

– Уррра-а! Урра-аi Слава Армiї! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибухає той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнцїв зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра

– Слава! Слава!!

Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.

У глибинi палацу стоїть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословляє ним своїх нащадкiв.

Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба – хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто.

Труда в захватi стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки – тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю.

Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою.

– Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цiєї ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице!

Елiза тихо повертає лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице – дитяче-дитяче!!)

– Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi повертає теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.

– Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi!

Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються – здурiло Страховище.

– Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усiєї сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться – на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану!

Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий.

– Трудо, я вас дуже прошу… Не треба.

Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиляється, двi руки її беруть руку Рудольфа й пiдносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпається, але уста Елiзинi притиснулись до неї довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.

А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: "Рудольф Штор… Рудольф Штор, Рудольф Штор!", потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають.

– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовiї Слава! А-а! А-а!)

Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiгає всiєю площею, запалює всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу.

Рудольф Штор уже стоїть на ногах i киває головою на всi боки. А всерединi прикушує посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплює iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом.

Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Великої Матерi.

Берлiн – 1922. Равен – 1924.