"Микола Сиротюк. Забiлiли снiги (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Вирви нам одну. Покажемо в школi, - попрохали хлоп'ята.
- Не можна. Мама дуже люблять ┐х. Хай ростуть та цвiтуть.
- А насiння даси нам?
- Дам. Весною коло школи посадимо i перед вiкном Оксани Петрiвни.
- Хлопцi! - спохопився Антiн. - Ми запiзню║мось.
Павло метнувся до хати, взяв торбинку з книжками, i хлопчаки висипали
на вулицю.
Ось i школа. Вона в старiй хатi, яка нижнiми лутками двох вiконець
майже торка║ться землi, але дбайливо побiлена i причепурена, хоча з-помiж
давно прогнилих снiпкiв, що прикривають крокви, замiсть димаря стирчать у
небо чотири задимленi дрючки i нiби засмучують ┐┐.
Праворуч од школи виблиску║ банями церква, а лiворуч розкинулось
господарство Каленика Ткаченка, по-вуличному Колупая.
Мiж церквою та високим, вкритим черепицею будинком слобiдського дуки
школа вигляда║, мов старець серед хазя┐в, ┐┐ убогiсть ще виразнiше
вiдтiня║ нова велика корчма Тимохи Щербака, що сто┐ть напроти школи i день
та нiч, в недiлю та в будень захлина║ться п'яними пiснями.
кдине, що вабило око бiля убого┐ школи, - три стрункi тополi. Учнi
любили ┐х, часто змагалися, хто перекине грудкою.
Коли Павло та його товаришi прибiгли, на маленькому шкiльному подвiр'┐
комашнею кишiли дiти.
- Годi бавитись! - лiниво помахуючи дзвоником, гука║ Кузьма Одновухий.
- Гайда в клас. _Он учителька йдуть.
Дiти кинулись за торбинками, що валялися попiд плотом, i за хвильку
стовпились перед вузенькими дверима.
- Не тиснiться! - гука║ сторож. - Встигнете з козами на торг. А ти куди
несеш отой цурпалок? Кинь зараз же!..
До класу зайшла вчителька. Молода, зарум'янена усмiшкою. А в карих очах
- задавнений смуток.
- Доброго ранку, дiти! - спинилась коло столу.
- Доброго ранку, Оксано Петрiвно! - вiдповiв рiзноголосий дитячий хор.
- Сiдайте.
Русявi коси Оксани Петрiвни викладенi короною. На вчительцi чорна
сукня, перехоплена широким паском з блискучою пряжкою.
Вона проходить мiж партами, зазира║ в учнiвськi зошити. Ось наблизилась
до Павла, переглянула його "чистописання" i задоволено кивнула головою.
- Де твiй зошит? - пита║ Павлового сусiда Антона.
Той пiдводиться i винувато схиля║ голову. Мовить:
- Я не зробив...
На обличчя вчительки нiби налетiла хмаринка. Принишкли й школярi.
Тiльки Ткаченко засяяв радiстю.
- Чому не зробив? - тихо пита║ вчителька.
- Мама слабi. Учора до вечора з сестрою вибирав картоплю на городi, а
лампи нема... Вночi мамi ще гiрше стало. Ми зовсiм не спали...
Антiн не стримався i заплакав.
- Вiн бреше! У нього мати не хвора. Вони не хочуть працювати, а потiм
просять позички. I рiдний дядько вже не пiдсобля║ ┐м. Ледацюги, волоцюги,
- лiниво встаючи з-за парти, говорить Матвiй Ткаченко.
У класi прокотився глухий, як далека лiсова луна, гомiн.
- Ти сам брешеш! - обурено вигукнув хтось. - Його мама при смертi. А