"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторатрималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд удушшя, що пiдступало до
горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль не обiйшлася ┐й так собi, через не┐ нажила вогневицю. Злякалася чи тiльки подумала, як це невчасно, - i сама не добере. Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця, а спiткала он де, в безлюднiм степу, там, де нема║ поблизу стiйбищ, а вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде тепер i як буде? Затрима║ться коло не┐ хан i ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б допомогти його жонi? Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн може вдiяти поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола ши┐ - таки ж розпущенi вони i тунiка розстебнута. "Матiнко! - простогнала а чи подумала тiльки: - Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!" Поворушила губами, торкнулася язиком пiднебiння - геть пересохло в ротi. - Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води! Хана, видно, розбудило те благанпя-стогiн, звiвся на лiктi i прислухався. Зрештою простягнув у темрявi руку й торкнувся нею Каломелиного чола. - Що з тобою, жоно? Ти вся гориш... - Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити! Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в нiч, а звiдтам пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошу║, i бiдка║ться ┐┐ бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене воно. - Як тобi, що тобi, Каломелко? - схилився низько й знову торкнувся рукою чила. - Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на нього зболено i благальне. - Дихати нема║ чим. Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову вибiг iз намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелiв сiдлати комоней i скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi - баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок. - Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище? Може, почекати б до ранку? - До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i приглядайтесь - вогонь уночi далi видно, анiж дим удень. Скачiть i спиняйтеся час вiд часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де стiйбище. Уже й не вiдходив, мабуть, вiд не┐. В усякому разi, скiльки повертала себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й бачила над собою схилений ханiв вид. Питався чи потiшав ┐┐, до пуття не пам'ята║. Одначе щось казав, i казав при║мне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до не┐, i он як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень - прибули й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потiм узяв ┐┐, жону свою, на руки й винiс iз намету - аби |
|
|