"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд удушшя, що пiдступало до
горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль
не обiйшлася ┐й так собi, через не┐ нажила вогневицю.
Злякалася чи тiльки подумала, як це невчасно, - i сама не добере.
Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця,
а спiткала он де, в безлюднiм степу, там, де нема║ поблизу стiйбищ, а
вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде тепер i
як буде? Затрима║ться коло не┐ хан i ждатиме видужання чи прив'яже у коня
на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б допомогти його
жонi?
Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн може вдiяти
поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла
з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола ши┐ - таки ж
розпущенi вони i тунiка розстебнута.
"Матiнко! - простогнала а чи подумала тiльки: - Що ж це таке? Я
задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"
Поворушила губами, торкнулася язиком пiднебiння - геть пересохло в
ротi.
- Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води!
Хана, видно, розбудило те благанпя-стогiн, звiвся на лiктi i
прислухався. Зрештою простягнув у темрявi руку й торкнувся нею
Каломелиного чола.
- Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
- Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити!
Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в нiч, а звiдтам
повернувся по недовгiм часi з водою. Чула, як пiдводить ┐┐ з постелi,
пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошу║, i бiдка║ться ┐┐
бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене
воно.
- Як тобi, що тобi, Каломелко? - схилився низько й знову торкнувся
рукою чила.
- Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на нього
зболено i благальне. - Дихати нема║ чим.
Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову вибiг iз намету. Чула:
зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелiв сiдлати комоней i
скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi
- баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок.
- Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище? Може,
почекати б до ранку?
- До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i приглядайтесь -
вогонь уночi далi видно, анiж дим удень. Скачiть i спиняйтеся час вiд
часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де
стiйбище.
Уже й не вiдходив, мабуть, вiд не┐. В усякому разi, скiльки повертала
себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й бачила над собою схилений
ханiв вид. Питався чи потiшав ┐┐, до пуття не пам'ята║. Одначе щось казав,
i казав при║мне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до не┐, i он
як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень - прибули
й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися порятунку. Навмисне
одкрив запону, потiм узяв ┐┐, жону свою, на руки й винiс iз намету - аби