"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки,
поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами, з усiма,
що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а вiдтак
i з уготованими вiд недуг травами та напоями.
- Возбуяй духом, Каломелко, - радiв хан i старався передати свою
радiсть слабiй. - Тепер повернемо тво║му тiлу силу, а серцю - супокiй.
Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч.
пх було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них такi,
кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на ┐хнi руки передали Каломелу.
Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу
- постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм
укутували теплiш, напували якимсь вiдворотне гiрким зiллям i велiли
заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тi║ю лиш одмiною, що спершу
по┐ли теплим, щойно з дiйок кобилицi молоком, потiм радилися всi║ю
знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти з намету. Бо
натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську жону:
роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була,
тебе баять тi, що знаються на баяннi.
Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, i
дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки, не така вже й марниця.
Вогонь не полишав тiла, одначе й поступився примiтне. Не наморочиться
голова, не застила║ туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила - i
зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так склада║ться, як жада║ться.
Доки ║ в тiлi жар, доти й лежати ┐й. А так...
- Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, яко┐ всi слухаються тут.
- Чого тобi, дитино?
- Це котрий день ви пора║тесь бiля мене?
- П'ятий, голубонько, п'ятий.
- А вогневиця усе не поступа║ться.
- Поступиться, лебiдонько. Ти - младомлада i дужа тiлом, повинна
подолати ┐┐.
- Чом же не подолала досi?
- Бо це вогневиця. На те, щоб подолати ┐┐, потрiбне не лишень зiлля i
не тiльки здорове тiло, потрiбен i час.
- Скiльки ж менi лежати ще?
- А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужа║ш зовсiм, i не
помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала:
- Хан зна║ про це?
- А то ж як.
- I що каже?
- Анiчого поки що не каже. Ходить - дума║ i сяде - теж дума║.
"Йому не терпиться, мабуть, вiн порива║ться до стiйбища. IЦо ж буде,
коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?"
- Бабця може покликати до мене хана?
Стара обернулася на ┐┐ голос, повагалася мить i вже потiм кивнула:
гаразд, вона покличе.
Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З виду потiшений був: якже,
жона покликала, одужу║, виходить.
- Тобi лiпше, Каломелко?
- Атож.