"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ми те зна║мо, однак пам'ята║мо й iнше: хан повелiв берегти младомладу
жону його бiльше, нiж око в лобi.
- I вволювати ┐┐ найпершу волю, так? Мужi промовчали.
- То знайте, - по-сво║му зрозумiла ┐х Каломела, - моя воля така:
збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно!
пй. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися.
- Ханша ма║ знати, - заговорили зрештою, - не ми визнача║мо, коли
правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi.
- I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь, баянку я
переконаю.
I заварилося в них. Стара на сво║му сто┐ть: "Не можна, рано ще".
Каломела на сво║му: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до слабостi, а то
ознака певна: значить, при здоров'┐".
"Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагада║
про себе.
"Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут,
мужi розбиватимуть для мене намета".
"Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi, коли не встигнеш
сховатися в наметi та промокнеш?"
"У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже бо┐ться за мене,
хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться
в боргу, вiддячить за це, i великою дякою".
Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що вилiкувала
Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить ┐┐. Та дарма: Каломела дiяла
iменем ханово┐ жони, i дiяла завзято. Тож i поступилася перед тi║ю
завзятiстю баянка.
- В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли так
уже наполяга║ш, можна вирушати...
Що довше посувалися степом, то невiдступнiше переслiдувала думка: чи
буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу та гуциканню? Аж надто вже
надокучили вони.
Як i постiйне перебування в путi. Мужi такi, що i вскач пустили б
комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як пiдуть
пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена бува║ благати:
- Доста, ┐дьте ступою. Нутрощi витрушу║ така ┐зда. I вже згодом, як
примiтить невдоволення ханово┐ челядi, скаже виправдовуючись:
- Хай потiм, як перепочину трохи.
А ┐хати безмежжям, якому, зда║ться, не буде кiнцякраю, ступою до лиха
нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про тi незручностi,
сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так порiзав колесами
путь, чому вона вида║ давно не ┐ждженою?
- Одразу пiсля дощу ┐хали, тому й порiзали так, - мiрку║ вголос
возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й гостi чи сли
заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не тiльки валками, ордами,
бува║, правляться.
- Орди не такий лишають слiд.
- А так.
Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синiло вдалинi, i
знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там, мало
не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як i ┐┐ сородичi,