"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

утигури?
Бачила: ┐┐ не цураються, охоче стають на розмову, потурають
першiй-лiпшiй забаганцi. I те подоба║ться Каломелi, щораз при║мнiше грi║
┐й серце.
"Це тому, - схиля║ться до думки, - що бачать неабияку прихильнiсть до
мене хана. Чимсь iншим я не могла зродити в ┐хнiх досi вiдчужених серцях
прихильностi. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той,
утигурський, рiд, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не
сталося i що б там не було, мати завжди залишиться матiр'ю, i пам'ять про
зеленi береги Бiло┐ рiки, як i про рiку, в якiй так при║мно було
викупуватися лiтньо┐ пори, нiколи не згасне, як не гасне дзвiнкоголоса
пiсня степу, духмянiсть трав, що розпирали солодощами груди, кликали в
вись i ставали якимсь неземним, тiльки висi мабуть i властивим
блаженством. А проте навiть клич родства що став пам'яттю кровi, не мiня║
мого становища в отчiм родi. Я - вiдрiзана вiд нього гiлка, i вiдрiзана
немилосердно жорстоко".
Подумати тiльки: лише шiстнадцяте лiто вiдлiтувала, а вже твердо
переконалася: згадка нiколи не бува║ втiшною. Коли не жаль, то сум
супроводжу║ ┐┐, коли не сум,
Не вiрила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманiла
перед вiтцем сво┐м, кметями, що сидi ли обабiч вiтця, i мовчала. Аж поки
iю повелiли iти до матерi i готуватися разим iз матiр'ю, сестрами до
заручин, а там - i до воседля.
Тодi вже, як вийшла з намету, в якому чула повелiння вiтця, а його
устами - i всього роду, зiбралася на мислi й утямила зрештою, що до чого.
А втямивши, сполохалася й побiгла чимдуж до найближчо┐ в свiтi людини - до
матерi.
Мати як мати: i розплакалась, i поспiвчувала сво┐й дитинi. Ось тiльки
рятунку не обiцяла та й не порятувала зрештою вiд того, що визначив ┐й
рiд.
Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тодi чужого ┐й хана
Завергана, роду-племенi його, а побула з Заверганом та його родом двi-три
седмицi - i вже не певна, хто ┐й рiднiший: тi, що визначили правом кревних
- оце твоя доля, чи тi, що з ними порiднило iменоване долею насилля.
Присяйбiг, таки не певна.
Не загледiла, заколисана думкою, коли вiддiлилися вiд ┐┐ супроводу два
комоннi кутригури й поскакали до ледве примiтного в долинi стiйбища над
Онгулом. Тодi аж довiдалася про те, як мужi заговорили мiж собою.
- А гляньте, не лише вiстуни, ще хтось скаче до нас.
- Чи┐ вiстуни? - збудилася. - Хановi?
- Ба нi, нашi. Послали звiдомити хана, що твоя милiсть наближа║ться до
стiйбища. Повертаються он, i по самi, далебi, й хан з ними.
"Он як!" - солодко лягла на серце думка i вже не переставала тiшити:
таки радий ┐й, таки жде ┐┐.



IV

Вiдтодi не сумнiвалася вже: вона люба хановi, вiн знайшов у нiй свою