"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ┐┐ по обводах
землi сво║┐, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають
про не┐, навiть у найвiддаленiших закутках?
Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi║
нiмих ┐┐ позиркiв, i одбувався жартами.
Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися,
хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали
до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом
┐жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово┐
┐зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло┐ рiки, не завжди сидiла в
стiйбищi та ┐здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ┐┐ вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
Аби впевнитися в ┐┐ вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
- Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би
напо┐ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ┐здять ступою.
Хотiлось удостовiритися, що вдi║ Каломела, коли Коврат пустить свого
бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А коли йтиме, то як? Всiм
iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у
той бiк, куди послав гiнцiв.
Туди ┐хали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби знали,
чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала вiд
Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i ┐┐ спроможностях бути
содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах.
Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi:
- Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде чим утопити спрагу -
почайни б'ють у прибережжi.
- Тодi по┐хали.
Оглянув, як прибули, степове озеречко, - там, виявля║ться, брала
початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i
повелiв путникам розбити стiйбище.
- Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж нами i
тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спряму║мо
┐х до моря.
Путь до морського узбережжя iiiшiшлася неблизькою, а стiйбища
траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий
iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з
тих, що налетiла - й нема║, та повелiв ставити намети, було пiзно вже:
злива промочила всiх, i добряче, до кiсток.
Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли
при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже, а Каломела