"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм
сво┐м виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надi║ю питаюсь:
- Дядьку, то ви таки знайшли це перо?
- Таки знайшов, - шепоче дядько, змовницьки приклада║ пальця до вусiв i
уст, а одним оком косу║ на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних,
що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.
- I що ви з ним робили? - аж тенька║ щось у мене всерединi.
- Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям
чоботи.
- Шили чоботи? - розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають
мене.
- А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? - одразу береться
смiхом все обличчя i вусища просмiшника.
Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати
головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А
казки все одно жаль...
Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiда║, якi вiн
ма║ купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза
Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на
злiсть ворогам збира║ться придбати не вперше, та все чогось вiдклада║
купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку
масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер.
От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола
не вважа║ себе злидарем. Навiть коли його ма║тки записували в
Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий
хлiбороб.
- Що ж ти середньо ма║ш? - посмiхнувся дядько Себастiян. - Жiнку та
дiтей?
- Лiчи, Себастiяне! - i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на
однiй, а далi на другiй руцi. - Хата ║, в хатi - комiрчина, на дворi -
клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле
подвiр'я курей, ще бiльше я║ць та шевське ремесло в руках.
- Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! - аж витанцьовував
од смiху дядько Себастiян...
Вдома дядько Микола вийма║ з кишенi окуляри, чiпля║ ┐х на самий кiнчик
носа, але чита║, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька
стають серйозними.
Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажа║, а далi
мою радiсть пiдмива║ смiх, бо чита║ться те, що е в кожному листi: "А
передайте ще поклон до само┐ сиро┐ землi мо║му близькому родичу Гнату,
синовi Данила, що трима║ Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я. Хай
легко йому живеться i хлiб жу║ться..."
Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на
лавi й умина║ хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмi║шся, коли
батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся
зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi ма║ йти уклiн.
Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у
мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть
насторожу║ ┐х i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю
пильно прислухатися до нових i знову-таки до само┐ сиро┐ землi поклонiв.