"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на ┐┐
колi┐ й зеленi морiжки пада║ вечiр, вона ста║ схожою то на рiчку, то на
довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з
людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й
блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в
руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.
Серед майстрового люду найбiльшо┐ слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого
знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити
сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить, дайте тiльки
залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й
вiтряка вибуду║ пiд самi хмари; у кузнi вку║ сокиру, у стельмашнi
злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкида║ по них.
Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук.
Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого.
Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому
пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними
святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким при║мно було
тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.
Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi,
спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до не┐, а люди пiзнавали в
них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались
перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на
дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав
вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь см┐х сказав:
- То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не
досить ┐┐?
Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i
порiзав ┐х на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди,
розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих.
Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд
махнув рукою i сказав:
- Не порiж, то знов стоятимуть бiля пансько┐ кам'яницi, хай там тiльки
одне горе сто┐ть!
Незабаром над'┐хав за фiгурами розлючений пан зi сво┐ми гайдуками.
Побачивши, що робиться на подвiр'┐ майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на
чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята
церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть
найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь
вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто не зна║, що Юрiй
ненавидiв змi┐в i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв,
розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..
Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному
прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, сто┐ть бiля обори
i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате
вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то
чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно,
зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а
навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на
свiт.