"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:
- Зберу з цi║┐ десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по
двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер
будувати нову комору?
А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна
видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн,
анiтрохи не журячись, вiдповiдав:
- Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через
не┐ не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам ┐ж, хоч посоли i
попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко,
а саму сметану.
- А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла
звикнути до вихвалянь свого мужа.
- От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, -
уточнював безневинно дядько Микола.
- А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з пожовклого обличчя
донедавню причепливiсть.
Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи,
дядько Микола кепкував iз сво║┐ недолi. Зустрiв його я весною вже
обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно
перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:
- Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате ма║мо в свою волю м'яса: у мене ж
худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася
давня усмiшка житт║люба, а в мо┐х - сльоза... Не знаю чого, але в селi
подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби
знаття, чи правда це?..
Зараз дядько Микола смачно навпiл розколю║ березовi i грабовi кряжi.
Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" -
i дерево розвалю║ться надво║, i знову "гех" - i знову на землю летять
половинки.
Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.
- Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? - диву║ться дядько Микола,
розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.
- А чого ви за кожним разом геха║те?
- Чого? - косу║ на мене чоловiк очима i вусами. - Нiби ти не зна║ш?
- Не знаю.
- Еге, поганi тво┐ дiла.
- Поганi, але не дуже... То чого?
- Без "гех" дерева не осилиш.
- Хiба?
- Не вiриш - спробуй! Ставай на мо║ мiсце.
Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь - i вiн застряга║ в оцупку.
- А що я тобi казав? - насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. -
"Гех" у господарствi - велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.
- Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? - неждано випалюю
я.
- Хе, який ти цiкавий! - диву║ться чоловiк, вiн огляда║ться, а по
всьому його виду й очах проходять засторога i та║мничiсть.
Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо
жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною