"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Михайло Стельмах.

Щедрий вечiр


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас
достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на
росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту
пору, коли суничники засвiчують сво║ цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi
дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над
ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика
ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер
лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, - лiто, лiтечко!..
Я люблю, як ти розкрива║ш сво┐ вi┐, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як
ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озива║шся косою у лузi,
перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у тво║му солодкому туманi, у тво┐х зорях!..
Та вже знайома рука ляга║ на плече i знайомий голос нахиля║ться до
твого сну:
- Вставай, Михайлику, вставай.
- Ма-мо, iще одну крапелиночку...
- Струси цю крапелиночку.
- Ой...
- Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають
iз тебе, ти увесь збира║шся у грудочку, неначе волоський горiх, вроста║ш у
тапчан. Та хiба це пособить?
- Вставай, вставай, дитино, - виважу║ мати зi сну. - Вже вiкна
посивiли, вже прокида║ться сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови,
що теж пропахли суницею.
На тебе, на тво┐ пошматованi видiння знову падають слова, немов роса;
ти вста║ш, сурмонячись, позiхаючи, приклада║ш кулаки до очей, а у вухо, де
ще прича┐вся сон, крiзь туман добира║ться сумовите кування. Вже не перший
ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй
голос, - лiто, лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та