"Михайло Стельмах. Велика piдня (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ех, ти, - коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а
мiцну руку покладе на ┐┐ голову, як кладуть дорослi дiтям.
- Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германсько┐
повернувся.
- Чудно, - зверхньо погляне на не┐. I по звичцi задума║ться, пiрне в
сво┐ турботи.
Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги
молодицi живу узорчасту тiнь розлого┐ яблунi.
Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях
вилетiло чотири вершники: тро║ в будьонiвках, а четвертий, очевидно
командир, в кубанцi.
На темносинiх галiфе - червонi лампаси, за плечима - карабiни.
Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i
високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за
широкого плеча промовив до во┐нiв. Тi весело засмiялися, щось кинули
навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i
зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
"На банду ┐дуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть ┐м i ваги не ма║.
От народ!"
Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня
стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими
дiтьми, як за сво┐м сином.
I вже не чу║ жiнка, що до ворiт пiдкочу║ться парокiнний вiз, як входить
на подвiр'я ┐┐ високий горбоносий Тимофiй.
- Докi║! - нiби з само┐ землi обзива║ться глухуватий рiдний голос. I
вона поспiша║ назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично
прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що
сто┐ть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
- Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до
хати, - легко вклонилась молодиця.
- Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. - Округла
голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. -
Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
- Панську землю? - вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не
сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
- Нi, не панську. Свою! - смi║ться Свирид Яковлевич.
- Свою? - ще не розумi║ вона. "Своя ж десятина уже засiяна".
- Тепер свою. Панською була, та загула.
- Значить, панську? - перепиту║ Докiя так, як перепитують люди, щоб iще
раз чи║сь слово ствердило ┐хню певнiсть.
- Та не панську, а свою, - аж перехиту║ться од веселого смiху кремезний
широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
- Наша, наша, - полегшено зiтха║ вона i з незрозумiлим подивом
зупиня║ться серед подвiр'я.
Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля
прокочу║ться по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба,
нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях
порваного кулями...
Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий