"Юність" - читать интересную книгу автора (Азімов Айзек)

7

— Мене найбільше вражає якість роботи, — сказав Промисловець. — Зроду не бачив такої конструкції.

— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном. — Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.

— Нічого не вдієш, аварія при посадці.

— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.

— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.

Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.

— Обід готовий, люба?

— Боюся, що ні. Розумієш… — вона нерішуче поглянула на Астронома.

— Щось сталося? — запитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.

— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.

— Справді, любий, — притишено заторохтіла жінка, — куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.

— Як саме?

Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім’я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).

— Він поцупив мало не весь фарш.

— І з’їв?

— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.

— Тоді навіщо ж він йому?

— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. Їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.

— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?

— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.

То був поважний аргумент.

Промисловець неуважно обвів очима кімнату:

— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з’явиться, я з ним поговорю.

— Можеш зараз. Он він іде.

Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:

— Здається, вже час обідати?

Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.

— Хоча спочатку треба вмитися, — промовив він і рушив до дверей.

— Хвилинку, сину, — зупинив його Промисловець.

— Ну що?

— Де твій маленький друг?

— Десь тут, — недбало кинув Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.

То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.

— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і…

Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:

— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.

— Обід однаково не готовий, докторе. — Промисловець знову повернувся до сина. — І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?

— Мені?

— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?

— Фарш?

— Так. Фарш, — підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.

— Розумієш, я трохи…

— Зголоднів, — підказав батько. — Так, що накинувся на сире м’ясо.

— Ні. Воно просто було мені потрібне.

— Для чого?

Рудий знітився й не відповідав.

Знову втрутився Астроном:

— Якщо дозволите, кілька слів. Пам’ятаєте, якраз після сніданку заходив мій син і цікавився, чим годувати тварин.

— Так, так, справді. Як же я міг забути? Отже, Рудий, ти взяв його для якогось нового звіряти?

Рудий був обурений. Оговтавшись, він запитав:

— Ти хочеш сказати, що Скіпка зайшов сюди і все розповів? Розбовкав про моїх тваринок?

— Та ні. Він просто запитав, чим годують тварин. Та й годі. Якщо він обіцяв мовчати, то дотримав слова. Ти сам себе виказав, дурнику, намагаючись обійтися без дозволу. Так що це — крадіжка. Ну то що ж, є у тебе тварина? Тільки чесно.

— Еге ж, тату, — ледь чутно прошепотів Рудий.

— Добре, тобі доведеться з нею розпрощатись. Ясно?

Тепер утрутилася мати:

— Ти хочеш сказати, Рудий, що тримаєш у себе хижака? Адже він може тебе вкусити, матимеш зараження крові.

— Вони ж маленькі, — голос Рудого тремтів. — І ледь ворушаться, коли до них доторкнешся.

— Вони? Скільки ж їх у тебе?

— Двоє.

— Де вони?

Промисловець узяв дружину за руку.

— Досить катувати дитину, — стиха промовив він. — Якщо Рудий обіцяє їх позбутися, то так і зробить, цього покарання вистачить.

І одразу про той випадок забув.