""Сатурна" майже не видно" - читать интересную книгу автора (Ардаматский Василий Иванович)

Розділ 9

Ішли мовчки, розтягнутим ланцюжком. Попереду маячила величезна постать Ольховикова, зразу ж за ним крокував Рудін. Досить було кому-небудь дзвякнути зброєю або глухо чортихнутися на слизькій стежці, як Ольховиков обертався і деякий час ішов задкуючи. І тоді винуватець намагався сховатися за спиною переднього товариша, немов командир міг розгледіти його в темряві.

За кілометр від села Нікольського загін зустрів бійця, що вів тут попередню розвідку. Той повідомив, що у селі налічується десятків зо два німців і поліцаїв. Німці ночують у приміщенні школи, а поліцаї — по хатах.

Підійшли до села ближче. Ольховиков сам вибрав місце для кожного свого бійця. Залишаючи його, він запитував:

— Усе ясно? Запитань нема?

— Ясно!..

Розмістивши бійців з флангів села і прямо перед ним, Ольховиков вернувся до Рудіна, який вибрав собі місце на краю вільшняка, що широкою смугою тягнувся на захід від села.

Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:

— Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. — Торкнувши Рудіна за руку, додав: — Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля — вона, як відомо, дурна.

— Ви про мене менше думайте, — суворо сказав Рудін. — Робіть своє діло, а я — своє.

Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:

— Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.

— Думайте, повторюю, про своє завдання.

Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.

Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.

— Почали добре, — задоволено сказав він.

Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом — через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.

Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.

— Там у них бліндаж із круговим обстрілом, — пояснив Ольховиков.

На лівому фланзі діяв міномет — шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.

Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:

— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.

Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.

— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.

Рудін посміхнувся йому:

— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…

Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.

— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…

Рудін встав і повільно пішов до села. Піднявшись на пагорб, який був якраз навпроти школи, він сховався за стовбуром дикої яблуні. В передсвітанковій імлі він уже розрізняв біля школи силуети німців. Троє стояли, притулившись до стіни і про щось голосно сперечались, показуючи руками в різні боки. Якраз у цей час вогонь бійців Ольховикова, що відходили, повинен був навести їх на думку, що їх оточують.

Четверо німецьких солдатів, припавши до стосу дров, стріляли, щохвилини міняючи напрямок вогню і тривожно оглядаючись на тих, що стояли біля школи. Поліцаїв тут не було. Очевидно, вони вели вогонь на східнім краю села.

Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.

Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.

Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять — жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.

Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.

Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:

— Взяти його!

Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.

— Обшукайт! — наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.

— Іди! — крикнув до Рудіна один з німців.

— Куди? — по-німецьки запитав Рудін.

Німець здивовано подивився на нього і показав рукою на школу.

З групи, яка стояла біля школи, вперед вийшов високий худорлявий офіцер з нашивками молодшого лейтенанта. Кашкет з високою тульєю був глибоко насунутий на голову, в тіні від великого козирка Рудін побачив лише запалі щоки, тонкі стиснуті губи і гостре підборіддя.

— Стій! — по-російськи наказав офіцер, коли Рудін був ще кроків за п'ять від нього. — Хто є такий?

— Я з партизанського загону, з яким ви вели бій. Вирішив здатися в полон, — добірною німецькою мовою відповів Рудін і, знявши кепку, рукавом обтер спітнілий лоб.

Німці переглянулися.

— Відведіть його до моєї кімнати! — наказав офіцер. Рудіна повели в кімнату, яка була колись шкільним класом. Вздовж стін стояли парти. На стіні висіла порівняльна діаграма успішності Нікольської неповної середньої школи за 1939/40 навчальний рік. Рудін машинально відзначив, що успішність підвищилась, але, судячи з порівняльної висоти стовпчиків, ненабагато. В глибині кімнати стояла неприбрана койка, на стільці біля неї висів кітель. Мабуть, офіцер так поспішав, що надів шинелю без кітеля. На столі стояв емалевий кухоль з недопитою кавою, а на аркуші паперу лежали акуратно нарізані скибочки білого хліба і косячок ніздрюватого сиру. Тут же стояв зелений ящичок польового телефону, проводи від якого тяглися за вікно. Німець, що конвоював Рудіна, зупинився біля дверей і з цікавістю розглядав полоненого. Поліцаї в кімнату не ввійшли. Не було й офіцера, його примітний гортанний голос чутно було в коридорі.

Офіцер ввійшов навально, розчинивши двері ударом ноги. Повісивши картуза на цвях, а шинелю кинувши на ліжко, він надів кітель, акуратно застебнув його на всі ґудзики, обсмикнув, пройшов до столу і сів у крісло. Можливо, хвилину він мовчки знизу вгору дивився на Рудіна великими білястими очима, в яких не було ні цікавості, ні злості. У них взагалі нічого не було, хіба тільки втома. Обличчя в офіцера було сіре, з хворобливою жовтизною. Під очима — припухлі синюваті мішки.

— Хто ти такий? — спитав він тихо.

— Я ж сказав — партизан.

— Де базується твій загін?

— Ліговинське болото.

— Ти кажеш неправду — ці болота непрохідні.

— Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.

Офіцер помовчав.

— Припустімо… Прізвище?

— Крамер. Михайло Євгенович Крамер.

— Єврей?

— Німець.

— Як це німець?

— Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.

— Не знаю такої республіки.

— Тимчасом вона є. Вірніше — була.

— Скільки ваших наступало на Нікольське?

— Чоловік сорок.

— Чому відступили?

— Я не командир, не знаю. Мені відомо тільки те, що говорив наш командир перед боєм. Він оказав, що, за даними розвідки, в Нікольському майже дві роти.

— Який у тебе партизанський пост?

— Ніякого. Рядовий боєць, перекладач при командирі. Мене мобілізували в партизани як знавця мови.

— Що означає мобілізували? Хіба ти не тутешній?

— Я ж сказав вам, я народився на Поволжі, це біля Саратова. А мобілізували в Москві, де я жив і працював останні два роки. Мобілізували і закинули сюди з літака.

— І що ж, ти, значить, чистокровний німець?

— Не зовсім, мати в мене росіянка.

— Як ти сказав? Республіка німців Поволжя?

— Так.

— Вперше чую.

Рудін знизав плечима.

— Значить, Крамер?

— Еге ж.

Офіцер був явно спантеличений.

— Партизани, як правило, в полон не здаються. Чому ти не чинив опору?

Рудін посміхнувся.

— Це могло коштувати мені життя, а воно в мене одне.

Офіцер теж посміхнувся і з цього моменту перевів розмову на «ви».

— Яка у вас професія?

— Інженер комунального відомства в міському муніципалітеті Москви. Я працював у відділі, який відав енергетикою.

— Який був план нинішньої операції вашого загону?

— По-моєму, розвідка боєм.

— Дві роти! — офіцер подивився на німця, що стояв біля дверей, і розсміявся. — Ваші розвідники мають великі очі і маленьку хоробрість. Нас тут дев'ятнадцять чоловік.

Офіцер крутнув ручку польового телефону і взяв трубку.

— Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…

Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.

Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.

Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…

Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед — все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, — ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.

«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:

«Немов у бурях спокій є!» — повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.

«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. — Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».

Потім Рудін почав думати про Андросова. Що він зараз робить, про що думає? Вивчивши його словесний портрет, Рудін так виразно уявив собі обличчя і всю постать Андросова, що йому іноді здавалося, ніби одного разу і навіть не раз він уже бачив його.

Загримів засув у дверях, до повіточки ввірвалося тьмяне світло.

— Швидше виходь!

Двоє поліцаїв вивели його на вулицю. Біля воріт школи стояв грузовик, його шофер, товстий німець з вусами на багровій фізіономії, стоячи на підніжці машини, витирав грязюку з переднього скла.

І досі лив холодний дощ. День уже хилився до вечора.

Рудіна підвели до грузовика і наказали залізти в кузов. Слідом за ним до кузова забралися й обидва поліцаї. Вони звеліли йому сісти на підлогу кузова обличчям до задньої стінки, а самі повмощувалися на лаві, яка стояла біля шоферської кабіни. Із школи вийшов лейтенант, передав поліцаям конверт і, не глянувши на Рудіна, пішов.

Шофер сердито хряснув дверцями кабіни, машина рвонула з місця і помчала селом, розкидаючи фонтани грязюки.

Рудін подумав, що зараз його вивезуть за околицю і там розстріляють. Але ні, машина, не знижуючи швидкості, мчала все далі й далі.

В сутінках попереду окреслилося велике місто, те саме, куди так рвався Рудін. Машина різко загальмувала. Шофер виліз на підніжку і, заглянувши в кузов, почав по-німецьки кричати поліцаям, що далі він їх не повезе, що звідси до табору найближче, що, нарешті, він водить не пасажирський автобус, а військову машину і в нього є свої справи. Лихий його попутав, коли він послухався того сухореброго лейтенанта.

Рудін бачив, що поліцаї його не розуміють, і сказав їм: шофер вимагає вилазити, бо звідси до табору найближче.

Поліцаї занепокоїлись. Вони, виявляється, не знали, де табір. Рудін сказав це шоферу. Той став лаятися ще гірше. Він, німець, знає, а вони, російські свині, не знають власного хліва! Рудін і це переклав поліцаям. Ті відповіли шоферові лайкою по-російськи. Зав'язалася гаряча перепалка. Рудін уже не встигав перекладати, лише слухав, ледве стримуючи сміх.

— Он ваш табір! — втомившись від лайки, уже спокійніше промовив шофер, показуючи до неблизького залізничного насипу, на якому стояв довгий товарний состав. Шофер звернувся до Рудіна: — Переклади їм, що треба тільки перейти залізницю, і одразу ж — табір, який їм потрібен.

Поліцаї злізли з грузовика і наказали злізти Рудіну. Машина помчала, обляпавши їх грязюкою.

— Іди! — мляво сказав Рудіну поліцай.

Вони прямували розкислим лугом, що аж чавкав під ногами. Поліцаї матірщиною лаяли шофера.

— Наче це нам потрібно, а не їм, — з лайкою сказав один із них.

— Що це за табір? — не повертаючись, спитав у них Рудін.

— Там довідаєшся, — відповів один.

— Санаторій, — додав другий, і вони зареготали.

До насипу добралися, коли вже добре стемніло, але ще треба було обійти довгий товарний состав. По той бік насипу відбувалося щось незрозуміле. Там то спалахувало, то згасало яскраве світло. Чутно було вигуки команд, собачий гавкіт і хитке глухе гудіння.

Вони обійшли состав і почали переходити через колію. Перед ними виросла постать вартового.

— Стій, хто йде? — перелякано крикнув по-німецьки солдат.

— Знову тієї ж! — промовив один із поліцаїв і, показуючи на Рудіна, почав кричати солдатові так, ніби той був глухий: — Ось його… в табір… партизан… у табір.

Солдат вирячився то на Рудіна, то на поліцаїв. Видно, пін зрозумів лише одно слово — «партизан» і тепер не знав, що йому робити.

— Виклич кого-небудь з начальства, — спокійно сказав йому Рудін по-німецьки.

— Зараз. А ти подивись за ними, — також по-німецьки сказав солдат Рудіну і, відбігши на кілька кроків, засвистів у свисток. До нього підбіг другий солдат, вони про щось перемовились, і той, другий, побіг з насипу вниз, а перший вернувся.

— Зараз прийде офіцер, — сказав він Рудіну, видно не розуміючи, хто ж із цих трьох партизан.

Рудін бачив перед собою величезну рівнину, обгороджену високим парканом із колючого дроту. Там шикувалася нескінченна сіра колона. Час від часу прожектори а сторожових вишок обдавали колони, що ворушилися, неправим світлом і вмить гасли. Гавкали собаки. Щось незрозуміле кричав високий голос, підсилений радіодинаміком. Та ось колона хитнулась і рушила вздовж паркана. Прожектори вже не гасли, і їх проміння рухалося вслід за колоною. Тепер Рудін ясно зрозумів, що це колона полонених і що її ведуть до поїзда.

Він не помилився. Коли колона через ворота вийшла и табору, її розвернули вздовж поїзда і після цього зупинили. Почулися слова команди, і колона стала розділятися на частини. Потім полонені пішли до поїзда, кожна група — до свого вагона.

В цей час на насип вибіг захеканий німець з нашивками капрала.

— Що тут таке? — спитав він у вартового.

— Привели до табору якогось партизана, — відповів вартовий і показав на поліцаїв.

Капрал швидко підійшов до них. Поліцаї підштовхнули Рудіна в спину.

— Поясни йому.

Рудін сказав капралові; що він полонений партизан і що його прислали в цей табір.

— Що за нісенітницю ви говорите? — важко дихаючи, вигукнув капрал. — Не могли вас сюди прислати. Цей табір ліквідований. Де документи?

Рудін запитав у поліцаїв, чи є в них які-небудь документи.

Один з них вихопив з-за пазухи конверт і віддав капралові. Той витяг із кишені ліхтарик і, присвічуючи ним, прочитав вийнятий з конверта папір.

— Чортовиння якесь, — пробурчав він, ховаючи папір у кишеню. — Стійте тут, я зараз довідаюсь.

Капрал побіг вздовж поїзда.

Полонені вже залізли у вагони. Рудін бачив, як у найближчий до нього крайній вагон полонені підсаджували своїх охлялих або хворих товаришів. Хтось стогнав голосно, протяжно, і тихий бас ласкаво приказував:

— Потерпи, потерпи, зараз… Стогін затих.

Прожектор з кутової вишки водив своїм променем вздовж поїзда. В смузі світла дощ здавався золотим. Посадка закінчувалась. У деяких вагонах з грюкотом зачиняли двері.

— Скільки наших похапали! — не то з захопленням, не то з гіркотою сказав один із поліцаїв.

До них підійшло двоє офіцерів у довгих чорних клейончатих плащах. Мокрі від дощу, їхні плащі здавалися зробленими з заліза. Капрал показав на Рудіна.

— Партизан — оцей.

Офіцери здивовано подивилися на Рудіна і перезирнулись. Один із них взяв у капрала папірець.

— Присвіти!

Офіцер прочитав папірець і тихо сказав щось другому офіцерові; той кивнув головою. За їхнім наказом капрал привів довгов'язого солдата.

— Цей крайній вагон ваш? — запитав офіцер.

— Так.

— Скільки у вас?

— Сто чотирнадцять чоловік.

— Буде сто п'ятнадцять, для зручнішого рахунку. Посадиш до себе оцього, — офіцер показав на Рудіна.

Солдат уже ступив до Рудіна, але офіцер зупинив його.

— Стривай, ось документи на нього. Здаси їх по місцю прибуття і поясниш, що цю людину взяли в поїзд за моїм наказом.

— Буде виконано, — солдат сховав папірець за відворот пілотки і крикнув Рудіну: — Ну!

Офіцери пішли. У супроводі довготелесого солдата Рудін підійшов до вагона і, вхопившись рукою за край дверей, легко вскочив у вагон. І одразу ж перед самим його обличчям з гуркотом засунулися двері. Непроглядна темрява. Шарудіння тихих голосів, приглушені стогони. В ту ж мить Рудін вирішив діяти. Він мусить втекти — більше ніякого виходу немає. Тільки б не замкнули вагонних дверей. Але якщо їх замкнуть, він зламає заґратоване колючим дротом віконце. Сівши на підлогу, Рудін напружено дослухався до звуків за дверима.

Коли вагон сповнився стукотом коліс, Рудін, ухопившись за край дверей, спробував хоч трохи їх відсунути. Але куди там! Впершись у підлогу широко розставленими ногами, він з усієї сили натиснув на край дверей. Безрезультатно.