""Сатурна" майже не видно" - читать интересную книгу автора (Ардаматский Василий Иванович)

Розділ 5

Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів — далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях бійців частенько факти прикрашувалися уявою. Але Будницький цьому не перечив. Він вважав, що на перших порах такі, як він казав, «вільні рапорти» навіть корисні: слухаючи їх, люди переконувались, що ворог не такий страшний, як спершу здавалося. Проте, давши своїм бійцям висловитись, Будницький кликав до себе старшого по групі і, розкривши перед ним свій гросбух, казав:

— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…

Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.

Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.

Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.

На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.

— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.

— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.

— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?

— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.

— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.

— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?

— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.

— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.

Вони помовчали.

— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.

— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.

— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.

— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.

Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.

— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.

— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.

Савушкін розповів, що привело його в селище.

— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.

— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.

— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.

Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.

— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?

— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.

Ферапонтов пирхнув.

— Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. — Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: — А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, — добродушно базікав Ферапонтов.

— На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.

— А гроші платять?

— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:

— А гроші платять?

— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:

— Як подивишся — прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню — сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… — Він знову розсміявся. — Ну, а як у ваших краях, спокійно?

— А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.

— Ач які,— здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. — А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?

— У нас не чутно, — в тон йому сказав Савушкін.

— А в нас, брат, і чутно, і видно. — Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу на плече Савушкіну і вів далі: — Еге… Позавчора міст на шосе геть знесли. Недавно ешелони з бензоцистернами перекинули і запалили. Ото кіно було! За десять верст видно. Ну й народ, зразу ніби його підмінили. Учора ввечері в одної удовиці теля забирали, то вона так почала погрожувати, що довелося її прикласти до землі-матінкп. Або ось сусід мій, Малахов, ти до нього, я бачив, підходив. Він же спить і в сні на мене зубами клацає. Ми в нього і мотоцикл забрали, і мебельку витягли. А головне, він тут при славі був, врізав по-стахановськи на дорозі. А тепер нуль без палички. Тому-то і злиться. Ну, нічого, нічого, бо він упокориться, або фріци до нього доберуться.

— В цьому роді в нас робота чистіша, — пошепки, теж довірливо сказав йому Савушкін. — У госпіталі добра своїм не робиш, але й зла їм теж не чиниш.

— Які вони мені свої? — раптом скипів Ферапонтов. — Я через цих своїх двічі на небо крізь грати дивився. Що мені, за це добром їм плаити, чи що? — вигукнув він і одразу прив'яв, запустив руку під ослін і, як фокусник, витяг звідти пляшку горілки. — Не хочеш?

— Як це не хочу… — посміхнувся Савушкін, розглядаючи пляшку. — Диви, «московська»! Відколи почалася війна, не бачив!

— На неї не дивитися треба, — сказав Ферапонтов, наливаючи горілку в замацану руками гранчасту склянку. — Пий, я вже похмелився.

Савушкін випив, закусив огризком сала і подумав, що він уперше в житті видудлив одразу майже повну склянку горілки. По тілу розливалося тепло, в голові зашуміло.

— Нелегко після перерви, — сказав він, винувато посміхаючись, і взяв із столу ще шматок сала і скибку хліба.

— Взагалі з цих місць краще податися туди до вас, від фронту далі,— говорив Ферапонтов. — Значить, у вас там, кажеш, спокійно?

— Зовсім.

— Ось подивлюсь, як далі буде, і, якщо побачу, що фріци порядку навести не зможуть, подамся у ваші краї. Підсобиш з роботою?

— А чом би й не допомогти землякові?

— Де там тебе шукати?

— Шукай госпіталь номер три, і все. А там мене кожен знає. Спитаєш Єгора, і зразу покажуть. Ну, спасибі за хліб-сіль. Піду далі шукати. — Савушкін підвівся.

— Іди, якщо хочеш, але марно битимеш ноги. Хіба ж поймеш, куди твоїх закинуло в цьому коловороті? — Ферапонтов встав і подав Савушкіну свою ручиську. — Та вже як надумав — іди…

— Пройду за Борисів трохи і вернуся, — сказав Савушкін. — До побачення, якщо не жартував про переїзд.

— Тут, брат, не до жартів… — засунувши руку в кудлате волосся, похмуро сказав Ферапонтов. — Фріци хитруни, дорогу вони охороняють, а ми — охороняйсь як хочеш. А нас же, поліцаїв, троє на все селище. От і метикуй, які тут можуть вийти оказії…

Із селища Савушкін повернув знову до залізниці. «Можна було без шуму порішити гада», — подумав він. Але наказ Маркова суворо забороняв такі дії.

Перейшовши через полотно, Савушкін незабаром зійшов з дороги і заглибився в кущі, де на нього чекали бійці супроводу. Вночі вони повернулися на базу…

Марков уважно вислухав розповідь Савушкіна про цю першу розвідку. Все здавалося важливим. І те, що в селі нема німців, і те, що поліцай Ферапонтов уже боїться. 1 те, що поблизу почав діяти якийсь партизанський загін, а явно патріотично настроєний залізничник чомусь сидить у селі. Все це може згодитися…

У Маркова нагромаджувалося все більше невідкладних питань до секретаря підпільного обкому партії товариша Олексія, але зустріч з ним відкладалась і відкладалась. І хоч Марков прекрасно розумів усю складність організації зустрічі, а все ж нервував…

Глибокої ночі Маркова розбудив Будницький:

— Чи, товаришу підполковник! Велике порушення дисципліни і режиму секретності! — тривожно промовив Будницький і показав на старшину Ольховикова, що стояв біля дверей, — юнака богатирського зросту, про якого бійці говорили, що він добрий, як дурне теля, а здоровий, як бик у соку.

— Що там у вас? — Марков встав і пройшов до збитого з дощок стола.

— Старшина Ольховиков, доповідайте, — напруженим голосом наказав Будницький, а сам відійшов убік.

Ольховиков переступив з ноги на ногу, потім ступнув крок уперед і виструнчився, майже впершись головою в стелю землянки. В цей час Марков засвітив лампу і побачив, що все ліве плече старшини в крові.

— Ви поранені? — спитав Марков.

— То не моя кров, — прогудів Ольховиков. — То кров…

— Доповідайте по порядку, як слід! — перебив його Будницький.

Ольховиков глянув у стелю і заговорив м'яким баском:

— Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…

— Відставити непотрібні подробиці! — крикнув Будницький.

— Єсть відставити непотрібні подробиці,— мов тиха луна, повторив Ольховиков. — Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, — він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.

— Ви що, забули, який, у нас режим? — суворо запитав Марков.

Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.

— Чому забув?

— Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, — сказав Будницький. — Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.

— Значить, так… — Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: — За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна — карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, — Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. — Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… — Ольховиков помовчав і додав: — Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.

Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:

— Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?

— Скажу… — Ольховиков знову глянув у стелю. — А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.

— Він ходити може? — запитав Марков.

— А чого ж? — посміхнувся Ольховиков. — У нього тільки рука поранена.

— Приведіть його сюди, — наказав Марков.

Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.

Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.

— Як тебе звати? — запитав Марков.

— Коля, — ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: — Коля, прізвище — Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.

— Хто твої батьки?

Мама — лікар, а батько — танкіст.

Де вони?

— Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша ходила до міста, так там і будинку нашого нема.

— Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?

— Не буде, — тихо відповів Коля.

— Її, товаришу підполковник, убили, — пояснив Ольховиков. — І її доньку теж. І все це у нього на очах.

— Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, — швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.

— Гаразд, подумаємо, — сказав Марков і повернувся до Будницького. — Влаштуйте його.

— Він у мене буде, — занепокоєно прогув Ольховиков.

— З вами розмова буде окрема, — сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.

Отак і з'явився на базі Коля Куканов.