"Станiслав Тельнюк. Гра син море" - читать интересную книгу автора

сказав:
- Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дiтей ваших
дiйшла.
Вiн змахнув смичком - полилася, закружляла по свiтлицi пiсня. Всi ┐┐
знали й любили, тiльки на весiллях не спiвали, бо сумна:

Ой, як я умру в тiм чужiм краю,
Дам собi зробити зо злота труну.
Гей, гей, зо злота труну...

Скрипка грала-вигравала, наче то ┐┐ саму замiж оддавали, та так же
голосно тнула, що могло здатися, буцiм грають тут не одна, а цiлих п'ять.
Дiдовi патли маяли на всi боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися,
як опустили голови:

Зо злота труну, срiберне вiко,
Аби мнi було на серцi легко.
Гей, гей, на серцi легко...

- Ну, ми не старцi, щоб виводити кiнцi! - раптом вигукнув дiд Савка й
тут же перекинувся на гопак.
- I не свинi, щоб ставать на серединi, - негайно озвався дiд Меркурко,
що був за Савку молодi ший усього на п'ять чи сiм лiт.
I почалося! Пiдстрибувало полум'я в каганцях i свiчах, а все весiлля
вигупувало каблуками по землi, i вона аж стогнала, мало не репала.
- Гей, хлопцi, хто знайдеться серед вас такий, щоби дiда Савку
переборов? Га? - вигукнув Скрипник i урвав музику. - Ну? Хто береться
танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усi мовчали.
- Ех! - сказав дiд. - Нема серед вашого брата таких, як ото турка пiд
Вiднем били. ┐х було всього двадцять, а басурмана - сто двадцять. I
побили! Нема!
Всi мовчали. I вдруге нiхто не вийшов у коло.
- Ех-ех-ех, - аж застогнав старий Скрипник. - Переводяться люди. А
колись же було! Нема... Нема... Хiба що тiльки на Запорiжжi...
- к, дiду! - почулося ззаду.
- А що там за вишкварок озвався? - озирнувся дiд Савка. - Чи не ти
часом? - запитав вiн хлоп'яка рокiв чотирнадцяти, що стояв позад нього.
- Я!
Це був правнук дiдiв, Петро, Устин брат.
- Так ти ж малий!
- Грайте, дiду!
- Та ти ж не зна║ш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
- А я до ранку танцюватиму!
- Оце по-нашому, по-козацькому, матерi тво┐й ковiнька! Ну, тепер
держися!
I знову заскакала, закружляла, затанцювала по хатi музика! Тiльки тепер
танцював один Петро, а всi дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже
п'ять танцiв вiдганяв малий, а все невгава║, ось уже шостий кiнча║, а ноги
в нього, як крила вiтряковi при доброму вiтрi, - крутяться, та й хоч би