"Люди зі страху.В облозі" - читать интересную книгу автора (Андріяшик Роман)

ІІ

Надворі падав сніжок. Важке сіре рядно неба стелилося низько над головою. Дністер душився в шумі крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снігом, підставивши вітрові розхристані груди.

Левадиха пішла кудись на посиденьки. Я ліг і тут же заснув. А наступного ранку довго відлежувався. Читав колись, що флегматики й уві сні хочуть спати. Отак і я раптом, після першої удачі, відчував утому в усьому тілі і не міг до норми відпочити.

Левадиха вже не раз із грюкотом переставляла в сінях кочергу, нарешті моторно переступила поріг, злими очима повела по хаті. Все ж запитала, лагідно:

— Сніданок принести до ліжка?

— Зараз підведусь.

Одначе в сінях старенька не стрималась:

— Носить пияцюгу ночами!

Я тихо одягся і подався за село. Кинувши в ріку гілляку, йшов поволі за нею, поки не дочвалав до австрійського декунка, що метрів за триста від крайньої хати.

Бункер замело. Всередині стояв холодний присмерк і ходили шелести: відлунював кригохід із ріки. Я обмацав стіни. їх вилили першокласним бетоном на сталі. Сівши на гарматне колесо, що примерзло в куті, я зробив перші підсумки моїх сільських буднів. Утішного було мало. Ми здебільшого пиячили. Але вчора вдалині непевно заблискотіла непорушна зірочка просвітку, до якої хотілося наблизитися.

Чого я й сподівався, в Колобродах розмовляють зі мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Іванчук якось почав порпатися в моїй біографії, мов на власному городі. «Я трохи гордий, — сказав він. — Для цього є підстави, бо маю три роки гімназії, диплом слюсаря і два хрести за рани, та все ж бути «легшим» не завадить». Іванчук був п'яний. Торочив про новітню добу відродження, про те, що нас «не перевішають — не перестріляють», і брудними закостенілими пальцями розминав грудку смоли — він швець. Я йому відповів, що люди середнього віку часто несамохіть впадають у дитинство або в старість. Іванчук закліпав. Тоді я пояснив, що в душі відбувається зміщення, і речі сприймаються в таємничому освітленні. «І в серці починає витати бог, — поквапливо підхопив Іванчук. — Почуваєш себе, як у церкві великодної п'ятниці». «Це, це, — погодився я. — Виходить, і з вами таке буває?». Він трохи здивувався, потім насупився і попередив, що ми ще побалакаємо на делікатні теми. Хоч я «вчений», він заткне мене за пояс. Коли я додав, що навіть господня моральна хартія для пригніченої людини — один з видів ярма, він накинувся на мене з кулаками. «Ти на го-о-спода намірявся! — заверещав він. — Бо-о-га плюгавити?!» Ілля Гордій (ми сиділи в Шехтмана) дав йому стусана, і він підібгав хвоста.

Каменю натешу сам. І цегли наформуй для внутрішніх стін. Майстрів покличу хіба що до даху. Викапає моє золотко. Те саме, яким платили за рани цісарським воякам. А було так: після присяги нас вишикували фронтом до Трентіно й урочисто проголосили: «Його екселенція Франц-Йосиф щедро винагородить нас за подвиги. На війні не пропаде жоден день вашого життя». Ми підписали з його екселенцією угоду, що «заробіток» він пересилатиме нашим родинам. Але мені вчасно порадили переадресувати гроші на будь-який приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенція має звичай забувати про фінансові зобов'язання перед своїми смертниками. Після розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до моєї кишені таки втрапило трохи золотих монет з цісарської скарбівні.

О моє золотце!

Вимовляючи так, я бачу дорогого цісаря, який так невчасно від нас пішов на небо, і мені навіть соромно, що при сприянні банку я обібрав габсбурську домівку.

— О моє золото!

Я офірував його на майстерню, та де нині дістати устаткування? У галузі техніки революцію роблять матеріали, з допомогою яких людина оновлює знаряддя. Та нові матеріали нині працюють на смерть. Якщо основну роботу виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцінніший скарб наш — зугарні до всякого діла руки. До смерті буду вдячний Покутському за науку.

Як він перебивається, бідолаха? Пошесті, нестатки. Я мало не місяць нишпорив по Львову, надіючись влаштуватися. Один знайомий порадив: «Маєте гаманець — рушайте під секретаріат, там вештаються фраєри, які настрінуть роботу на залізниці, бо фабрики не в русі. Правда, — знайомий пошкрябав потилицю, — може статися, що й залізницю закриють — немає вугілля».

Я пішов на вокзал. Тупики захаращені вагонами, в них поселилися бездомні, поїзд раз на добу відходив до Дрогобича. Досидівши до ночі, я прокрався на військовий ешелон до Вигнанки, звідти добирався уздовж колії пішки. Прийшов над село, став на горбі — і причулося, що корито долини зойкнуло дивними голосами.

Сусіди розповіли, що батько за тиждень до початку війни розбився на ґуральні (мені писали, але мене на той час мобілізували на роботи в Австрію, і лист згубився), мама вмерла в шістнадцятому від тифу, хата згоріла під час перестрілок, а навесні, в зливу, хлинули з гори потоки і згребли рештки в Дністер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в голодовий рік. Марину віддали заміж за Панька Середу.

З- під Трентіно я привіз деякі думки про уряди і політику. На цьому горбі я ще раз пересіяв-перевіяв їх і став на тому, що вцілів, аби дітям, коли вони в. мене будуть, розповісти про все до ладу. Може, зрозуміють мене мої діти.

Я зручніше вмостився на колесі, закурив. Декунок як декунок. Бійниці — мов тупі свинячі очі. Тиша, сум. Якого біса в них так тужно? Одного разу від нашого батальйону зосталося п'ятеро очманілих унтерів. Накрапав дощ. Ми куняли в окоці, кожен зі своєю гадкою, а ліпше сказати — ніхто ні про що не думав; душа сама по собі щось деренчала, мов діряве відро на вітрі, а ми, як сторонні, слухали й тулили очі куди попало.

На захід гоготіла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник міг скористатися цим, та, видко, й там спорожніло в траншеях. За цю нікчемну висотку поклали голови тисячі людей; у стратегічному відношенні вона собою нічого не являла, та генерали були вперті й заявляли, що від цієї дурної висотки залежить моральний дух армій. І армії стікали кров'ю на її пустинних схилах…

Чехи Вацлав Матгаузер і Яшик Бенко сиділи на дні окопу, австрієць Франц Брехт лежав біля кулемета, ми з поляком Станіславом Муравським чипіли на бруствері. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станіслава тільки очі то розплющувались, відкриваючи вилинялі зіниці на пожовклих білках, то завішувалися жилавими, як дубове листя, повіками. І так без угаву.

Смеркало. Стало холодно. «Підемо в бункер?»-Франц хотів було скотити кулемет, але справа і зліва їх було достобіса, і він махнув рукою. Неохоче ми входили туди. Я сів біля дверей, інші полягали на нари. Потекла ніч. Шемрав дощ, обвалювалися окопи, і на дні схлипувала вода. Несподівано зринула клейка предковічна мелодія. Вона поволокла мене за собою, перенісши на кілька років назад. У пітьмі вистелився Дністер із частими закрутнями і схожими на байдаки островами, просікся силует рибака, по колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя, готовий з очима вирвати те видіння, і ледве одігнав його від себе. Співав Станіслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга — це смерть, та мене випередив Франц. У пітьмі люто хляснуло. Станіслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур і заплакав.

Десь збоку зав'язався бій. Над ліском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До світанку ніхто із нас не задрімав. Франц щез. Коли почало сіріти, я побачив його кроків за двісті в траншеї: він підсипав бруствер і перекинув через траншею висаджені вибухом з недалекого бункера залізні двері. Ударили корпусні. Спершу рознесло Станіслава, потім вогненний стовп накрив те місце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицій, здається, Вацлав махав перед собою клубком білизни.

Я зіпхнув з бруствера кулемет і всівся зверху, бо в окопі було по коліна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зі Світом. Коли з-за лісу гаркнуло, я мимоволі пригнувся. Та шрапнельні пачки вже розсипалися з тріском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала «моя», щось злегка клацнуло — як запалена скалка у вечоровій тиші. З'явився Станіслав. «Моя Гелька драпонула до Берліна з німецьким офіцером, — сказав він. — Але то марниця. В сусіда підростає гарне дівчатко».

Після артилерійського обстрілу наші вислали на позицію новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свідомості, але тіло мені не належало — я не міг навіть губами поворушити. «Одвоювався?» — мов з-за стіни по-польському запитав писклявий тенор. «Він не буде жити. Дивись, як пошматувало плечі», — сказали по-українському. У лазареті, коли виймали осколки, я кричав. Лікар і сестри чомусь одвертали голови.

…Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили під долівкою струмок.

Дністром, ще широким, вільним од льоду коридором, плили крижини і купи коричнюватої піни. Кружляли чайки:

Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала і текла, наче хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заіржало лоша.

— Учора в Гривастюка був, — повідомив я Левадисі, повернувшись від бункера.

— Що він каже?

— Аби за камінь платити папером, бо золото шкода циндрити.

— Слава тобі боже, — блискавично збагнувши наслідки моєї розмови з війтом, мовила Левадиха і пішла своїми думками. — Потерпаю за тебе, синочку. Не рідня ти мені, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам'ятаєш, що вибалакуєш п'яний. Аж вуха в'януть. «Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба…»

Якби хтось, здогадався намалювати богоматір в похилому віці, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навіть у зморшкуватій старості. Пройдеться по хаті в широкій, дрібно фалдованій, до п'ят довгій спідниці — гордо, з гідністю — і замилуєшся. Вона народилась і вмре господинею, знаючи собі ціну, не здешевивши ніде ні на шага. Та стороннім вона іноді може з душевної доброти нараяти таке, що втікай і не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливість часто помиляється, та кому вистачить глузду запідозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вінка над її чолом.

— …Не водися з Молотковським, Загатами, Іванчуками. Їм туди дорога — згорять у горілці. А ти покінчав школи. Татко гірко капарив світом, поки ти вчився в гімназії. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте міри, ви себе пропиваєте, своє сумління, свою честь…

«Честь? Чесно служити людям за варварської влади — чи не означає це боротися проти неї? Універсальне недовір'я до всіх, хто при владі,- безглуздя. Треба придивитися до людей, які не задовольняють кар'єристів і демагогів. Це повинні бути чесні люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на півслові і на півкроці. Їм не дають спокою, щоб вони не мали відваги бути чесними. Це чесні люди…»

— Лице в тебе нездорове. — Левадиха підняла від куделі сиву, як повісмо, голову, пошамкала беззубим ротом і висмикнула нитку. Нотація, слава богу, закінчилася. Коли мені читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повісили законно. — Може, зілля варити? Не смійся. Мій другий чоловік мав сухоти, давала йому татарського — і видужав. Учора я з Мариною радилась, вона ліпше розуміється. Та не хмурся. Марина ні при чому, то я її закликала.

— Зілля варіть, а Марину не заманюйте, — розсердився я.

— Ну-ну… — промимрила Левадиха і надточила нитку.

Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає?

«Йо- йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти…»

— Ет, з такою роботою! — Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, і засотала вище. — Мене спитай, як бог усім мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестриці. Трубили скрині, перешивали гаптовані спідниці з незапам'ятних часів, виприндовувалися, а лакомитися — ніхто не лакомився: не маєтні…»

— Не чули — Павлюк уже приїхав? — запитав я.

Де там, до неї тепер, з гармати стріляй — не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.

— …Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки… Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий- того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?…

Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.

«Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати, — відповів я очима. — Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство, — і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився…»

— Павлюк ще не приїхав? — запитав я знову.

— Ні. — На Левадишиному лиці запікся жаль.

— Піду, — сказав я. — Ви не ображайтесь, я не зі зла.

Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.

Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.

Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа «спочатку проб'ємо діру, а тоді буде видно, що робити» — в'їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.

Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.

Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені «зірвишию» і вигукували: «З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам здобута влада дати!» І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.

Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.

Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.

З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.

Каменоломню треба розчистити від снігу. Мені аж руки засвербіли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподібний виступ скелі. Гарне село Колоброди: два рядочки розділених вулицею хатин уздовж Дністра, городи, сади. Під час боїв центр вигорів — ніби гігантський кріт пробив собі дорогу до підошви гори.

Хати, квадратики обор, церква, майдан і статуя Франца-Йосифа. В кінці майдану догниває купа дубів — перед вічною збиралися будувати читальню, та якийсь діяч «свиснув» зібрані з населення гроші й утік чи то до Канади, чи до Аргентіни. А дерево псується. До нього ніхто не торкається, як до святині, хоч у багатьох діти замерзають у нетоплених хатах.

Поля на горі, за каменоломнею. Ясного дня звідтіль видно майже всю Буковину і Волощину — аж до румунських Карпат. Рівнина тут родюча, кожного року видзвонюють такі пшениці, що лише в казці кращі. А кілометрів за тридцять звідси, на берегах Серету і Нічлави, землі бідніші, виснажені, й люди там замкнуті, скупі, пригнічені. У нас — кріпкі духом і тілом. Іде парубок — сила з нього хлюпає, двигтить під ногами земля. Дівчата теж як на підбір: гнучкі, стрункі, високі, рум'янолиці. Загалом придністрянці — витівники, але після війни змінилися, якось розм'якли, немов довго їх купали в теплих водах із тавертинових печер.

Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом між хрестами. Десь тут поховали маму, а де саме — ніхто не може показати: тоді щодня хоронили десятками в спільних могилах.

Батько в Заліссі. Оповідають, що мама продала все з хати і справила йому великий різьблений хрест. За труною йшла половина села.

— Як дужий, Прокопе? — Семен Задвірний блиснув низкою перлистих зубів і обома руками обхопив мою долоню. — Заходь до нас погрітися. Я сам дома, ніхто не перешкодить нам побалакати.

— Здоров, спідничнику, — відказав я. — Поспішаю, Левадиха дожидає з обідом. Та одчепитися від Семена нема способу.

— Ото й добре, що ти не обідав. Я тільки-но з хутора, і їда самого не береться. Ходи, є з чим розправлятись.

Він позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сільський гайдуряка обожнює колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла віддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасові? Їй ледве шістнадцять, красуня — і ходила, оббивала Задвірним пороги: «Семен мене збезчестив, нехай жениться». Що ж, Задвірні маєтні. Обійстя — маленький фільварочок: акуратні стоги під оборогами, побілені стайні, повітки, шпихліра, сушарня, олійня, пасіка, дві пари коней і пара волів, п'ять корів, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрія — бути тут господинею.

У світлиці пахло кропом. Семен нарізав квашених огірків, налив тарілку меду, м'ясо і білий коровай хліба були на столі, сюди він висадив обплетений лозою бутель самогонки.

— Кажуть, ти мастак до неї,- догідливе посміхнувся він і закохано поглянув на бутель.

— Був.

— А тепер?

— Забув.

Семен засміявся, осушив чарку, ніби назад себе кинув другу і лиш по третій скривився і понюхав окраєць хліба.

— Щоб не було кривдно нікому з святої трійці,- сказав він, передихнувши. — А ти даремно. Тепер без неї не полагодиш ні одного серйозного діла.

— Твої де ділися?

— В Заліссі, розживаються грішми. Спряглися з Ковальчуком, — наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив, — і виїхали до схід сонця. Чогось їх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповідай.

— Про що?

— Як на війні, як Європа?

— Війна вкрила Європу трупами і полила кров'ю. Наших там багато спочило.

— Що тепер робиш?

— Гниди давлю.

— Ти ніби не хочеш зі мною побалакати по-людськи. Знаєш… Давай ось що… Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замість того щоб з нудьги дівок щипати, чогось потрібного навчимося. Рано чи пізно воювати доведеться, бо така доба.

«Коли ворог напав несподівано, обставини часто не дають можливості все обдумати, але, мені здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навіть відчуваючи страх, постарається забути про небезпеку і дійде до висновку, що опір менш небезпечний і чесніший, ніж втеча».[11]

— Кінець, — сказав я.

— Чому?

— Моєму вояцтву. — Я спробував говорити щиро. — Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сім'ю.

— Не мели, — перебив мене Семен. — Якби це казав Богдан Онук, то марниці (він боїться лишити спідницю і лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жінок чоловічок, що важко уявити. От уже плодовитий! Мені здається, він готовий сісти в гніздо замість квочки. Ну, а ти? Набрався європейської культури, досяг чинів… Не повірю.

— Правда, Семене.

— Що ти зарікаєшся! Ще по чарці?… Зарікатися не варто. — В одній людині світові не розходиться.

— Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсіди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тоді коня сідлати, як треба сідати.

— В селі, Семене, є фронтовики, здорові хлопці, а я геть порваний, порізаний, побитий… «І навпаки, якщо хто відчуває, що бажання помсти і гнів спонукають його не обдумуючи кинутися на напасників, то йому повинно прийти в голову те міркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, і що при очевидній нерівності сил краще з честю відступити або здатися, ніж нерозсудно йти на вірну загибель…[12]»

— Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всіх. Скажу тобі: не риба, не м'ясо, а щось наче гриб…

— Але ж одна бджола меду не наносить, — впирався я. — Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушниці, а я тим часом пригадаю дещо з тактики.

— Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося і драпало.

— Ховатися не могло, Семене. Війна почалася з відстані ста двадцяти кроків. Так і закінчилась.

— Повсюдо! — Семен розчервонівся як рак. — Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобі, то неспроста. Голови мізкували!

— Я й не стверджую, що гарбузи.

Семен закресав кісточками, та раптом засміявся:

— Домовилися, Прокопе. Між іншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму місці я робив би те саме. А тепер признайся: ти німецькою володієш добре?

— У шпигуни не піду.

— Потішний ти хлопець! — Семен сів ближче, дихнув запахом залежаного сіна. — Ти і французьку та італійську знаєш?

— Переважно команди, — відказав я, зціплюючи зуби.

— Утни по-німецьки.

— Чого так зненацька?

— Просто хочеться послухати. — Він почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своїми інтонаціями. — Прошу, Прокопе.

— Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben[13]

— Ловко. Я майже розумію, що це означає. Коли в нас стояли австріяки, офіцер застрелив Повітчишину гуску. Ступив до хати: «Гіб сак, гіб сак…» Стара знітилась, а той мало не розірве її од злості. «Та гусак, антихристе, — жебонить стара, — най буде гусак. — А пошепки бубонить:- Я чогось завше думала, що то гуска». Офіцер же мішка просив.

Він від душі реготав, а я корчився од того сміху: видно, будуть грабувати цей край ще не один десяток літ.

- Іще щось скажи, — попрохав Семен.

Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хіба кидати отак — на вітер? «Man mub leben lassen»,[14] любив повторювати один мій фронтовий товариш, Вальтер Крафт. Його накрило міною в хвилину братання з чорногорцями. Я повертався з наших позицій із пакунком махорки і був кроків за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетіла в повітря… А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввічливий і освічений хлопець, під час канонади збожеволів. Коли ми ловили його, щоб відправити в тил, він вигукував: «Edel sei der Mensch hielfreich und gut!»[15] Яка жахлива насмішка долі!..

— Чого ти мовчиш? — нетерпеливив мене Семен. Нічого путнього на згадку не спадає Wir kamen, woher man uns nicht erwartete.[16] Бувай, Семене! Намилить мені Левадиха чуба через тебе.

— Якого дідька квапишся! Левадиха! Та пошли ти її…- Він був невинно радісний, як дитина зі сну.

— Усього доброго!

— Що ж, гараздуй. То помуштруєш?

— Побачимо.

— Дома я без усякої потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести, потім зрубав на городі на паливо всохлу грушу. Злодійкувато підповз вечір. Я сів на пні. З Дністра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха, попідбирала гіллячки і подалась до Молотковського на клаку. Надворі було лагідно, затишно У світлиці я прокуняв кілька годин без світла. У такі хвилини батьки бавляться з дітлахами, поки матері накривають до вечері столи. Я сидів і курив. Потім не стало тютюну, і я ліг спати.

Миколу я здибав увечері кількома днями пізніше. Була субота, я повертався з крамниці — Шехтман уперше після війни десь розкопав мило, і я купив два брусочки, бо ще не відколупав зі шкіри окопну сажу. Повз мене просолів присадкуватий чоловік у сибірському довгому кожусі, які за горілку вимінювали в російських солдатів. Я мимоволі оглянувся, чоловік став.

— Повсюдо! Не впізнав? Я притис Миколу до грудей.

— Та обізвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий!

— Вір, — сказав я. — Навіть мільйони смертей можна пережити, коли душу нагріє великим чеканням.

— Здоров, чоловіче добрий! Ти! — Помовчавши, Микола поквапливо заговорив:- А я від учора в замку нуджуся. Щось непокоїть мене, просто несила сидіти. Думаю: на ліпше чи на гірше? Ну, то до мене?

— Я в Левадихи, — спробував я заперечити — Тут подати рукою.

— Даруй, — Микола взяв мене під руку. — Нині ти мій. Сто років з тобою не виділись.

І майже силоміць потягнув мене до Лісничівки. У замок ми ввійшли через бокову вежу, ключ од якої Микола видобув із-за халяви.

— Я в цій половині,- казав він скоромовкою, — А там конала якась генеральська полюбовниця, сифілітичка, між іншим, гарна. Австріяки натиснули, а росіяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок мені дісталась бочка свічок, зараз зробимо ілюмінацію. — Микола викресав вогню, роздув грубку. Ми були в одному з наріжних кабінетів поруч з бібліотекою. У вікно терлась, злегка поскрипуючи, коли налітав вітер, рідковіта яличка, — Сідай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я принесу цигарок, їх у мене на десять років: прощався з австрійцями, то вивіз повні драбини. І от що: це твоє сховище, я його для тебе беріг. — Микола висунув шухляду в столі. — Ось тобі ключ од вежі. Я в замку довго не затримуюся, а тобі, коли треба, заходь і будь як дома або взагалі перебирайся сюди. Останнім часом я прийшов до висновку, що замок щасливе місце.

Через кілька секунд він приволік лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарі, часник, цигарки. Тільки тепер я помітив, що він запустив бороду, розтовстів. Обличчя стало круглим і, якби не довгий ніс, було б зовсім плитке. І борода його трохи видовжувала. Борода гнідувата, надвоє розділена, покучерявлена. А голова — лиса, ніби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокійне, ментрожили його щомиті все нові міни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмішка, а очі дивилися колюче і похмуро.

— Першу за тебе, — сказав він, наливаючи в склянки.

— Де пропадаєш? — спитав я, надпивши.

— По лісництвах. Хлопці там все нові, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох і краса в лісах, Прокопику! Гостинець, як проділ на дівочій голові. Усе гідне, здорове, впевнене, урочисте. Коні бредуть заметами, ніби прислухаються до тиші, і шкода підняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити?

— Непокоїть почуття дому, — сказав я — Будуватися треба.

— А далі?

— Німеччина оголосила війну Росії, але план Шліффена заставив іти на Париж… Далеко не загадую.

— Що ж, і це немало, — відказав Микола, подумавши. — Хочеш лагодити старий грунт?

— Безнадійна справа. Десь куплю. За селом із землею начебто не сутужно, продається.

Микола звузив очі. Вони перетворилися в дві тернинки. А губи з викликом посміхалися.

— Портрет Лесі Українки був тут? — запитав я.

— Ага, — озвався Микола — Він, мабуть, обмірковував моє становище, цілком забувши про мене, обдумував твердо, причіпливо, враховуючи всі «за» і «проти»:

Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогаті чоловічки.

— Отже, за спокій, Прокопику? — І знов очі стали сухі, але він усміхався, зрозумівши мене.

— Мені здається, — сказав я, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Щоб кожна людина залишила слід у часі. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподіванок. Ти знаєш, скільки нас витлумили?

— Уявляю собі.

— Ось бачиш. Треба кардинально змінити політику, поки не пізно. Галичину зітруть з лиця землі, якщо в народі не пробудиться усвідомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то іншим.

— Пригадуєш, що ми колись говорили про життя?

— Ще б пак!

— Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. І допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарізаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собі, щоб випити разом зі мною.

— Для цього потрібна розумна і сильна влада, — продовжив я перервану розмову. — Розумна, сильна і далекоглядна. Мене непокоїть, що тихо, що не доходять ніякі чутки про нинішній уряд.

— Нинішній уряд? — із загадковою посмішкою повторив Микола. — Ти маєш на увазі секретаріат? Він мовчить, і це найстрашніше. Поки що я знаю: не налагоджені ні пропаганда, ні контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, від яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Після купелі воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материної утроби. Кого чекати — Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка — це переддень змови проти народу. Історія знає таких випадків багато. Вони закінчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей і жахливим онімінням нація на багато десятиліть.

З твоїх слів можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусі?

— Так, Прокопику. Потім я тобі дещо покажу, а тепер уминай сало. Як Європа?

— Бунтує.

— Це добре.

— Такого сприятливого моменту для нас ще ніколи не було.

— Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соціалістичною революцією в Росії і подіями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний секретаріат на чолі з верховним своїм, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де їх декрети про передачу підприємств робітникам, а землі-селянам, де декрети про дозвіл страйків і маніфестацій, про свободу преси, про вільне утворення товариств робітничо-селянської взаємодопомоги й інтернаціонального співробітництва? Це ж було заповітом усіх соціалістичних процесів на наших землях, починаючи з судилища над Остапом Терлецьким, який, як ми знаємо, лишився в історії пролетарського руху соціалістом-утопістом… Приґадуєш статтю Івана Франка про Терлецького?

Я кивнув.

— А ці шахраї-демократи з кліки Петрушевича продовжують тихо утверджувати своє право на експлуатацію народу і шукають підтримки то за Віслою, то в Парижі, то в Лондоні. Політика їх контрреволюційна і антинародна.

— А де сили, які повинні протистояти цьому?

- Є сили, Прокопе. Є! Ми з тобою незабаром станемо свідками народження світової соціалістичної цивілізації. Усе йде до цього.

— Що ж? Як мовиться, бог у поміч. Не забувайте, що і я на дещо можу придатися. Микола посміхнувся.

— Закушуй. Тобі не здається, що сухарі пахнуть горищем?

— Ага.

Я почав оглядати, кабінет. Справді, дуже зручне місце для відпочинку. Тут, мабуть, легко зібратися з думками і легко картати себе за якийсь промах — ніщо не нав'язується. У кабінеті була м'яка канапа, трохи масивний стіл з точеними ніжками, скляна шафа з книжками і кахельна грубка. Долівка була застелена благеньким, попротираним у багатьох місцях килимом. Повітря трохи застояне, і таке відчуття; що думки в ньому будуть застрягати, а коли прийдеш знову — застанеш їх навколо. На канапі маленька подушка. Можна прилягти, заплющити очі, тоді світ віддалиться на сотні кілометрі2? і його легше окинути поглядом.

— Отже, життя — вагітна добром і злом жінка, що не може народити, оскільки люди жадають від неї тільки добра? — Микола відштовхнув крісло, пройшовся по кабінеті. Я дивився на нього насторожено: до чого він веде? — Ти репетував: боротьба, до дідька жінку! Так чи ні? Так. Тепер ходи, щось покажу.

Він запалив ліхтарню і провів мене в сирі, процвілі льохи. Тримаючи мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа, — видко, навідувався сюди частенько.

— Колись тут катували кріпаків, — сказав він півголосом.

— Хто знає, може, ці пивниці ще комусь придадуться, — озвався я.

Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабіринтами, нарешті підземелля обірвалось, і перед нами стала глуха стіна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав мені ліхтарню і, просунувши пальці в щілини, видобув завбільшки з решето брилу, за якою зіяла непроглядна темінь. Забравши назад ліхтарню, він поклав її по той бік отвору і засміявся:

— Лізь.

Коли я наполовину просунувся, він весело запитав:

— Візьму й замурую зараз Повсюду?

- І ніхто не знатиме, де ділося трішки людської недолі,- загудів я в темряву.

Призвичаївшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоїлось. кілька тисяч манліхерів і тульських гвинтівок. На дощаних помостах стояли законсервовані гочкіси, льюїси, максими, муравлиськами були навалені купи набоїв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пірнало в сперту підвальну ніч.

- Інструменти, — сказав Микола, обтрушуючи штани. — Зробимо твоїй жіночці операцію.

— Дай собі з цим спокій. — Я зняв з гачка біля отвору гвинтівку, яку Микола тримав напоготові.-Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцію. З ким доглядаєш цей арсенал?

— Наразі сам.

Ми порізали ще цеглину солонини, випили, і він забубонів:

— Я у війну навчився дорожити цією штукою, — показав на сало. — Ладен вставати до неї серед ночі. Чорти б його брали, хіба тільки німці мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тіло швидко розпирає. Угадай, скільки важу.

— Корець з гаком.

- І лисію, як паршива вівця.?ідне моє парубоцтво: ніяка дівка за мене не піде. Хоч бери й неси на ярмарок свої чоловічі відзнаки. Та воно й дівки порядної нема. Поки щось підходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучі діти! Сватай Гривастюкову Гафію: гожа, не дурна. Лиш би де зіпсувалась, бо жінка — що степова мімоза: невінчана — золотко, заміжня — нудьга. Ти ніколи не замислювався про природу дівочго натхнення, яке робить їх кралями? Те-те. Виходячи заміж, ховають свої гідності, наче їх ніколи й не було.

— Як тобі Ревека?

— Ревека — скриня зі щастям, — відказав Микола, змітаючи долонею кришки. — Але збідованому, котрий уміє цінити щастя. Вона надто досвідчена в коханні, була б ще скучно відданою і старанною, а для дурного — знаєш, чим би це було.

— Щось ти підозріло розумієшся на цих речах.

— Ага, — вказав він. — Признайся байдужому — не повірить.

— Не признавайся.

— Тоді до кого слово мовити? — Він поскладав до кошика пляшки. — Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жінки дівка, схожа на Ревеку. Довів її ревнощами до самогубства.

— Що ж він тепер?

— З іншою живе.

— Добре?

— Несогірше.

— Може стати погано.

— Побачимо.

— Доля — це розплата.

У куточку Миколиних губ осіла тінь. Він закурив цигарку і стомлено опустився на канапу.

— То Європа бунтує?

— Ну й інше: подекуди зневіра, всюди — розруха.

— Війна озлобила людей?

— Взагалі озлобила, але не нарозумила, як можна було сподіватися. З цього можна зробити висновок, що візок не вискочить з глибоко нарізаної колії. Європейці прикуті до традицій.

— Так, — Микола цмокнув. — Це, до речі, спостерігається всюди. Щоб рішуче повернути в той чи інший бік, треба мати певну мужність На це поки що здатні лише великі народи, які більше себе усвідомлюють перед долею світу і які виробили більше якостей, придатних для нового устрою. Найголовніше, що перелом намітився.

— Хіба він здатний відбитися на долі світу?

— А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотів би. Але сам бачиш, як складно в житті. Я боюся одного: щоб перелом відбувався в міру підготовленості д»? нього. Але давай ляжемо. На ліжку думається веселіше і слухається приємніше.

— Не заперечую.

Ми розляглися в суміжній нетопленій кімнаті, вкрилися кожухами.

— Люблю гартоване морозом повітря, — мов з-за рогу долинув Миколин голос. — Зробиш проти носа шпарку і п'єш…

— Ні до кого не вчащаєш? — спитав я.

Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я відучився в ліжку мріяти, тим більше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, і до серця підкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотілося.

- Є одна на прикметі,- сказав він. Кумгикнув і перегодом додав:-Ти її не знаєш.

За вікном навшпиньках ходила ніч. Ворушила гілля поважно замислених у місячному сяйві берестів, холодним протягом примушувала шлапати в кімнаті домовика і жалібно попискувати під спорохнявілими підлогами голодних мишей.

Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.

Перед очима виступили стелажі з гвинтівками, у вухах повторювалися Миколині запитання — сквапні, ніби йому хотілося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, і… заспокоїтись. Або він щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно і фізично, або він був схвильований моїм поверненням?… Що б там не було, його не варто силувати. Настирливість у таких випадках те саме, що батіг над конем історії: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я більше не турбував Миколу, і він, зрештою, тихо засопів.

Заголосили треті півні. Я одягся і вийшов із замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв тріскучий мороз.

За Лісничівкою, там, де дорога пересікає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полінами. Ішла, тяжко посапуючи, човгаючи чобітьми по мерзлому грудді, дивлячись під ноги. Санчата скиглили і торохтіли за нею, ніби дивом опредмечена журба. Оддалік повзла ще одна тінь.

Бив сніговою крупою збентежений світанням вітер. На буковинському боці, стелячись закованим у кригу Дністром, плив гомін весілля. Кому там лягло серце до тої церемонії? Видно, життя входить у своє річище, а може, хтось зі страху вирішив плюнути в душу невідомості.

— Помагай біг, Ганно! — Я взявся за шлею.

Важко передихнувши, жінка на мить підвела очі, знов опустила їх додолу і не відповіла. Через кілька кроків сіпнула шлею до себе.

— Ліпше отій підсоби, — махнула рукою позад себе.

Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ході жінки, яка наближалась, заколихало світом у моїх очах.

Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впізнала, щось полохливе і вороже метнулося у її очах. Її копаниці були високо вивершені дровами, збоку теліпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її від мене блискучим більмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очі заметушились, але вже не вороже, і в куточках звисли повні коралово-круглі сльози, які, здавалось, не в змозі були відірватись од втомлених безсонням повік. Вона не витерла їх, і вони не впали, а поволі, туманом розповзлися-розтанули, ніби шкода було їм звільняти звичне місце, і залили зіниці темним блиском.

Різко випроставшись, Марина обійшла мене, оглянулась на санки, — навинула на руку мотузок і рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок.

— Не треба, Прокопе, — сказала вона тихо. І повторила:- Не треба.

Її слова не досягли моєї свідомості. Я не здатний був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.

— Марино, — покликав я.

Обличчя її закам'яніло, і кам'яно вона запитала:

— Ти назовсім, Прокопе?

— Так.

— Залишишся в селі?

— Так.

У цю мить я подумав, що ніколи згодом не повірю, начебто між нами відбулась оця розмова. Кожна клітинка мого тіла перетворилася в пружинку, і все разом зціплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8? якісь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кістяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрібного слова й несподівано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа — аж страшно. А я, підвладний несвідомій волі, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в голові, валить тебе додолу, і з цимнесила звладати.

Марина зітхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посіріли, очі запалися в орбіти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволік санчата на середину дороги. Закружляв сніговий вихор, ліс запнуло мерехтливою запаскою. Я сів на поліна.

— Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходімо. Обоє ми маленькі. Маленькі люди з маленькими правами і претензіями до світу. Просто світ перед маленькими людьми багато завинив, і кожний бере на себе сміливість багато йому дорікати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тоді як ні я, ні Марина богові духа винні.і не знали, ким станемо.

— Ходи. Перестріне Павлюк-оштрафує.

— Микола?

— Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що ліс ходив ходором. А кому мило підсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценіти ж людям?

Ліс бринів під вітром шумними хорами, сіючи навколо холод і задуму.

— Підемо через Завадівку? — запитав я.

— Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди… Побачать, що-небудь вигадають.

— Я не відповів.

— Піду, Прокопе. — Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок. — Діти вже десь повставали.

Рівно гудів ліс. Гул той запліскував думки, як смертний сон. Віддаляючись, шкрумтіли кроки на снігу, і разом з ними віддалялися три останні тижні, які я хотів було зберегти в пам'яті. Вони змішалися з фронтовими роками, починати треба було заново.