"Люди зі страху" - читать интересную книгу автора (Андріяшик Роман)

VI

Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.

— Турку! — шкірився Микола. — Здай мішок експедиторові і не мороч собі, голови.

Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тоді з-поміж личаківських гробівців випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, ніби вже не володів словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся від інженера роздратований і похилив над моїм верстатом голову. «Люди добрі,- сказав він пригнічено, — але страх спонукує їх гризтися, мов псів». Восени шістнадцятого року я переповів ці слова Крафтові. Ми півтори доби лежали в болоті під вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утішив, що розбомбили кухню. Минула ще одна ніч. Досвіта ми побачили у вибалку сині димочки над котлами сусіднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбіг сонний офіцер, черговий на кухні, почав стріляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку і поруч порозсідалися їсти кашу.

— Гони додому, — розсердився я на Миколу. — Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити.

Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.

— Сідай!

Коні рушили чвалом. Микола зігнутою пружиною перемахнув у залубні. Я ледве встиг стрибнути за ним.

З Вигнанки до Львова, здається, ходить дрезина. В усякому разі до Тернополя бігає. Якщо тобі пощастить, — Микола занурив руку під кожуха, — передаси у Тернополі оцей пакунок. Будь спокійний, це не міна.

— Передам. — Вітер забивав мені дух.

— Кость Грушевич, — Микола повернувся до мене боком, щоб я міг ліпше чути, — людина гостинна і покладиста. Можеш там навіть переночувати, як буде потреба. Він лікар. Йому завжди таланило, а от з жінкою сконфузився. Зрадила, покинувши з донькою. Виховав її, я сказав би, спартанкою. Трохи хлопчакувата. — Микола закинув назад голову і дзвінко розсміявся. — Зрештою, вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в усіх гріхах, а відтак процвірінькала, що в кожному їй хочеться відкрити засніченого Прометея.

— А що тут смішного? — запитав я, беручи віжки і стримуючи коней, які закидали нас снігом.

— Вона не знає людей, Прокопику.

- І Гірчак вистежував Прометеїв, і не все йому вдавалося.

— Ну, Гірчак бачив нас наскрізь. Та й не готував до самозамилування. Нас з тобою випросили із гімназії, але ми маніяками не стали. А ця дівиця вчує твій півнячий тенорок і буде пророкувати гори небесні.

— Гірчак бив по нашому тім'ї не своїми мозолями. — Інколи починаєш сперечатися тільки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав.

— Ні, Прокопику. Він якраз не проповідував. Він з'ясовував. Кожному було дозволено сприймати Гірчака так, як він для того придавався. І отримувати в його науці власне обличчя, і вибирати з показаних ним турбот найближчий клопіт.

— Я на його місці вчив би одної турботи.

— Хіба він старався розворогувати? Він просто розумів, що нас повисиджували в різних гніздах і що ми рано чи пізно повернемось до них. Гірчак — філософ. Він не намагався заплювати протиріччя, як фарисеї. Пам'ятаєш, ми колись говорили, що й біблія спершу була цікавим збірником досвіду, але коли людей зрівняли в нерівності, біблію перестали поповнювати історією, — вона стала вмістилищем безглуздя. Отже, не маєш причини гострити ножі проти Гірчака.

— Я б і не гострив, якби ти не вдарився в софістику.

Микола образився. Так воно буває: щось збігається з далеких закутин пережитого на стежинку, котра веде до ясності, та варто ляпнути дурницю — і все щезає, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке відчуття, що хвилину тому за нього говорив хтось чужий. Він більше до. цього не повернеться, і натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто років. Без привселюдної сміливості помислів пропадає багато цінностей, бо людині завжди хочеться заглянути в завтрашній день. Про це свідчать і передані нам, епохами безперервних руйнацій пам'ятники старовини, які десять поколінь дивують, і тільки одинадцяте знаходить у собі мужність визнали, що ці пам'ятники створили не пусті люди.

Ми в'їхали у скований морозом лункий Чорнівський ліс, здавна знаменитий ватагами розбійників. У снігу рипіли сани, сніг капустяним листом похрускував під копитами. Обабіч шляху незворушно стояли височенні дуби, поміж ними чахнули стрункі сріблясті граби. Схоже було, що столітні велетні схопили тендітних колег попід боки і тримають у нерішучості, не знаючи, як із. ними обійтися. Хто вміє хвилюватися, вдивляючись у людські обличчя, той, очевидно, схвилювався б і в присутності цих застиглих у холоді землі знаків трагізму.

Микола розслаблено вихляв у такт кінській ступі, поки не заплющив очі. В невинній позі, з легко притуленою до плеча головою, він виглядав беззахисним. Та тільки б натяк на небезпеку! Він зорієнтувався б, як випущена з торби черепаха. Нехай спить. Дай боже всім так економно жити. Я впоров дурницю, так грубо обірвавши його…

Ліс. Через десятиріччя од нього залишаться сумні клапті, де й заєць не наважиться присісти. Гельвецій мав рацію. До Австрії таки дійшло проміння північних світанків, і Габсбурги здобули любов підданців та щедро скропили їх чоло росою істини. Чого заслуговує, наприклад, недавня реквізиція!

А що буде згодом? В уяві набудуємо казкових замків і повіримо. Що, навколо купаються в розкошах. Політики, коли всюди злидота, мають необмежені можливості задурювати люд подачками. Я офортечуся на австрійському бункері, а якийсь коростяний діяч з якогось центросоюзу звелить: поклонись мені, чоловіче, я ж для тебе старався.

Угорі плило важке, захмарене небо. Серед поля десь мете віхола, а тут лиш зрідка зірветься од власної ваги сирий сніговий леп, прошурхотить між гіллям підстреленим птахом, і знову тиша. Вона нас супроводжуватиме всю ніч, і тільки назавтра надвечір покажеться Вигнанка.

Дорога надокучає, особливо взимку. Я, правда, давно вже чекав на таку вилазку. Та ось залишив за плечима Залісся, і стало сумно. Видно, я вже виріс з того віку, коли ходиш, не оглядаючись назад. Почався такий період, що відійдеш од домівки і стаєш тільки якоюсь частинкою самого себе, ніби прищепою на стовбурі долі.

Кінний роз'їзд спинив нас за лісом, біля висілка. Хлопці розгорланились, як за воєнного часу. До Миколи причепився хорунжий із свіжими відзнаками на потертій російській шинелі, у плюшевій мазепинці на кролячій підкладці. Так би мовити, цяця на підносі, бо коли загал умиває руки від сумнівної політики, влада потрапляє до людей сумнівних чеснот. Я мав ще одну нагоду нагадати собі Гельвеція, його вислів, що в кожної нації є моменти, коли слово «обачний» стає синонімом «підлого». Тільки-но хоруяжий почав розпрягати Миколиного коня, я вигукнув прізвище Повсюди-Завадовича. І скороспечений ватаг став вибачатися за інструкцію вищих чинів — у разі потреби конфіскувати в селян стройових коней… Сухо покашлюючи, він відступив до колег, і один з верхівців, спішившись, підсадив його в сідло.

— Бояться, одначе, — посміхнувся я. Микола окинув мене стурбовано-неуважним поглядом і повернув обличчя до стрільців.

— Сидить мов баба, — додав я. — Таким кавалеристам не настачиш коней.

Микола смикнув віжки.

На висілку ми зупинилися перепочити. Микола попідвішував коням торбинки з вівсом, і ми зайшли до хати. Огрядна, мов писанка, молодиця почастувала нас мамалигою з кислим молоком.

— Ой, біда-біда одинокій жінці,- торохтіла вона, поки ми їли. — Як не порожнем їй, то попитом. Доля, як у тій пісні співається: «Зеленая та ліщинонько, гей, чом без сонечка зів'яла?»

Вона сипала дрібною скоромовкою, перескакуючи з одного, на інше, і в кожній фразі було щось про втраток і згубу, ніби на цю оселю замірялися всі лиха.

— Отам, — показала вона на північ, — не думали, маємо чи не маємо, та й накинули на повіт ще цілий мільйон податку. А. на ваш повіт, соколики, так само мільйон накинули?

— Два, — сказав Микола.

— Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо? Дивіться лишень на мене: поверне подорожній — стіжки трусить, стрілець зазіхає на жіночий гонор, держава — на останнє в коморі. Плач і тужи сиротиною, згубною-недорікою. найденому світі. То куди, людоньки, добираєтесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой ні-ні, не питаю, бо то погана прикмета. Тільки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай доля всміхнеться!

— Початок ти зробив непоганий, — сказав Микола, мабуть, думаючи про зустріч із стрільцями. Звівшись, подякував молодиці:- Спасибі, госпосю, за сніданок. Такого доброго молочка давно не куштував.

— Кінь розсипає обрік, — кивнув я на вікно. Микола нехотя подався у двір, за ним задріботіла молодиця, улещена похвалою.

— О, молочко від нашої корівки, — що медочок, — витьохкувала вона. — Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую.

На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозі вже, було, не чув ніг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врешті змінитися на ліпше.

Щось мене підстібнуло пильніше придивитися до молодиці. І я зрозумів, чого Микола зволікає. У неї були тий, ласкаві, мудрі очі — із чистим лагідним полиском і солодким теплом у зіницях, немов там хлюпотілися бездонні, невичерпні кринички любові. Та й уста були просто чарівні, на зло моїй неуважності.

— О, таке-таке, — співали вони на прощання, виціловуючи в пам'яті найсоковитіші слівця. — Від одного берега одстав, до другого не пристав, преш плуга, а заробляєш на сіль до оселедця, як кажеться, славні бубни за горами, а прийдеш ближче — собача шкура… Тож рада буду, заїжджайте, соколики. Пригощу, чим хата багата. Передихнете в супокої, бо, дякувати богу, на воротах слава не висить. Не гордуйте ж, — раптом посміхнулась вона. — Гордість виїжджа верхи, а повертається пішки. Ну, та не беріте за зле, я до слова сказала.

— Неодмінно поверну, — пообіцяв Микола.

Він, безумовно, дотримає обіцянки. І, думаю, з добрими намірами. Зрештою, хіба він наївся лотофазьких квітів?[18]

— До побачення, госпосю! — сказав і я.

Ні з сього ні з того мене раптом охопили якісь душевні лінощі. Вже б нікуди й не їхав і не добирався назад, а взяв би лопату в руки і розчищав сніги біля повітки. Чи це був осадок від негаданої перемоги над хорунжим, чи ті кляті аналогії, спалахуючи в мозку могильними вогниками, конче мусять озватися під серцем смоктливою нудьгою.

— Рушай уже, — підштовхнув я Миколу.

Налетіла метелиця. Хутір заховався за білою безгляддю. Я настільки гречкосій, наскільки ж і ремісник, та чогось мені захотілося бути зараз по той бік снігового замурку. І не тому, що попереду невідомість. На фронті її було до біса, щоб призвичаїтись до становища краплини в морі. Просто манило щось нез'ясовне, якась предковічна туга за загатою і запотілим вікном; вона все частіше падає на мене залізнодзьобим яструбом, і боюся в цьому признаватись.

— Продери сліпи, лежню! — розбудив мене Микола на Вигнанці. — До Тернополя стягують порожняк. Якщо впевнений, що не замерзнеш, то гайда. Я з машиністом домовився.

— За щастя та горя кувалася доля, — сказав я в манері хутірної молодиці. — Той машиніст не скине мене серед степів?

— Свій парубок. Але на станціях на очі ліпше не показуватись. Пронизливо дув східняк. Я змостився під низьким бортом платформи, поклавши під бік мішок із сухарями. Задзенькали тарелі, мене накрило стовпом задушливої кіптяви.

Я закутав коліна полами кожуха, відкотив комір, терпляче очікував ночі. Мене могли зсадити і з ім'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певніше було нишком коценіти на платформі.

Машиніст наддав швидкості. Кілометрів за тридцять од Вигнанки пропустили ешелон з гарматами і покотили далі. Цю залізницю збудували десь півсторіччя тому. В Європі тоді була вже досить густа сітка колій. А мине ще якась сотня літ, і люди винайдуть придатніші засоби руху. Паровий котел зникне, як вавілонська вежа, лиш десь через кілька тисячоліть нащадки спохватяться, що й колись були несогірші речі. Бо скільки було тих веж! Тільки розженеться розум думкою — аж виявляється, що треба отруйних стріл, таранів, розривних куль, танків… Регулюючі чинники! Волею божою продиктовані оздоровлюючі моменти в житті людства. Тим часом історія показує, що не можна спрямовувати сили народів на розвиток одної галузі — це загрожує виснаженням і згубою. Вавілонські вежі — це обеліски мільйонам, які подвигались і вмерли. Але ж, війни, війни… Бич прогресу… У таємницях чорнокнижників є способи впливу на неосудних. Інки мали водоканалізацію. У Єгипті завбачували погоду і користувалися гальванізаційними процесами. Золото мало загублену в віках практичну цінність… Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його вкорочує. Війна доводить людські зусилля до абсурду.

До химерних перспектив можна додуматися, коли боїшся замерзнути. Та ні, все це мені наче снилося. Туманніше чи виразніше, але я вже міркував про це. Воно має властивість находити на тебе час від часу, як той незмінний сон, котрий окутує тебе, коли лягаєш з гадкою про втрачені літа. Мені здається, що й на хуторі говірливої молодиці я був не один раз.

А знаходяться діячі, які прирівнюють війни до соціальних революцій. Розбери, на що сподіватися. Були революції, що переростали у війни. Кров текла ріками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на дівочий палець.

Уздовж залізничного полотна виструнчився предковічний ліс. І в ньому я колись блукав. Тоді так само падав сніг, я замерзав і з останніх сил намагався закутатись звірячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати закляклою рукою мішок із сухарями для Покутського, а тоді Покутський міг самостійно роздобути собі свіжини.

Мої ноги вкрилися снігом. Щось давно поколює в плече. Одсунувшись, я намацав позад себе скульбачений дріт, яким прикріплювали гармати до платформи. Воюють, убивають, ріжуть. Забудь про спокій. Інакше станеш не тільки дезертиром, а й злодієм, якому світ тяжко помститься. Запитають: «Шукаєш затінку?…» Тож будь до всього готовий. Будь, будь… Перепадом вистукують колеса. Гомонять: «Що тебе чекає? Що чекає?…» І щось з їхнього вистукування ніби підцьковувало: «Сконаєш до часу. Як скотина. Як отемнений. Як сновида».

Важко, важко викраяти нагоду для доброго діла. Бодай для своєї дитини. А це ж нікому не на шкоду.

Не на шкоду… Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним вітром снігом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обійшов вокзал, де могли сидіти патрулі, й за першим перехожим рушив до міста. Підсліпувато блимали віконця підвальних квартир, і до пазухи просилося їх вологе дрімотне тепло.

Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений вулицями, як ніс корабля. Мені відчинила русява пружна в ногах панна у квітчастому фартусі. Обличчя її було густо поцятковане ластовинням, на щоках синіли, ніби напічнявілі, гілочки прожилків.

— Кость Грушевич дома?

— Татка півгодини тому покликали до хворого, — озвалась панна сипчастим, немов простудженим голосом.

— Прошу передати йому пакунок.

Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очі на мене.

— Ви з Буковини?

— 3 Галичини.

— Але ж заждіте! — метнулась вона за мною до виходу. — Куди ви мерщій утікати! Я думала, що це від нашого знайомого з Буковини, бо він мав передати таткові якісь дефіцитні ліки. Там їх ухитряються спроваджувати через родичів з Німеччини. Але до татка приходять не тільки з Буковини, — вона усміхнулась. — Прошу, зайдіть.

Я й собі усміхнувся: десь уже-чув цю на польсько-російський лад ультраукраїнську вимову. А! Пані в клаповухій шапочці на банкеті в Заліссі.

— Ходімте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги.

Адже вам не спішно? Так ще рано…

Я змахнув шапкою сніг з чобіт і ступив у півтемний, сповнений лазаретних запахів коридор. Я машинально встромив пальці в чуприну. Дівчина, не розуміючи, що мене вразило, звела брови.

— Як вас звати? — спитав я.

— Христина.

— А я буду Прокопом. Ім'я старе і нецікаве. Скидаючи кожух, я подумав, що так легко не знайомився з жодною дівчиною, тим паче з такої сім'ї… у білих панчохах.

— Сідайте, будь ласка, я вам наллю кави.

— Дякую. Забув сказати: пакунок від Миколи Павлюка.

— Павлюка? Він у нас був. Дуже зійшлися з татком.

Вона поривчастим рухом пригладила волосся і майнула сходами на другий поверх, де лікар, очевидно, виділив для кухні якийсь найглухіший закуток.

Я пірнув у м'якуш дивана, склепив очі..Навколо зашарудів лапчастий сніжок, вдалину метнулась залізнична колія. А потім блиснуло сонце, задзвеніли стрічки талої. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув:

«Снігова вода цілюща!» В одвіт батьків голос: «Був би насущний, Северине».

Тік- тік-тік! — поспішав годинник. Я озирнувся по кімнаті. Біля вікна читав часопис гладко поголений моложавий чоловік з коротенькими вусами під орлиним носом.

— Доброго ранку! — привітався я. — Пробачте: незчувся, як задрімав. І лиш одна безсонна ніч. На фронті був витриваліший.

Грушевич усмішкою простив мені за промашку — було вже близько другої дня, — звучним баритоном одрік:

— Привіт, привіт, козаче! — Згодом додав: — Ось пишуть, що українська нація ні на що не здатна, що кілька сторіч зайшло їй сонце і досі не прокинеться. Навіть на становищі державної нації! Селяни пішли розбещені, не допомагають республіці…

— Пачкуни, — сказав я тихо.

Грушевич ковтнув диму з різьбленої гуцульської люльки, поклавши її назад на підвіконня, випустив сиву цівку.

— Коли б це не думка ста тисяч з мільйона! Христино, неси каву… Тебе це не обходить? — Він простежив, як донька виставляє посуд з таці, наморщив чоло. — Так-так, ви, сироти мої, сприймаєте життя не так, як треба. Перед вами розпадайся милим богом — не навчиш обачності. Шастаєте категоріями, як картами. Р-раз! — в один бік, р-раз! — у протилежний. Без поблажок і без віри в себе, бо якби ви вірили в свої сили, то сортували б речі, оглядаючись на п'яти, адже чимало ще можна-поправити і використати.

В міру того, як він картав молодь, його очевидячки розбирала досада. Нарешті він замовк, ніби втратив надію на те, що його слова справлять бажаний резонанс, і взяв до рук паруючу чашку.

— Як там Павлюк? — запитав Грушевич, покінчивши з кавою.

— Товстіє.

— Ну, цей жиром до лежанки не прилипне. Нехай йому бог допоможе. — Уважно поглянувши на мене, Грушевич з питальною інтонацією додав:- У цьому разі таке побажання зайве?

— Зайве, — погодився я, даючи зрозуміти, що дуже добре знаю Миколу.

— А ви чим займаєтеся?

«Визирцями…» Я скрутив цигарку і пішов до столу за попільничкою.

Не дочекавшись відповіді, Грушевич і собі потягнувся за люлькою. Вітальня, де ми сиділи, настроювала на безпечність.

Не пригнічували ні фарби, ні меблі, ні розсипані довкола, мов у хижі старої діви, череп'яні лаковані вази і вишукано оздоблені шкатулки. Світло щедро сипалося через просторе вікно, створюючи привілля для гадок. Тут, мабуть, і жебрак повернув би свою гідність, бо все в кімнаті й господарева буденність розковували, а гідність приходить з волею.

Я думав, що Грушевич образиться за мовчанку, проте він запитав:

— А як село?

— На порозі голоду. Я чогось згадав свої гімназійні роки. Квартирував у доморощених українських панків, муштруючи в науках за щоденну пляшку молока їх дурника сина. На тиждень мені передавали з дому вісемку олії, ворочок сиру, хлібину, прісних коржиків, які пахли кмином, і кілька яблук, а взимку — сушених слив. Лярницькі мовчки сьорбали бульйони, а я натирав часником злегка придурену олією грінку хліба. Три роки перебивався на сухому. Пани розмовляли зі мною тільки тоді, як їм ставало скучно. Неділями, відіспавшись після обіду, господар кликав мене до вітальні й просив розповісти який-небудь цікавий випадок з історії. Він, мабуть, не прочитав і десятка книжок у своєму житті, проте мав про все свою «вчену» — не яку-небудь — думку. Грушевич пройшовся по кімнаті.

— Біда, — зітхнув він.

— Була реквізиція. Поводилися мов чужинці.

Він скорботно похитав головою.

— Видно, ліпшого не здатні придумати, — мовив я. — Що ж, не буде за чим шкодувати, бо нині кожна раціоналізація здавалася б рятівною соломинкою і тільки розчаровувала б людей.

— Щоб розворушити життя, треба підтримувати окраїни.

— Стрижуть, совість забувши.

— Гай-гай!

— Вдруге оподаткувала села.

— Кажете — совість забувши? А що таке совість? Чи є вона чинником, суспільного життя? Як ви гадаєте?

— На якомусь щаблі… Наприклад, у часи Декарта…

— О! — не дав мені відшукати відповідь Грушевич. — Совість — страшна річ. — Він повеселішав, знайшовши це визначення. — До речі, я дійшов до цих здогадів, пишучи повість, але для книжки вони загроміздкі. Чудеса, які витворяє з людьми совість, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я прочитаю вам маленьку лекцію.

— Татку, але ж наш гість з дороги.

— Що найочевидніше? — Грушевич навіть не глянув на Христину. — Те, що в добу ось такої невизначеності вона рано чи пізно примушує виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове євангеліє духу і віри. Наступний крок — це голий примус, з тим аби навернути до блуду всіх тверезих людей. Блуд видається за животрепетні ідеї поколінь. На цьому грунті виникають найжахливіші духовні поневіряння людськості, які не минають жодної особи.

— Чому ці думки не можна використати в книжці? — Я не хотів Ікаровими крилами підмітати припічки.

Грушевич потупився.

— Не пора, голубе.

— Татку, за тобою приїхали, — сказала Христина.

— Що замислився, козаче? — запитав Грушевич. — Не думай. Христино, не забудь передати Павлюкові відповідь.

Він потряс мені руку і, взявши з шафи валізку, твердо закрокував до виходу.

— Пробачте йому, — сказала Христина. — Він щосекунди робить відкриття. Але то забавно, як не раз кличе: «Христино, а ти знаєш, я тоді щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядає інакше». — Вона голосно засміялась. — Якось він мені говорив, що «інтелектуальні» протиріччя будуть вибухати набагато тяжчими, ніж донині, війнами. За приклад брав хрестові походи, коли віра не зупинялась перед найстрашнішими жорстокостями. А повість його мені подобається. Іноді мені здається, що її написав не він, а хтось інший. Татко написав повість ще студентом, але літературні месії побоялися її видати (уряд однаково невдовзі заборонив українські друкарні). Татко посилає рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну відповідь, і раптом Драгоманов помирає. Окрема похвала була за мову — батечко мій з села, але в останні роки геть зінтелігентився. Тож рукопис згубився. Довелося відновлювати повість за чорновими записами. Вже за нашої влади татко возив її до Львова. Йому звеліли дописати розділ про похід Галицької армії. А він на військових справах зовсім не розуміється…

Вона навіть зраділа, що мені зручніше йти на станцію увечері. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповідала про гімназію, котру мусила покинути через війну, про колишніх друзів і дідів млин, де любила просиджувати цілими днями, слухаючи всяку всячину на колінах у якоїсь сільської тітки. Начулась там про дива, навчилась страхів перед духами і перевертнями. Коли татко через нестатки відправив служебку, не могла звикнути до самітності.

Одиноко- одиноке тепер тече дівоче життя. Грушевич дома гостем, родичів немає.

Я нишком поглядав на її білі товсто плетені панчохи, що туго обтягували безпечно розставлені ноги під куценькою, з якої Христина встигла вирости, спідницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало їй на чоло, і вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити коліна.

— А ви відповісте, — запитав я, — якщо я напишу вам листа?

— Атож, — підхопила вона весело.

— Писатиму.- Її веселість мене не влаштовувала.

— У нас лиш татко одержує листи. Мені часом так хочеться якоїсь несподіванки…

Голубка не вирветься на волю од бунтівних, неврівноважених Грушевичевих балачок. Він свого роду натура чарівна і перевиховає зятя.

Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у ній таємниць, які так хвилюють і приворожують. Проте й жінки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподільно рідне.

— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.

— Обід?

— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.

— Чи я придамся?

— Знайду, знайду вам заняття, — мало не підстрибнула вона. — А тепер розкажіть про себе.

Я вже подумав, якого Прометея видам їй.

— Будь ласка, — мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.

— Я кладу хату, — сказав я.

— О!

— Так.

— Велику, гарну?

— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.

— Невже?

— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.

— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.

— Запрошую віднині.

— Обов'язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.

— Ага, причому на ріку. — «А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята». — Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.

— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.

— Звик. Так зручніше.

На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.

Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.

— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?

— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.

— Я так і подумала про вас.

— Це гарна риса? — «Теревені, теревені… Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити».

— Гм…

— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.

— А…

Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.

Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.

— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту», — сказала Христина, перехопивши мій погляд. — Випустилися — нема що й почитати.

Колись- то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».

Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.

— А це ви читали?

Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.

— «Зів'яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.

Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко…»

— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.

Вона закивала, примруживши очі.

— Прочитати?

— Я все знаю напам'ять. Ось послухайте:

На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?

— А це. ви пам'ятаєте? — запитав я.

«Такий енергійний чоловік, як Франко, зумів так багато зробити тому, що думки, які приходили до нього, коли писав прозу, він дарував поезії, а образи, які не вкладалися в поезії, жертвував прозі…»

— Браво! — вигукнула Христина. — Ви зворушливо, неповторно читаєте.

— Пробачте, — сказав я. — Це, очевидно, під впливом вашого декламування.

— Ні-ні! — наполягала вона. — Ви обдарований оратор. Чогось зітхнувши, вона зробила крок до мене, сперлась боком на шафку, сховавши долоню під пахвою і покривши рукою опуклі груди. Я дав би їй років дев'ятнадцять, якби не ластовиння і невинна веселість обличчя, які робили її молодшою.

— У гімназії я сама писала вірші,- сказала вона, спускаючи очі. — Цікаво, як би ви їх читали?

— Чому не продовжуєте писати?

— Бо… Бо багато «бо». До вісімнадцяти всі, здається, пишуть.

— Я не пробував.

Вона поривчасто простягла руку, мало не торкнувшись моєї. Одну секунду ми дивились одне одному у вічі. І вона збентежено одступила. Я поклав до шухляди книжку і сів на крісло. Христина кволо з широко розплющеними від якогось внутрішнього здивування очима опустилася на диван.

Смеркало. Попрощавшись з Христиною (Грушевич так і не повернувся), я перекинув через плечі мішок і подався на станцію. Ще вранці мені сказали, що поїзд на Львів відходить опівночі. Я пристроївся позаду двох калік-жебраків. Один із них, озирнувшись на мої кроки, замовк, але невдовзі заговорив знову:

— Поверне на весну, я заберуся кудись на хутір, а ти — як хочеш. Виберу собі обговтану молодицю, аби вміла шанувати, — там тепер мужика зі свічкою не знайдеш, — і переживу лиху годину. Щось то мусить змінитися. Тоді повернуся на копальні.

Видко, вони вже давно нерозлучно никають світами, зведені безвихіддям. Бредуть, не заважаючи один одному, але й цінуючи присутність іншого, бо принаймні можна балакати, не побоюючись, що втрачаєш розум.

— Я міг податися на схід. Міг. А італійський? Мало його мені? По щирості, то ніхто не знає, чого хоче. А я знаю одне: хочу жити. Я в полоні їв кору, їв… Ой, душить! — . Вів зупинився, ковтнув вітру роззявленим ротом і, нагнувшись, поспотикався за товаришем.- їв, кажу, в полоні мишей, їв ящірок. Аби вижити. Тепер я хочу…

Він не доказав. Обидва миттю чудернацькою двотулубною істотою шугнули попри мене назад і, поки я оглянувся, пірнули в підворіття. Я перейшов на протилежний бік вулиці і з калатаючим серцем застиг, чекаючи, що буде далі. Але зокіль не було живої душі. Між дахами недолуго стогнав вітер, десь дзеленчала підірвана бляха. Вони недарма повернулись, щось запримітили. Та дивно: вулиця, порожня; Ще перечекавши хвилину, я попростував уперед. У кінці кварталу в груди мені вперся, ошпарюючи лице, морозяний вітер. Вільною рукою я поправив шапку. Раптом, мов із-під землі вставши, мене оточили якісь люди. Я рвонувся туди-назад, та десятки рук потягнули мене вниз.

— Будеш кричати, — заревіли над вухом, — заткнемо ганчіркою пельку.

Я осліп від крижаного холоду, що заповзав в очі.

Під закоптілою стелею горіла плитка, як тарілка, лампа, ритмічно вибухаючи кривавим промінням. Голі стіни, подовбана підлога, надвалена грубка. На зсунутих столах хрипів сотник. Він був такий широкий у плечах, що вони звисали за краї стола. На дебелій шиї ткацьким човником бігав зморщений кадик, мало не досягаючи квадратної неголеної бороди. Я кинув посеред долівки мішок і сів на лаві біля виходу.

— Одразу видно муштровану людину, — сказав приставлений де мене командиром «мисливців» стрілець. — Сотник відпочивають. Тоді я знадвору накину на двері защіпку, а ви… ви можете віддихатися. Адже ви звихалися, як помічник кухаря. Вперше бачу такого моторного козака.

Вони полювали на молодих хлопців, примушуючи їх «добровольцями» записуватися до стрілецьких загонів.[19] Марш в «усуси», недобитий злидарю. Кажуть, розійдися, болячко, бо чиряки йдуть. Ніхто не питав, що ці ясирні добровольці масово здавалися в полон і після тамтешньої лазні повертали зброю проти своїх. Ото наори мілко, посій рідко, то вродить дідько.

Мисливців важко збити з пантелику. Вони реготали, чуючи, що я родич Повсюди-Завадовича, провадили, підбадьорюючи стусанами. З таким серцем діти знущаються над батьком, який не знав ні себе, ні життя, їх того пнувся навчити, а під старість спився. Вони ходили з карабінами навпереваги, дихали горілкою. (Гордій сказав би: «аж закусити хочеться»), своєю лихістю могли збентежити наймужнішу людину.

— Хто? — ліниво, з хрипотою протягнув сотник. Щось зловісне було в його першому слові. Я знеобачки розв'язав мішок, виклав на хустину шматок солонини, два варених яйця, головку часнику, пару яблук. Він терпляче стежив за мною і все більше кривився. Коли я зупинив очі на ньому, він сів, звісився на руках і вперед ногами стрибнув до мене…

— Хто нині мудріший, — говорив він потім, — важко судити. Нехай це вирішує історія. Відпустити тебе не маю права. Ти родич Повсюди-Завадовича?

Я кивнув.

— Він тебе й може визволити.

— Я напишу листа.

— Але відповідь прийде не швидше як за місяць. А тебе треба чимось годувати. Якщо я скажу: «Прибудь через місяць», — хто за це поручиться?

— Тут є у мене знайомі. Попрошу доктора Костя Грушевича.

Він довго спідлоба дивився на мене. — Глупота — дар божий, але ним не слід зловживати. Приповідка є така. Французька. Я був там у полоні. Грушевич особа ненадійна. Або?… Нехай буде Грушевич. Тільки, щоб ти не перешкоджав, — він підняв дверцята в підлозі,- опускайся туди.

У льоху темрява, поквапливо зашарудівши чорною мантією історії, прочитала мені довгу, нудну нотацію. Треба сподіватися, неостанню.