РОЗДІЛ І

Той, що був попереду, повернув ключа в замку, відчинив двері й увійшов до передпокою, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На ньому був простий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти шапку, й уже засовував її до кишені, але його супутник забрав її так спокійно і просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє мене. Якось допоможе».

Хлопець рушив за своїм супутником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, наче рівна підлога під ним підіймалася й опадала в такт морським хвилям. Великі кімнати видавалися завузькими, як на його ходу, і потай він боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвірок або зіб'є з низької полички над каміном яку статуетку. Він одхилявся то в один бік, то в другий поміж різними речами, — тим лишень побільшуючи небезпеку, яка насправді існувала тільки в його уяві. Між роялем та столом серед кімнати, на якому лежали стоси книжок, пройшло б пліч-о-пліч і шестеро чоловік, та він проминув це місце з острахом. Його важкі руки безпорадно висіли вздовж тіла. Він не знав, що з ними робити, і, коли його збудженій уяві привиділося, що одна з них от-от зачепить книжки на столі, сахнувся, немов сполоханий кінь, і мало не перекинув дзиглика біля рояля. Він дивився на легку ходу чоловіка поперед себе і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На хвильку йому стало соромно, що він такий незграбний. Дрібні краплі поту виступили в нього на чолі: він спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

— Стривайте, Артуре,— мовив він, намагаючись приховати своє збентеження жартівливим тоном.— Це трохи забагато для мене — так одразу. Дайте отямитися. Ви ж знаєте, як мені не хотілося йти сюди, та й ваші, либонь, не вельми раді мене бачити.

— Це все пусте,— заспокійливо відказав Артур.— Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, тут лист мені!

Артур підступив до столу, розірвав конверта і почав читати, щоб дати гостеві змогу опам'ятатися. Гість зрозумів це і був зворушений. По натурі вразливий і догадливий, він почав трохи заспокоюватися, хоч на вигляд ще був стривожений. Насухо витер чоло і озирнувся довкола, але в очах ще світився вираз дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незвичних обставинах, він стерігся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумів, що поводиться незграбно, непокоївся, що й в усьому іншому виявиться незграбою. Йому, болісно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий з-понад листа лукавий Артурів погляд був як ніж у серце. Він перейняв той погляд, та не дав узнаки, бо багато чого вже встиг навчитись, і насамперед дисципліни. Однак цей погляд, як удар ножа, поранив його гордість. Він проклинав себе, що прийшов сюди, але вирішив будь-що перетерпіти все до кінця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіше й уважніше глянув навкруги, карбуючи в мозкові кожну дрібницю витонченої обстави. Його широко розкриті очі не поминали нічого: вони вбирали красу, що була перед ними, і поволі в них згасав войовничий вогник, а натомість займався теплий блиск. Хлопець завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливість.

Картина на стіні привернула його увагу. Бурхливі хвилі вирували під стрімкою скелею, збиваючись угору; над обрієм повисли темні хмари, а далі, за пінявим валом, на тлі вечірнього передгрозового неба видніла маленька шхуна, що змагалася з вітром, круто перехилившись набік, так що на палубі видно було кожну дрібницю. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу і підійшов дуже близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчі хлопцеві з'явився подив. Він, не розуміючи, дивився на те, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Вмить уся краса повернулася знову. «Це просто фокус», — подумав він, відходячи від картини, але, переймаючись потоком інших вражень, який ринув на нього, все-таки обурився, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. На малярстві він зовсім не знався. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Правда, він бачив у вітринах магазинів картини, намальовані олійними фарбами, але скло не давало його жадібним очам роздивитися їх як слід.

Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і завважив на столі книжки. Його очі враз спалахнули жадібністю, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожно торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожен том очима й руками і навіть упізнав книжку, що її колись читав. Решта книжок були йому незнайомі, так само як і автори їх. Ось він натрапив на томик Свінберна, і обличчя хлопцеві запашіло, він заходився читати, забувши навіть, де перебуває. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб глянути, хто автор. Свайнберн! Він запам'ятає це ім'я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, і барви. Але хто такий Свайнберн? Чи помер він літ сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Юнак глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші книжки. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати щось із творів Свайнберна.

Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Опам'ятався лише тоді, як почув Артурів голос:

— Рут, це містер Іден.

Він згорнув книжку, заклавши пальцем недочитану сторінку, і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове відчуття, — не від приходу дівчини, а від слів її брата. В його мускулястому тілі крилася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум'я думок та поривів. Його палка уява невтомно скрізь відшукувала схожість і відмінність. Оце «містер Іден» його вразило. Він, кого все життя звали «Іден»,

«Мартін Іден», а то й просто «Мартін»,— раптом «містер»! «Це неабищо»,— подумав хлопець. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, на якому постали нескінченні картини з його життя — кочегарки й трюми, табори й морські узбережжя, тюрми й корчми, шпиталі й трущоби; і пригадалося, як його називали за тих чи інших обставин.

Тут він обернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, тендітне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, в чому вона була, тільки її вбрання здалося йому чудовим, як і сама дівчина. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? Її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, почувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події йшли собі своїм плином. Він побачив, що дівчина подала йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Та він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки він не бачив ніколи. Жінки, що їх він знав... Ту ж мить поруч неї вишикувалися усі жінки, з якими йому доводилось раніш знатися. На одну секунду, довгу, як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріт. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними дріботіли в дерев'яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем'я — розпатлані повії Уайтчепела, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій, — жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Ідене,— промовила дівчина.— Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий...

Він заперечливо махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що на його місці кожен повівся б так само. Рут помітила, що його рука вкрита свіжими саднами, які тільки-но почали загоюватись, що садна були й на другій руці. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, другий — на лобі,— виглядав з-під волосся і третій, що крився на шиї, за накрохмаленим комірцем. Вона стримала посмішку, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці. Її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, під якими вирізнялися могутні біцепси.

Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Захоплено дивився, як невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не замислювався, зграбний він чи ні. Це просто не спадало йому на думку. Мартін обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, якого можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства.

— Який великий шрам у вас на шиї, містере Ідене,— промовила Рут.— Звідки це? Напевно, якась надзвичайна пригода.

— Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс,— відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись.— У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів відкусити мені носа.

Мартін сказав це дуже просто, але перед ним постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п'яних матросів, юрба вантажників, люте обличчя мексіканця, звірячий полиск його очей при світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його і мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину, що висить на стіні, все це відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — це було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба теж намалювати, вирішив Мартін, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова.

— Він хотів відкусити мені ніс, — закінчив Мартін.

— О! — вигукнула Рут якимсь тихим, приглушеним голосом, і її обличчя виявляло несмак.

Мартінові й самому стало ніяково. На його засмаглих щоках спалахнув легкий рум'янець, але юнакові видалося, що вони палають так, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дівчиною. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке,— може й справді вони нічого такого не знають.

Розмова, яка ледь почалася, урвалась. Дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Мартін бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми, близькі їй.

— Це просто випадок, — сказав він, проводячи рукою по щоці. — Якось уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся до нього, от мене й чухронуло по щоці.

— О! — скрикнула Рут, цього разу співчутливо, хоча і не розуміла, про що він розповідав. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»?

— Оцей Свайнберн, — почав Мартін здійснювати свій план, спотворюючи при цьому поетове прізвище.

— Хто?

— Свайнберн, — повторив він, так само неправильно вимовляючи,— поет.

— Свінберн, — поправила дівчина.

— Еге ж, він, — пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло.— Він давно помер?

— Що ви! Я не чула, що він помер, — Рут здивовано глянула на нього.— А ви де з ним познайомилися?

— Та я його й у вічі ніколи не бачив, — відповів він.— Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам подобаються його вірші?

Тепер вона заговорила швидко і вільно. Мартінові теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити Рут говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що в цій гарненькій голівці крилося стільки знання, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудова краса, про яку він і гадки не мав. Мартін забув про все навколо і дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, є чого домагатися, за що боротись і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, і вона — одна з них. Вона окриляла його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, поставали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку, що сиділа перед ним і говорила про літературу та мистецтво. Він слухав і дивився на неї, несвідомий того, що погляд його занадто пильний і в ньому відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так не дивився на неї ще жоден чоловік, і це бентежило її. Рут почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало Рут про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагаючи, щоб вона забула про своє походження й становище, піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, — юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Рут була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але вона була насамперед жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.

— Як я сказала... А що я сказала? — раптом спитала вона і весело засміялася.

— Ви сказали, що Свінбернові не пощастило стати великим поетом через те... і на цьому спинилися,— нагадав Мартін, а сам враз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині, коли Рут засміялась. «Наче срібло, — подумав він, — наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом'яних сандаліях.

— Так, дякую, — промовила дівчина.— Свінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові.

— А мені здалося дуже добрим те... що я прочитав,— нерішуче відказав Мартін. — Я не знав, що він такий... негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок.

— З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків, — сказала вона твердо і категорично.

— Певно, я їх не зауважив, — відповів юнак. — Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії.

Мартін ніяково замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що почував, і сам собі видавався матросом, який темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, подумав він, доведеться познайомитися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом йому таки дуже кортіло навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб ця дівчина його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії.

— Ось, наприклад, Лонгфелло...— почала Рут.

— Так, так, я читав його, — перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий — запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук. — «Псалом життя», «Ексцельсіор» і... здається, все.

Рут, посміхнувшись, кивнула головою, і Мартін відчув у її посмішці жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок!

— Вибачте, міс, що я так незграбно встряв. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше.

Це прозвучало, як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. Їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас Рут відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності.

— Я вірю, що тепер буде інакше,— докінчила вона сміючись.— Ви такий дужий!

На мить її погляд спинився на його мускулястій, схожій на волову, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров'ям та силою. І хоч Мартін сидів перед нею червоний і упокорений, дівчина знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла у неї. Їй здалося — якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилися б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалась про зіпсованість своєї натури. Фізична сила — це щось низьке і вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Рут не розуміла, як могло в неї з'явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров'ям, і її тіло та душа потребували сили. Однак вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден чоловік не справляв на неї такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилі разила їй слух.

— Так, я взагалі здоровий як бик, — сказав він.— Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви казали, я не можу перетравити. Не звик до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, одначе ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все те, про що оце говорили?

— Я ходила до школи і вчилася,— відповіла Рут.

— Я теж ходив до школи, коли був малий, — почав він.

— Так, але я маю на увазі середню школу, університет.

— Ви вчились в університеті? — спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась од нього принаймні на мільйон миль.

— Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.

Він не зрозумів, що то за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:

— Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?

Вона посміхнулася:

— Це залежить од того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні... А початкову скінчили?

— Мені лишалось ще два роки, коли я кинув,— відповів Мартін.—Але за навчання завжди мав нагороди.

Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас юнак побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і побігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати»,— подумав він.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. Її пишне вбрання було саме таке, яке личило господині цього дому, і тішило око красою ліній. Вона і її туалет нагадали Мартінові акторку. Спало на пам'ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки полісмен не виганяв його з під'їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-Отель у Йокогамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що їх він колись бачив у Йокогамській гавані. Але Мартін швидко відігнав ці спогади, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.