"Григip (Григорiй) Тютюнник. На згарищi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хмарина, i сонце сiяло в долину жовту каламуть - мабуть, на дощ. А скрiзь
на обрi┐ небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотавi
хмарки, мов огребки соломи пiсля жнив.
Дома Федiр Несторович довго нишпорив у коморi, доки знайшов старенькi,
ще госпiтальськi милицi. Вони були густо побитi шашiллю i облiпленi
павутиною; шкiра на пiдпахвах пересохла i порепалась.
Декiлька разiв пройшовся з ними по хатi, порипуючи i сколупуючи
долiвку. Потiм вiдчепив протез. Холоша одразу спорожнiла, сплюснулась,
тiло втратило рiвновагу i впевненiсть.
Знадвору увiйшла Одарка - вироблена, але чепурна ще жiнка з чорними од
землi руками. Федiр Несторович квартирував у не┐ звiдтодi, як повернувся з
госпiталю - у пожмаканiй шинелi, з останньою новенькою медаллю поверх не┐,
з плисковатим речовим мiшком за плечима i на милицях, пофарбованих у колiр
вiйськового грузовика.
- Ви б, може, й плащ надiли? - спитала Одарка.- Воно таке, як на дощ...
Потiм ще довго стояла посеред двору i сумними очима дивилася йому
вслiд. А вiн iшов обнiжком, розгойдуючись мiж милицями, далеко вперед
викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi гостро пiднялися
вгору, рукава пiдбукалися по лiктi.
В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рiллях порпалося
гайвороння, з улоговин виглядали коров'ячi спини i пiдiймалися прозорi
голубi дими - видно, пастухи палили бур'янища.
Федоровi Несторовичу пригадалося, як у дитинствi шльопав босими ногами
по розбитiй чередою степовiй дорозi, крута пилюга гарячими струмочками
цiдилася крiзь пальцi, а вiтерець виносив з-помiж кiп теплий дух спiлого
жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося
у не┐ пiд боком i лiзло до вим'я. Заходило сонце, у вузеньких хутiрських
вуличках стояла червона курява, в садках варилася на тринiжках вечеря,
гупали об землю спiлi яблука... Життя здавалося тодi вiчно щасливим.
Вийшов на луки. Милицi вгрузали в пухке дерновиння. Заблищали зеленi
калюжки, втканi жабуринням, од Псла потягло сирими гле┐стими берегами.
Лiс обняв тихим шелестом листя, лопотiнням спiлих кисличок, зарябiли
увiччю мережива тiней.
Стежка пiшла вниз, через яруги, занесенi ще з весни трухлим очеретом,
хмизом i пiр'ям iз старих воронячих гнiзд. Йти стало важче. Але Федiр
Несторович, сам того не помiчаючи, надолужив - спотикався, хекав,
виважувався на милицях, переплигуючи високi запруди.
I в тому незлобивому шелестi лiсу, i в димах, i в кожному несподiваному
зламi стежки - вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не
навiдувався.
За ярками звернув на iншу стежину - свою... Вона майже зовсiм у бугилi
i подорожнику, обiч не┐ на травах не сiрiла курявичка, збита людськими
ногами: недовго жила стежка пiсля того, як забули ┐┐ люди. I Федiр
Несторович сердився на людей, хоч помiж ними бачив лише самого себе.
Вийшов на просторе узлiсся з одинокою Макаровою хатою над самою рiчкою
i опинився бiля кладовища. Хрести на ньому майже всi попiдгнивали й
попадали, а тi, що позалишалися, вщерть заросли бур'янами i чагарником...
Федiр Несторович попрямував до сво║┐ колишньо┐ садиби i ледве впiзнав
┐┐ серед iнших згарищ - так вона заросла i здичавiла. Лише на тiчку, де
колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, де не було жодно┐