"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Одразу впiзнав - грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по
вербi за мо║ю спиною- бух! Так i ║: грудка! Од греблi летiла.
"Ах ти ж гад! Знайшов несмiливого?! - i теж хапата грудку, але не
встигаю кинути - роздавив у руцi. - Ах ти. ж гад!"
Вiд греблi шляхом потупотiло. Не через мiст, а назад. А хто - не видно,
поночi.
Гнався, поки дух забило.
А-а, не дожену: вiн довгоногий. I вертаюся назад.
- Хто то? - пита║ться Маня злякано. Вона сто┐ть бiля верби з мо║ю
шинелею в руках.
- Та хто ж... - Беру у не┐ шинелю i вдягаюся. - Василь Кiбкало, хто ж
iще. Шпигу║...
- Будемо йти вже.
- Бо┐шся?
- Та нi. Пiзно Лаятимуться дома.
Бо┐ться.
Ми йдемо через нашi грядки, трима║мося за руки.
Серце менi стугонить, плечi тiпа║. Хай скаже спасибi, що не догнав!
Виходимо поза хатою на стежку попiд шляхом. У нас не свiтиться вже:
тiтка Ялосовета зна║, що в недiлю я вибиваю на бубонi i приходжу пiзнiше,
то не жде.
- Далi я сама, - каже Маня i легенько, в'яло забира║ свою руку з мо║┐.
Вона йде до свого двору, а я стою i вiдчуваю, як пусто i тоскно робиться
менi - нiчого не хочеться: нi додому в темну хату, нi креслення робити;
устану годин у три та й зроблю. Iшов би оце кудись, хоч i мiсяця нема║...
А куди? Нiколи зi мною такого не було.
- Маню! - гукаю тихо. - Не йди...
Вона зупинилась i сто┐ть якийсь час нерухомо. Потiм повiльно-повiльно
верта║ться, опустивши голову. Пiдiйшла близько, припала до мене, хапа║ мою
голову в долонi, i я чую на сво┐х щоках ┐┐ мокрi вi┐ i гарячi тремтливi
губи
- Маню, ану ступай додому! - чути вiд ┐┐ двору, не голосно так,
несердито. Мама. То - ┐┐ мама. - Чу║ш, Маню? Ось ти в мене подiву║ш...
Почалися дощi. Зранку, в обiд, увечерi, вночi - щодня хлющить. Видно,
за все лiто провину спокутували. Шинелi нашi не встигають просохнути
наскрiзь, тiльки нагрiваються за нiч у хатi, а вранцi, як iдемо, парують
до першо┐ десь або до друго┐ станцi┐ - i знову дощ.
Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбiччях нема║, там було б
твердiше. Сковза║мося, пада║мо разiв по три, доки до околицi мiстечка
доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше.
Iнколи нам трапля║ться машина - з Харкова, Полтави або з Лютенсько┐
МТС: "шевролети", ЗIСи, пiвторатонки, "студебеккери". Ми пiднiма║мо руки,
"голосу║мо". Зупиняють - сiда║мо, i коли машина почина║ десь буксувати,
найчастiше супроти середньо┐ нашо┐ станцi┐ Осика, у крутому видолинку -
пха║мо ┐┐, доки ви┐де; не зупиня║ться - чiпля║мося. Вiйськовi шофери
завжди беруть нас: мо' жалiють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з
┐хньою, тiльки ми в черевиках i з "кльошем", а вони в чоботях i галiфе.
Першим пiдчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Пiд горою,
коли шофер перемикав швидкiсть, учепився ззаду за борт, дригнув товстими
ногами в повiтрi й опинився в кузовi. Тiльки рукою нам помахав.