"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

З теорi┐ в мене все чотири й п'ять, окрiм креслення. Я тодi вночi
поспiшав, порушив розмiри, понаплутував. Далеко було вiд мене креслення
то┐ ночi. Все далеко було: i тiтка Ялосовета, i училище, навiть тато, про
якого я думав щодня, бачив його останню усмiшку i сльози в очах; чув його
слова до тiтки Ялосовети: "Лесю, рiдна, доглянь хлопчика, як не вернуся. У
нас же з ним нi кровиночки рiдно┐ нема бiльше, тiльки ти, Лесю... Хороша,
люба, спасибi тобi, що стрiлася нам". Вiн так i сказав: нам...
Тiтка Ялосовета засвiтила обидвi гiльзи - i петеерiвську, i з
малокалiберно┐ зенiтки, щоб виднiше було менi креслити. Не допомогло.
- Довгенько ти сьогоднi. Грали? Я виходила, то не чути було. Тiльки у
березi хтось гомонiв коло верби - не впiзнала.
- То ми з Манею,
- Ви?!
Навiщо б ото прикидався? Упiзнали ж, я ж по тому, як вони дихають,
знаю, що в них на думцi.
- Ловка дiвчина, - помовчавши, каже тiтка Ялосовета. - I з лиця така
ласкава. Все й здоровка║ться до мене: "Здрастуйте, тьотю Ялосовето!" I
червонi║.
- Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра. Чи воно вже сьогоднi
почалося...
У нас нема║ годинника. Був, доки хату не пiдкинуло, що й дзвонив, хоч i
потихеньку. Тепер десь у небi дзвонить...
Тiтка Ялосовета лiзе на пiч i, зiтхаючи, каже звiдти ще раз:
- Ловка...
Щоб не так нудно й моторошно було йти вранцi чорним шляхом i-степом, -
нiде нi вогника, нi звуку, тiльки вовки виють, то збоку, то десь попереду,
то позаду нас, - ми придумали розкладати звечора, як поверта║мося з
училища, вогонь напроти Писаревого лiсу. Роз палимо хмиз - полум'я шуга║
аж пiд дроти на стовпах - грi║мося бiля нього, обкладем багаття трухлими
пеньками i йдемо далi, додому. А вдосвiта, ще вiд станцi┐ Ли бачимо: ║ наш
вогник! Зда║ться, що вiн далеко-далеко. А вiн осьо, за гони вiд нас. У
дощi вогонь загасав. Коли ж пiдмерзло, знову жеврiв шосвiтанку. Поминувши
йoro, ми ще довго оглядалися i вигукували:
- Видно, дивiться!
- I досi видно!
- О, нема║, сховався...
I нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попереду вже
виднiлося мiстечко i вогники, де iнде розкиданi по ньому з вiкон.
Так i ходили щодня: вiд вогникiв у селi, як оглянемо ся згори, до
нашого посеред степу над шляхом i попереду- в мiстечку.
Менi часто сниться страшний сон: нiби в хатi уже сто┐ть бiлий ранок. I
я прокидаюся, холонучи вiд думки, що проспав лiнiйку, снiданок, що група
наша вже йде мiстечком, горланячи "Дальневосточную", а мене на "шкентелi"
нема║...
Одного разу прокинувся, а в хатi справдi яснi║ од вiкна м'яке бiле
ся║вце. Припав лобом до шибки - бiло надворi, а небо чорне, анi зiрочки по
ньому, анi просвiтку, хоч малого. Нi, не схоже на те, щоб розвиднялося. Ми
з Василями вже примiтили, що небо, тiльки-но по чина║ братися на свiтанок,
спершу сивi║, наче по ньому розлився Чумацький Шлях вiд обрiю до обрiю.
Трохи перегодом угаду║ться над степом несмiлива тиха про синь, i тодi