"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кожен кущик при дорозi вида║ться здалеку людиною...
А все було просто, i маленька давня радiсть лоскотнула менi в горлi:
знадвору у вiкно зазирав перший снiг. Вiн прийшов опiвночi i видався менi
досвiтком. До вiйни перший снiг був нам за свято: грали в кулi, качали
першу бабу i самi качалися по ньому з пригоркiв, гублячи шапки, а вiн
ласкаво рипiв пiд грудьми, пiд плечима, пiд лiктями...
Погано без годинника: цiлу нiч мариться, що пора вставати. Хоч би
пiвень був. Нема║ нi пiвня, нi курей. Пiд вiйну - нiмцi витрощили, а зараз
- годувати нiчим. По селу то ║ у декого пiвники, але ж спробуй по чути ┐х
здалеку пiд завiрюху, вiтер чи вiдлигу, коли все робиться чорне i глухе. У
вiдлигу ночi найглухiшi.
Тiтка Ялосовета спить на печi, я - на полу. Одна подушка в не┐, одна в
мене. За вкривачку менi рядно й шинеля, тiтцi - саме рядно: на печi бiльше
духу. Ранiше там спав я, але тепер, навiть коли дуже промерз ну, прийшовши
з училища, на пiч не лiзу, а йду рубати дрова, щоб зiгрiтися, ,або одкидаю
снiг у дворi. Пiсля тi║┐ жовтнево┐ ночi коло верби, пiсля того, як Маня
повернулася вiд свого двору, мовчки плачучи, я нiби вирiс на кiлька рокiв
уперед - i - без вороття...
- Ти якийсь не такий зробився, - каже iнколи тiтка Ялосовета. - I голос
перемiнився... Басок прорива║ться.
Найлюбiшою стала менi думка про хату. Сам складу, по деревинi, по
соломинi вкрию, хай тiльки потеплi║ та подовша║ день. Доки ж ми в куренi
житимемо?
Менi треба вставати найранiше, щоб зайти i побудити Василiв - Силку та
Обору. Кiбкало вста║ сам, у них годинник ║, та ще й не простий, а з
дзвiнком. Заходжу спершу до Силки. Його будити найважче, бо все Силчине
сiмейство спить, як побите. Про те, як вони сплять, усе село зна║. Бувало,
хвилин по десять стукаю у вiкна, доки добуджуся. Спершу менi в цьому
допомагала маленька Силчина сестричка Надя. Тiльки постукаю у вiкно, а
вона - чути крiзь шибку - в плач:
- Ма-а! Он хтось у хату лiзе...
Потiм звикла, i, коли я постукаю прямо до не┐ на пiч - там умазана
шибочка - лепетить тоненьким сон ним голоском:
- Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, та й ма, оце спiть. То по
Василя...
Василь одчиня║ дверi, оступа║ться в темнi сiни з двома курками на
драбинi i висапу║ очманiлим вiд щоденного недосипання голосом:
- Хiба вже пора? Ну тiльки ж наче заснув! Ще й не снилося нiчого...
Увiходжу в хату. Тепло, парко вiд сирих верболозових дров, що сушаться
в печi, старою олi║ю пахне. Надя, розкудлана, пiдпухла зi сну, вигляда║ з
печi i шепелявить:
- Здластуй, Павлуса! А вони всi й не цули, со ти стука║с...
Iнколи вона пита║ в мене, лукаво примруживши оченята:
- Павлусо, а ти мене вiзьмес замiз, як я вилосту?
Я тобi солоцки лататиму, а ти менi косу лозцiсуватимес... ;
Силка з Силчихою смiються, хоч i соннi до знемоги, i старий каже
хрипко, крiзь шинель:
- Ну й порода ж! Ще й букви не вимовля║, а про замiж зна!
Я обiцяю неодмiнно взяти ┐┐ за жiнку. Тодi вона маха║ менi бiлим
рученям, хова║ться на пiч i засина║.