"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Скидаю шинель, щоб не перегрiтися у теплi, доки Василь одягнеться -
тодi надворi дрижаки не так битимуть. Прокидаються помалу i Василевi
батьки. Вони обо║ працюють на постiйнiй: батько на воловнику, мати бiля
корiв - зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу, так, на самiй
ряднинi, i вкритi старою байковою ковдрою, труть очi, тяжко позiхають, при
гладжують долонями волосся.
- Щось ти, Павлушо, сьогоднi наче рано зайшов, Мо', воно ще й не пора?
Щодня про одне й те саме питають.
Може, й не пора. Хiба я знаю?
Виходимо з Василем за хвiртку. Могилу Iвана Iвановича засипало снiгом
ледь не вщерть з оградкою, самi гострячки вiд штахету виглядають, i
тополька на вiтрi гойда║ться.
- Треба б одкидати снiг, - кажу.
- Нехай, пiд снiгом йому затишнiше, - розсудливо вiдповiда║ Василь. -
Та й квiти весною краще ростимуть.
Обору будити недовго. Вiн виходить майже одразу, як тiльки ми
постука║мо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а i весь
вiн такий - залiзний: нiколи не мерзне, нiчого не бо┐ться, не зморю║ться i
- мовчить. кдине, що його кату║ з ранку до вечора, - ┐сти хочеться. Якось
вiн. сказав: "М'енi i вночi, як сплю, х'очеться ┐сти". Звiсно, дебелий,
сильний... Нам з Силкою легше, ми дрiбнiшi.
Дiходимо до Кiбкалово┐ хати - у вiкнах темно. Завжди, як виклика║мо
його свистом, у них уже свiтиться (тодi ми напевно зна║мо: вчасно я встав,
скоро п'ята година), а сьогоднi поночi. Хiба пiшов уже, i ми запiзню║мося!
Так нi, вiн побо┐ться сам iти. Чи рано?
- Щось не те, - каже Силка. - Ти, як до мене йшов, пiвня нiде не чув?
- Нi... Може, першi вже одспiвали, а другi ще не почали? Свиснули раз,
друге. У Кiбкалових вiкнах зблиснув сiрник i знову погас. Рипнули сiнешнi
дверi, i з порогу озвався Василiв батько...
- Рано ще, хлопцi. Ще тiльки пiвдруго┐.
I мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити сво┐х, знову
вставати... Iти помалу до райцентру, а там сидiти пiд училищем на морозi?
Сто┐мо посеред шляху, сховавши обличчя в комiри.
Старий, видно, таки надумався:
- Заходьте, що ж...
Нiхто з нас нiколи не був у Кiбкаловiй хатi. Живуть вони, як норцi:
товчуться у дворi за високим дощаним парканом - не видно, що роблять;
говорять - не чути що, лише муркочуть; увiйдуть до хати - клац засовом...
I то вже не достука║шся, тiльки фiранки на вiкнах ворушаться, iз-за них
вигляда║ по одному оку: дивляться, хто прийшов.
Кiбкало завiв нас не до велико┐ хати, а в хатину.
У нiй пахло молоком, житнiм хлiбом i натопленою лежанкою. Але найдужче
- молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки бiлiв у темрявi
оберемок соломи. Кiбкало розгорнув ┐┐ ногою.
- Отуто й перекуня║те, доки йти. Лягайте, я розбуджу.
У старого Кiбкала, як i у Василя, брови завжди зобиджено стремлять
угору, губи плаксиво опущенi, до того ж верхня трохи накинута на нижню,
але в селi його шанують як хорошого i некрикливого машинiста.
Так ми й поснули: у шапках, шинелях, пiдперезанi брезентовими пасками з
лудженими бляхами "РУ".