"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ми взяли молотки.
- У свiтi ║ три, - майстер значущо пiдняв угору вказiвний палець, -
всього три удари молотком. Перший - кистьовий, коли рука згина║ться лише в
кистi. Отак. Усi робимо за мною: раз-i, раз-i, раз-i...
Ми помахали молотками, самою кистю.
- Другий удар - лiктьовий, при якому рука згина║ться тiльки в лiктi.
Цей удар сильнiший, нiж попереднiй. Спробували: раз-i, раз-i.
Ми ще помахали молотками.
- Третiй, найсильнiший удар, плечовий. Вiн вам поки що не
пригодиться... Тепер зубильце. Його тримають" не двома чи трома пальцями,
а в кулацi, щоб не виприснуло вiд удару i не влучило у сусiда. Взяли
зубильця, обняли всiма пальчиками... Так. Щоб рубати метал, треба бути
смiливим. Якщо котрийсь iз вас ненароком влучить себе по пальчику або
щиколотках - це бува║ - не бiйтеся: прикладем подорожничку, а бiль буде
наукою, по чому цiлитися - по зубилу чи по руках. Вiд болю прибува║ ума!
Така теорiя. Переходимо до практики. Нам треба взяти всiм по гiльзi,
розпустити ┐х зубилом i молотком уздовж, одрубати денця з капсулями i
вiдрихтувати залiзо, щоб воно було рiвне, як аркуш наперу...
Гiльзи були широкогорлi, але не дуже довгi. Ми рубали ┐х надворi,
стоячи навколiшки або сидячи на травi пiд майстернею, бо майстер сказав,
що земля - "найкраща маса", бо вiд не┐ нема вiддачi. Майже в кожного з нас
були вже садна i синцi на пальцях i щиколотках, ми мовчки, крадькома один
вiд одного лизали ┐х час вiд часу, пересмiювалися, якщо хтось там,
ударившись, починав сичати вiд болю i дмухати на лiву руку А майстер
метався помiж нами, воркотiв лагiдненькi слова, показував кожному сам, як
рубати, i роздавав з кишенi прив'ялi, м'якi листки подорожника: видно, ото
вiн подорожник i рвав на пустирищi.
- Обережнiше, об-бе-реж-но! - вигукував вiн. - Набити руку- це не
означав побити руки... Йоду в нас не ма║. Йод пiшов на фронт!
Потiм вiн теж став навколiшки, швидко розпустив двi гiльзи пiдряд
короткими i, здавалося збоку, легенькими ударами молотка по зубилу, i
"баян" за його плечима ворушився, наче в нього пробували мiхи.
Розрубанi гiльзи ми розгинали спершу об груди, вчепившись пальцями в
гострi кра┐, потiм гуцькалися на них ногами, а поправляли молотком. I
кожен намагався закiнчити першим.
Сонце пiдбилося високо, в емтеесiвському дворi запахло розiгрiтим
солiдолом та соляркою, бiля механiчно┐ майстернi бухкотiв i дуже курiв
димом двигун - крутив широкими й вужчими пасами, якiсь невiдомi нам
верстати крiзь прорубанi у стiнi дiри. За двором МТС починалося поле,
звiдти дихала суша.
В такий час на "теорi┐" нам уже хотiлося обiдати, а тут - нi. За
роботою ми забули i про себе, i про ┐жу. Згадали про не┐ лише тодi, коли
майстер оголосив перерву i повiв усiх до майстернi показувати, якi
iнструменти ми скоро будемо робити сво┐ми руками. Ми стовпилися навколо
його верстака.
Вiн дiстав iз тумбочки внизу невеличкий дерев'яний сундучок, обкований
по вуглах старою синюватою мiддю, i ледве висадив його нагору. Коли вiн
метушливо, хрипкенько хекаючи, вiдiмкнув дрiбний висячий замок й пiдняв
кришку, ми поторопiли: з сундучка вирвалося на сонце ся║во. В аудиторi┐ з
креслення ми бачили на стендах усi слюсарськi iнструменти i знали, що як