"Григip (Григорiй) Тютюнник. Син прихав (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мастило, тодi вже й жiнку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже
не купиш, ляснуть грошi на меблi, одяг та всякi дрiбницi, що придумаються
жiнцi, бо жiнки всi такi.
Навiть у вiдпустку до батькiв не ┐здив три останнi роки. Адже, щоб
┐хати, крути не крути, а пiвтори-двi сотнi викинеш: дорога, гостинцi,
новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав вiдпускнi, клав на
книжку i знову працював.
Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, двiстi карбованцiв
заробiтку разом з премi║ю - i почував себе так, як йому й хотiлося:
спокiйно, впевнено i незалежно.
"Москвича" у двiр батьковi одразу не завiв, а лишив коло ворiт, тiльки
стекла позапинав брезентовими фартушками, спецiально для цього й пошитими,
та колеса понакривав обрiзками, що зосталися од тих фартушкiв, аби не
пеклися на сонцi.
- Ти, Павле, отуди пiд грушу поставив би його, в холодок,- радив старий
Дзякун i любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.
- Нiчого, хай тут посто┐ть, щоб пiд рукою був,- поважно одказав Павло.
Батько зрозумiв його й замовк, тiльки прикахикував значно та
погладжував великим пальцем вуса, то лiвий, то правий, та усмiхався тонко:
правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно.
Доки в хатi варилося й смажилося, чоловiки час вiд часу виходили з
двору до машини, походжали навколо не┐ повiльно i врочисто або й так собi
стояли, як два лелеки бiля гнiзда з лелеченятами.
- Та й скiльки ж людей пiд тво┐м руководительством? - питався сина
Никифор.
- Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк.
- О-о! - пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись
там з ними ладь, бо люди - це таке: не догодиш - з'┐дять.
- Про це будьте вв║ренi. Я ще в полковiй школi навчився з ними, як був
помкомвзводом по стройовiй пiдготовцi. Теж тридцять душ було. I всi
слухали... У мене так: робиш - роби. А не послухав раз, удруге - подавай
заяву. Або на такi наряди посаджу, що в получку тiльки розпишеться.
- А то ж як! - охоче погодився з сином Никифор.- Робиш - роби. А нi -
то дивись...
I засмiявся дрiбненько.
Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дiрочками (Павло
привiз такий самий капелюх i старому) проходили люди, здоровкалися
шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад ┐хнiми головами на
рiчку: "С-с-т║!"
Дехто й зупинявся, вiтав гостя з при┐здом, Никифора з гостями,
розпитував, де та ким Павло працю║, якi грошi заробля║ тощо, а на
припослiдок обходив машину, зазирав до кабiни крiзь щiлини мiж фiранками й
цiкавився, скiльки "це добро" кошту║.
- Ану ж, Павлушо, скажи! - торкаючи вуса великим пальцем та веселiючи
очима, воркотав Никифор i напружувався весь, аж старечi його м'язи
твердiшали, а пiд ложечкою лоскотало.
- Всi грошi,- з холодною посмiшкою, що й не схожа була на посмiшку,
казав Павло i дивився сво┐ми малорухомими риб'ячими очима поверх цiкавого
дядька.
Зодягнений вiн був у новiсiнький костюм приблизно такого ж кольору, як