"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

докоря║ старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось
пита║ слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно
нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос.
Урочисто, як святе письмо:


Ой, тисяча сiмсот дев'яносто першого року
Прийшов указ од царицi Катерини
З Петербурга-города...


Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали
головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала
Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.
Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались
очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буя║ сила -
велика, могуча, що ┐┐ не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве
тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвi║, як порох. Це ж
люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне
спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...
Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi
так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав
кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось
маленьке серце.
Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Верта║ться до сво║┐
хати i дiд Iван з сво┐ми гостями. Сiда║, зiтхнувши, за стiл дочитувати
пекельнi муки свято┐ Варвари, квстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух
захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще
цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебива║ читання.
- Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на
палi не садовили.
- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну,
хтось другий i засмiявся.
- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убiк книжку, мiня║ тон сам
читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.
Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан -
гiрше чорта, той не видума║ на людину тако┐ муки, як пан. Ну, вже як i ┐х
попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься -
хай тодi не просять - не помилують.
Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:
- Дiду Iване, а розкажiть про Колi┐вщину!
- Еге, про Залiзняка та Гонту!
- Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дiд замрiяно:
- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далi од книжки, тряхнув
чубом. Каже:


Хвалилися гайдамаки,
На Умань iдучи, -