"Степан Васильченко. Приблуда (Укр.)" - читать интересную книгу автора

...Обiдали. Здавалося, парив дощ: шумiло, плюскотiло, трiщали кiстки,
торохтiли миски. Нiяких розмов: лусне десь по лобi ложка, хтось iз малих
кусне сусiда за ухо - короткий виск, i знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиля║ убiк
голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його
кавкало, мовби глитав великi камiнцi.
Надворi завечорiло. Засвистiв, заплакав у холоднiй грубi вiтер,
загрюкала на будинку бляха. Заторохтiли крупи у битi вiкна. Зацокотiла
малеча зубами...
- Грiться! - Почали стрибати в довго┐ лози, в кобили. Хлопцi спершу,
далi й дiвчата.
Дво║ з хлопцiв тягнули в кiмнату кiлька дощок iз сусiднього паркану.
Тута ж, на пiдлозi, пиляють, рубають, кришать на трiски...
Незабаром у панському напiвзруйнованому камiнi запалали дрова. Збилися
до камiна, як циганчата.
Цiлий день бiгав Мишко з хлопцями, як свiй; носив казаном воду од
криницi, лагодив дверi, пiдмiтав, гомонiв, смiявся. Стемнiло - зажурився.
Сто┐ть самотнiй коло вiкна, смутно дивиться на темнi вiкна, мне свою
брудну благеньку будьонiвку iз зiркою.
А вiтер: гу-гу-гу! за вiкнами, аж мурашки поза спиною...
За гомоном про його було забули, далi хтось побачив:
- Гляньте, Мишко i досi в нас!
- Мишко! Як же ти додому пiдеш? Чу║ш, що то надворi? Там десь, певне,
твiй папа та мама скрiзь бiгають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться
двi сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
- Еге-ге! Та вiн, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним
рукавом i гiрко заплакав:
- Я без-при-тульний...
Всi од камiна, обступили, дивляться:
- От тобi й папаша з мамашею!
- От тобi й каша з молоком, i чай у накладку з булкою.
Старшi суворо до його:
- Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очi
полою, насунув свою будьонiвку на голову, важко зiтхнув, мовчки пiшов до
дверей. Стало жаль:
- Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганя║мо! Зажди...
- Що ж його робити?.. - Почали щось мiж собою шепотiти.
Хтось iз дiвчат голосно запротестував:
- Хто його зна║, що воно за хлопець, може, обiкраде вночi, як той босяк
Володькiн, та й утече. Один спалахнув:
- Та яке ти ма║ш право так на його казати? Ти докажеш?
Галя спохватилась:
- Та я ж не на його, я так тiльки...
- "Так тiльки"... "босяк"... А ми хто такi? Хiба ж ми не такi, як i
вiн?
- Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорiвся якийсь жаль:
- "Босяк"... Та, може, вiн кращий за нас усiх у мiльйон разiв! Може,
вiн артист-музикант буде! Розумi║ш ти, голова? Може, з його якась Моцарта