"Степан Васильченко. Золота дiжа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Степан Васильченко.

Золота дiжа


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Про нашого дiда казали, що вiн умi║ злодiям одводити очi. Нiби й
справдi вiн щось таке мав.
пдемо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий
туман. Покаже вiн батогом у поле й гука║:
- А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн у поле. (А
хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам сво┐м вiри не дойма║ш - той туман уже не туман: все
поле, скiльки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанiв. I вже поки
не розiйдеться вiн, все буде маритися, що то сунуть кудись, не
потовпляться сивi кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далi:
- Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю.
Прибiжиш.
- Яку?
- А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi.
Одгадую i так i сяк - не виходить.
- Нi,- каже,- так ти не вгада║ш, глянь краще вгору.
Глянеш.
- Ну, що ти побачив там?
- Хмари, а бiльш нiчого.
- Подивись краще, може, то й не хмари.
Тiльки вiн скаже так, зразу нiби очi тобi розплющаться: вже нема║ хмар
- то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скiльки духу мчаться понад
хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вiтрi
порозпускавши. Летять кудись, летять, i краю ┐м нема║.
Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й сто┐ш мов укопаний,
та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений.
Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред двору на колодках сидiли всi
нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж ними
й дiд: розповiдав, зда║ться, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
А я кругом двору, нiби той об'┐ждчик, хвицаючись i тоненько iржучи,
ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич, збили ярмарок