"Степан Васильченко. Золота дiжа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали
копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються
землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi
сто┐ть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
- Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з
колодок.
- Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
Далi до дiда:
- Хоч би ви, дiду, поробили ┐м що-небудь, щоб вони хоч на часину
примовкли.
- Я ┐м пороблю! Я ┐х зараз усiх в поросят поперекидаю,- жарту║ дiд.
А нам ще веселiше од того.
На подвiр'┐ було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на
колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим
двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба
попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця
i звiдкiль увечерi вiтер тiльки ┐┐ дух приносив, там червоно червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
- Андрiйку, гов! - гука║ дiд.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
- Далебi, нi.
Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
- Ви, дiду, кликали мене?
- Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дiд
мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке:
за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить.
Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую:
- Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке?
Iншi дiти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки,
попiдiймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота дiжа, на
очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч ┐й вершечками
засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церквi.
А далi вже я догадався та як крикну:
- Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись:
- А ти ж думав i справдi дiжа?
Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже
й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й край, хоч
тобi що...
Дiти посiдали на краю ями, ноги вниз поспускали i розмовляли вже
тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повне║ диво. Хтось пригадав iз
хлопцiв загадку про мiсяць:
"Серед моря-моря - червона комора".
Другий - другу:
"Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi".
Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi.
А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто