"Степан Васильченко. Золота дiжа (Укр.)" - читать интересную книгу автораколо ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали
копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi сто┐ть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують. - Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з колодок. - Та й чого це вони дурiють так сьогоднi? Далi до дiда: - Хоч би ви, дiду, поробили ┐м що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли. - Я ┐м пороблю! Я ┐х зараз усiх в поросят поперекидаю,- жарту║ дiд. А нам ще веселiше од того. На подвiр'┐ було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця i звiдкiль увечерi вiтер тiльки ┐┐ дух приносив, там червоно червонiлося, нiби десь у полi огонь пастухи розкладали. - Андрiйку, гов! - гука║ дiд. - Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою. - Скачи сюди, покажу диво! - Дурите! (Ми з дiдом товаришували). - Далебi, нi. Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда: - Ви, дiду, кликали мене? мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить. Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую: - Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке? Iншi дiти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попiдiймали голови. Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота дiжа, на очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч ┐й вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались. Тихо стало, як у церквi. А далi вже я догадався та як крикну: - Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись: - А ти ж думав i справдi дiжа? Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й край, хоч тобi що... Дiти посiдали на краю ями, ноги вниз поспускали i розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повне║ диво. Хтось пригадав iз хлопцiв загадку про мiсяць: "Серед моря-моря - червона комора". Другий - другу: "Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi". Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi. А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто |
|
|