"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

боки з налитими кров'ю очима i з порохом на щоцi
- Туди побiг, господiн полiцейський! Туди! - поспiшно показав один з
робiтникiв в протилежний бiк. - Я сам бачив... Туди!
Полiцай мовчки недовiрчиво озирнув його й побiг далi, а за ним i
другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що
смiялися з його.

- Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! - щасливо шепотiв Максим,
пiднявши голову й дивлячись до Людмили. - Ах, як добре!
А Людмила з нiжнiстю дивилась на його червоне лице, на пiну, що засохла
в кутках губ, на ноздрi, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене
волосся на головi й радiсно-щасливо всмiхалась. А робiтники здивовано
дивились на них i собi починали радiсно усмiхатись i розпитувати Максима.
I вiн говорив ┐м беззв'язно, хапаючись, перебиваючи себе i звертаючись до
всiх. Коли ж полiца┐ вже зовсiм щезли i "публiка" заспоко┐лась, то бiля
них уже стала збиратись цiла валка цiкавих i, проштовхуючись, пролазячи
помiж другими, слухали його.

- Ну, годi! - раптом спинила його Людмила. - Ходiм звiдси.
- Ходiм, ходiм! - поспiшно згодився вiн. - Ходiм "туди"! Правда?
- Правда, правда!
Й вони рушили, а за ними й тi, що стояли. I "публiка" розступилась
перед ними, здивовано дивилась i проводжала очима високу, повну панну з
непокритою, чорною, густою косою, й робiтника з червоним, молодим,
щасливим лицем, i всю купу, яка, палко розмовляючи мiж собою, все
побiльшувалась та побiльшувалась.

- А ми дуже неконспiративно йдемо! - засмiялась Людмила, обдивляючись
на себе й на Максима. - Ще заарештують.
- Ну, то що?! - щасливо трiпнув вiн головою. - Хай! Зате ж я ┐м дав.
Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродiйко! - вмить зупиняючись на мент i
дивлячись на не┐, скрикнув вiн. - Ви зна║те, що я бив ┐х так, що аж руки
болять! Я ж, зна║те, одного полiцейського прибив! ┐й-богу!.. Я вам говорив
це?.. Так, зна║те, i впав... А ви били?
- Не знаю... Може...
- Правда, так наче ви в туманi? От так i я... А серце, зна║те, так
б'║ться... А колись же от так i революцiя буде. Правда?.. Тiльки не
скоро... Ах, зна║те, як стидно, як стидно! - вмить з болем перебив вiн
себе i зараз же, хапаючись i наступаючи всiм на ноги, заговорив далi - Ви
втiкали, товаришко?.. Од козакiв?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?..
Я, зна║те, хотiв прямо упасти, й хай топчуть... А всi бiжать... А тi
б'ють... Нагайками по лицi... Одному, зна║те, якомусь студентовi вибили
око й арештували зараз же... Мене не арештують: я буду одбиваться до
смертi... Я вже не хочу в тюрму...
Людмила слухала його i, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу
всiх, дивилась тiльки на всi боки й бажала тiльки скорiше дiйти "туди".
Проминали знайомi задиханi лиця, хтось iз товаришок i товаришiв студентiв
зупиняв ┐┐ й щось говорив, а вона тiльки усмiхалась i всiх кликала "туди".
Хутко бiля не┐ й Максима зiбралась знов велика валка розiгнаних
демонстрантiв i стала з пiснею наближатись до "центру".