"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в другi дверi.

- Куди ж ви? - здивувалась Людмила.
- За вiзником.
- Та хiба в цi дверi!
- Тi по случаю демонстрацi┐ замкненi... - блiдий добродiй усмiхнувся й
одвернувся.

Хвилин через п'ять Людмила вже обережно сiдала на бричку з пiднятою
будкою i серйозно й поважно хитала головою блiдому добродi║вi i
студентовi.
А на улицях ще кипiло. Скакали iнодi козаки, гикаючи й махаючи нагаями;
про┐жджали звощики з двома полiцаями, що, обхопивши за стан, держали
якогось студента ябо панночку; вилiтало звiдкись "ура", а за ним крик,
свист i стук копит. Раз навiть бричка мусила спинитись i тихо ┐хати за
купкою демонстрантiв, якi, очевидячки, тiльки що зiбрались знов до гурту й
гучно спiвали:
На бой кровавый, святой и правый,
Марш, марш вперед, рабочий народ!
Але недовго спiвали. Наскочили козаки, врiзались в купку i зразу
проробили бричцi дорогу. Вiзник стьобнув коней, i бричка, поминаючи
червонi, захопленi лиця демонстрантiв, хутко покотилась вперед.
То┐ ж таки ночi Людмила вже чекала жандарiв. Але ┐х не було нi в ту
нiч, нi в другу, нi в третю.
"Невже так минеться?" - не вiрилось ┐й, але все-таки нiкуди, крiм сво║┐
контори, не ходила, нiчого не писала й не читала i кожного вечора пильно
обдивлялась по всiх куточках, чи не забула як-небудь чого заховати. Минуло
днiв з п'ять. Все було спокiйно, жандари не являлись. Але не являвся й
Максим. Приходили до не┐ товаришi, товаришки, приходили тi, що вона бачила
┐х на демонстрацi┐, приходили й тi, що й не бачила, всiх розпитувала, але
нiхто не мiг ┐й нiчого сказати.

"Розумi║ться, заарештували", - порiшила вона й почула, як ┐й стало
якось нудно i глуха злiсть здавила груди. Навiть злiсть була й на Максима,
i на себе, i на всiх.

Аж ось на шостий чи на сьомий день, перев'язуючи руку, вона вмить
почула знайомий, тихий, несмiлий стук у стiнi.
"Максим", - кидаючи хустку й поспiшаючи, вибiгла вона в сiни й,
одiмкнувши дверi, широко розчинила ┐х.
- Ви, Максиме? - прошепотiла вона з якимсь дрижанням у голосi.
- Я... - заворушилась якась постать бiля стiни.
- Чого ж ви... Йдiть... Заходьте!
Постать несмiло й зiгнувшись якось просковзнула проз не┐ й так же
несмiло просунулась у кiмнату. Людмила поспiшно замкнула дверi й хутко
ввiйшла за ним.

- Де ж ви були? Чом не приходили? - зараз же накинулась вона, але,
подивившись на його, раптом спинилась та так i застигла.
Лице його було блiде, якесь запале, й на губах знов грала та сама