"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Що ж вам ще треба? - тихо заговорила Людмила. - Була ж
демонстрацiя... Ви ж "боролись"... Що ж вам?
- А тепер? - пiдняв голову Максим. - Знов нiчого?.. Знов так?..
Занятiя, збiрки?.. Я ж не можу, добродiйко!.. - I, раптом понизивши голос,
додав: - Я маю до вас дiло...

- Ну?

- Дайте менi двадцять рублiв.
- Нащо це так багато?
- Я по┐ду в Петербург.
- В Петербург? - здивовано протягнула Людмила й пильно подивилась на
його. Максим знов нахилив голову.
- Чого ви там захотiли?
- Я хочу там... Я хочу там знайти собi роботу... Я вже давно... Нема? -
пiдняв вiн голову i, зустрiвшись з ┐┐ строгим i суворим навiть поглядом,
змiшався й хутко забiгав очима.
- Товаришу Максиме! Що ви дума║те собi? - тихо почала Людмила. - Що ви
гада║те? Це ж дурниця!.. Це ж... божевiлля... За двадцять рублiв... Гм...
Та... тут!.. Ну, що вам казати?! Та тут треба сотнi, по двадцять рублiв,
щоб зробити те, що ви хочете, а ви... Дайте йому двадцять рублiв, i вiн
по┐де в Петербург!

- Ну то що!.. Я знайду там роботу, а там, може...
- А там вас заберуть, повiсять. От i весь ваш подвиг!
- Не заберуть.
- Ет! Мовчiть краще!
Максим нiяково поворухнувся й задумливо застиг, трохи схилившись
безсило вперед i дивлячись просто себе широкими очима.
Людмила також замислилась i, нiби прокидаючись, iнодi скоса дивилась на
його i знов, зiтхнувши, щось пильно й нахмурившись думала.
- Ну, то я кинусь пiд по┐зд... - вмить якось беззвучно прошепотiв
Максим, не ворушачись-таки й не повертаючись, тiльки дивлячись уже не так
задумливо й рiвно.
Людмила хутко повернула до його голову.
- Що ви сказали? - якось здушено промовила вона.
- Пiд по┐зд кинусь, - знов беззвучно прошепотiв вiн, не усмiхаючись i
все-таки не повертаючись.
- I вам не сором це казати?.. I ви смi║те називати себе соцiялiстом, i
ви... Йдiть... кидайтесь!.. - спалахнувши, встала вона й навiть показала
рукою на дверi.

Але Максим не ворухнувся.
- Йдiть же!.. - тихiше вже додала вона i, постоявши трохи, знов сiла й
нахмурилась. Пройшло хвилини двi.
- От що, - помалу i якось з натугою почала вона. - Я маю одно
средство... Не хочу брехати... Ви слуха║те? Максим здригнувся i злякано
повернув до не┐ голову.

- Слухайте!.. Я маю средство... Воно для мене непри║мне, але ж... коли