"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хутко йшла попереду. Потiм, наче згадавши, пiдiймав голову, стурбовано
дивився вперед i мало не бiг за нею. Аж ось Людмила зайшла в якiсь ворота
й зникла. Максим бачив, куди вона зайшла, i, почекавши трохи, озираючись
знов, про-сковзнув i собi туди ж. На якомусь дерев'яному ганку вже чекала
Людмила.
- Сюди, сюди! - прошепотiла вона й пiшла вперед. Якимись темними,
вузенькими коридорчиками, по якихсь сходах, мацаючи руками по стiнах,
вони, нарештi, добились до якихсь дверей, що були, як нащупав Максим,
оббитi нiби кожею. Людмила твердо стукнула два рази, почекала з двi
секундi, потiм стукнула ще раз i знов два рази. За цим зачулась чиясь хода
i в дверях заторохкотiв ключ.

- Сво┐, сво┐, одчиняйте, - зашепотiла Людмила, як тiльки дверi злегка
вiдчинились i звiдти виглянула якась голова в окулярах. - Боялась, що не
захоплю вас дома. Познайомтесь, - хитнула вона головою, коли Максим
несмiло вступив за нею в кiмнату i трохи зажмурився вiд свiтла.
"Окуляри" протягнули йому руку й щось пробурмотiли. Максим поспiшно й з
нiяковiстю потряс ┐┐ й нiчого не сказав.
- Йдiть сюди! - шепотом покликала Людмила "окуляри", одходячи в другий
куток. - А ви сядьте! - кинула Максимовi.
Максим озирнувся i, обережно знявши якусь одежину з стiльця й поклавши
┐┐ на скриньку, сiв i став роздивлятись. Кiмнатка була невеличка,
студентська i якась через край нечепурна. На кiлках висiла шинель,
студентський картуз, якiсь штани i бiльше нiчого. Пiдлога була брудна,
стiл з розкиданими книжками й паперами чогось похилився й спирався одним
боком на спинку стiльця.
"Нiжки одно┐ нема", - догадавсь Максим i, чогось зiтхнувши, став
дивитись на Людмилу й студента. Вони стояли до його в профiль, i йому було
виразно видно серйозне i строге око Людмили, що хутко щось говорила, i
руденьку борiдку "окулярiв", що мовчки й також серйозно слухали ┐┐.
- Ну? Добре? - мов кiнчаючи, голосно вже спитала вона.
- Добре... Менi все одно... - згодились "окуляри" й зараз же вийшли
кудись в другi дверi.

- По┐зд iде на Самiйлiвку в пiв до десято┐... Ви спершу по┐дете в
Самiйлiвку, - повернулась Людмила до Максима. - Тепер ще й дев'ято┐
нема... Зараз принесе грошi, "бумажки" i... все розкаже вам... Повинен був
другий ┐хати, а тепер ви по┐дете.

- Добре... - байдуже прошепотiв вiн.
Людмила глянула на його, подержала трохи на йому свiй погляд i,
одвернувшись, почала задумливо ходити по кiмнатi.
Через якийсь час "окуляри" вернулись, щiльно причинили за собою дверi
й, пiдiйшовши до столу, поклали на його якийсь пакунок, обв'язаний
шпагатом i акуратно загорнений в папiр.
- Тепер слухайте... - густим басом звернулись вони до Максима, який
зараз же встав i поспiшно наблизився до столу. - Це... пiде все... в два
села, - розгортаючи пакунок i виймаючи якiсь книжечки, зашепотiли
"окуляри". - Це повинно бути доставлено в Самiйлiвку, а це... бачите?.. це
в Кам'янку. пхать будете на станцiю Вахристу... Коли при┐дете, вийдете на