"Володимир Винниченко. "Салдатики" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

говорить Явтух, i щось таке тверде, ненарушиме нiби свiтиться на його
маленькому гостренькому лицi, що не тiльки бабi, а й усiм ста║ якось легше
i зда║ться, що й справдi не стрiлятимуть.
Балачки стихають, потiм знов десь вирива║ться гiркий, неупинний плач,
повний муки i страху перед тим, кого тут чекають, як мають стрiляти. I
знов Явтух iде туди, знов чу║ться його твердо-спокiйний голос, i знов на
якийсь час стихають i плачi, i балачки, - тiльки чути, як десь на селi ви║
голодний собака, мов прорiкаючи щось страшне, холодне, тяжке.
Але нi плачi, нi цей понурий, мокрий ранок не можуть зiгнати з
Явтухового лиця того спокою й твердо┐ вiри, що свiтиться в маленьких,
сiреньких очах. I всi вiрять, хотять вiрити йому. I нiхто вже не диву║ться
тому, нiхто не пита║ться, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало
навiть i примiчали в селi, тепер мов староста або старшина мiж ними.
А сталося це якось зовсiм несподiвано. До вчорашнього дня жило собi
село, як i перше: голодали, болiли, умирали; хiба що вiдзначалось тепер
тим, що стали ходити якiсь чутки мiж селянами, нiби скрiзь встають мужики
на панiв i одбирають собi ┐хню землю. Але тiльки й того; говорити -
говорили, а щоб самим зробити, - чогось не робили, а як ходили до пана
Партнера в економiю на роботу за 10 коп. в день, так i тепер поневiрялись:
┐ли в тиждень раз якесь вариво iз само┐ води та двох-трьох картоплинок
чоловiк на п'ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю
лаяли i Партнера, i земського начальника, навiть самих себе.
Аж ось одного дня з'явилися на селi мало не коло кожно┐ хати якiсь
бумажки, невiдомо ким пiдкиненi. Стали селяни читати ┐х i хоча добре не
розiбрали усього, але зрозумiли, що то про ┐х там написано, про той голод,
яким вони моряться тепер, про панiв, що обдирають мужикiв, про царя, що
гуля║ та п'║ за мужицькi грошi, про попiв, що задурюють голови. Село мов
прокинулося. З якоюсь дикою ненавистю i злiстю закипiли балачки по хатах,
з якимсь не вiдомим досi, гострим болем стали згадуватись тепер усi муки i
здирства Партнера. I хоч ходили тепер до цього нiмця за тi ж таки 10 коп.,
але не було вже то┐ покiрливостi i боязкого пiдлизування, з яким уперед
кожний випрохував, у його роботи: суворо i похмуро робили вони на його,
нiби чогось чекаючи.
Прочитав таку бумажку i Явтух. Прочитав раз, прочитав удруге i дуже
замислився. Тихо вiн ходив по селу, перше мало хто чув вiд його яко┐сь
довго┐ розмови, а тепер ще бiльше затих, щось думаючи, твердо склавши
тонкi сво┐ губи i дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Так
думав вiн щось днi зо три. Потiм одного ранку пiшов до старости, побалакав
з ним, а на другий день соцькi вже заходили до кожно┐ хати i скликали всiх
до волостi на сход.
- Чого то? - питали здивованi люди.
- Там узна║те, - знехотя кидали соцькi i йшли далi. На другий день мало
не все село зiйшлося перед волостю i, гулко розмовляючи, чекало старости i
писаря. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, вийшов, щось бовкнув до
селян i зараз же одiйшов убiк, уступаючи мiсце Явтуховi, що стояв позаду i
мов тiльки й чекав цього. Явтух вийшов наперед, тихо пiдняв картуза до
громади i знов щiльно насунув його на сво║ рiдке русяве волосся. Блiде,
зморене голодом i тяжкою роботою лице його було гостро-спокiйне i тверде;
тiльки невеличка борiдка часами здригувалась та з грудей виходило довге
задержане зiтхання. Вiн голосно i дзвiнко почав говорити. Спершу путався в