"Володимир Винниченко. "Салдатики" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

виймалася чогось.
- Не слухайте ж, не слухайте його! - аж розкочувався повний муки, надi┐
й страху Явтухiв голос. - Киньте ружжя! Ми ж не бажа║мо вам зла. Ви ж
можете зробити такий страшний грiх!
- Р-разойдись! - вихопивши, нарештi, шаблю i виставивши ┐┐ наперед,
закричав офiцер. - Последний раз говорю: р-разойдись... Стрелять буду!
- Не стрiляйте, не стрiляйте, не слухайте його!
- Р-рота! Слушай!
- Не слухайте, не слухайте...
Салдати, зачувши команду, зразу стихли i насторожилися.
- Салдатики!.. - викрикнув Явтух з таким болем, з таким одча║м, що в
валцi мов прокинулися всi, а салдатики аж здригнулися разом i похмуро
глянули на офiцера. Серед селян зразу пiднявся плач, крики, стогнання.
Офiцер ще бiльше зблiд I навiть на хвилину зупинився, боячись командувати,
але зараз же схопився i диким якимсь голосом закричав:
- Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!.. Салдати, як машини,
разом пiдкинули рушницi i виставили ┐х проти селян. У валцi аж ухнуло, i
дехто навiть кинувся назад, але бiльшiсть твердо стояла i ненависно,
злiсно дивилася прямо перед себе, навiть не ворушачись...
- Стiйте, стiйте! - аж хитнувся Явтух. - Вислухайте тiльки!
Вислухайте!.. Тодi ви i самi не стрiлятимете! Вислухайте, рiднi... Пустiть
ружжя!.. Тiльки ж вислухайте... Тодi хоч i стрiляйте... Ви ж нiчого не
зна║те... Вiн не хоче, щоб я вам казав, вiн бо┐ться... Бачите, вiн
бо┐ться...
Мiж салдатами наче пройшло щось, рушницi почали несмiло хилитися, хтось
важко з них зiтхнув, а з заднiх рядiв навiть почулося:
- Треба вислухати. Хай говорить! Офiцера мов опарило. Вiн, весь
дрижачи, повернувся до роти i хриплим переляканим голосом закричав:
- Молчать!.. Застрелю! Смирно!
Але салдатики вже почали ворушитися, хоча переднi ряди й закам'янiли.
- Бачите, бачите, як вiн бо┐ться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття,
слухайте...
- Полрота! Слушай-ай! - заверещав несамовито офiцер. I, не пам'ятаючи
себе, скомандував: - Пли!
Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:
- Не стрiляй, братця!
Червонi обличчя салдатiв пожовтiли, рушницi задрижали у руках, але
нiхто не вистрiлив, тiльки ззаду почулося:
- Хай уперед мужик скаже!
Офiцер мов збожеволiв. Вiн з скаженим хрипом, бризкаючи пiною, що
виступала у кутках його уст, кинувсь до якогось салдатика, щось захрипiв
до його, зашарпав за рушницю, потiм круто повернувся, озирнувся, як
застуканий звiр, i, пiдскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його
шаблею. Знов у валцi ухнуло i розкотилося страшним словом: "Явтуха
зарубав!" Але не вспiв офiцер озирнутись, як iз валки з пiдiйнятою
ломакою, з блискучими очима вискочив Микола i, щось беззв'язно ревучи, з
свистом опустив ┐┐ на голову офiцеровi. Зачувсь трiск, мов щось розбилося,
i офiцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.
Коли селяни й салдати збiглися до Явтуха та офiцера, обидва були вже
мертвi.