"Володимир Винниченко. Студент (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Володимир Вiнниченко.

Студент


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Уночi палало село. З неба злякано дивився вниз поблiдлий мiсяць i,
ховаючись у хмари, тiкав i з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева
хитались i, вiд страху на┐живши голi вiти, нiби силкувалися втекти; а
вiтер гасав над полум'ям, зривав з його головнi, шпурляв ними в сусiднi
хати, розкидав i лютував свавiльно й безпардонно. Побiля ж полум'я бiгали,
метушились маленькi, безсилi люди, ламали руки i кричали до неба, до
мiсяця, до полум'я. Кричали до Бога, до чорта, до людей. Полум'я ж росло,
вiтер грався ним, мiсяць з жахом тiкав серед хмар, i не було порятунку нi
вiд неба, нi вiд чорта, нi вiд людей.
Мiсяць утiк, небо посiрiло, а коли зовсiм розвиднiлось, вiтер стомився,
i вогонь лiниво, байдуже, нi крихти не вважаючи на людей, наче й не ┐хнi
хати вiн пожер, став погасати. Курiли чорнi, обгорiлi сволоки, балки;
недогорiла солома курiла теж байдуже, лiниво, стомлено. А з того боку, де
згорiла половина села, сходило сонце, весняне i радiсне. Наплювать йому на
недогорiлi балки, на сiрi, чорнi обличчя, на дику тугу, на повислi руки
маленьких людей! Воно собi умите, веселе, смiючись, плило з того боку,
звiдки нiсся всю нiч вiтер, звiдки тiкали i хмари, i мiсяць.
На непогорiлих же вулицях валялись вирятованi дiжки, скринi, кочерги,
свитки: мiж ними плакали й вовтузились дiти, жiнки та дiди; мов задубiлi,
стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з
опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали,
наче сподiваючись криком забити полум'я сво┐х мук, свого одчаю i туги.
Мiж ними сиротливо блукали собаки i, пiднiмаючи голови догори, жалiбно,
страшно вили. Вили таким во║м, наче вже бачили страшнi постатi голоду,
нужди, хвороб, якi згра║ю йшли на погорiле село. На собак з ненавистю i
страхом кричали, вони пiдгортали хвости i знов, одiйшовши, пiднiмали
голови й вили. Прив'язанi до тинiв корови та конi ревли, тупчились; дiти
дрижали з холоду i плакали; хитались i голосили жiнки.
А сонце велично, розкiшно плило собi, земля назустрiч кидала йому
фiмiамом туманiв сво┐х i нiжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева
заспоко┐лись i тiльки часом здригувались голими вiтами, неначе згадуючи
страхiття ночi.
Але люди не могли заспоко┐тись; вони ходили помiж почорнiлих хат,
розкидали недогорiлу солому, диким поглядом озирали задимлену ру┐ну i