"Володимир Винниченко. Суд (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Володимир Вiнниченко.

Суд


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Недiля. Був дощ, i надворi ще не зовсiм вияснилось. Над умитим садом
сто┐ть туман i сiрим порохом сiда║ на зимну, подекуди полинялу залiзну
покрiвлю панського будинку. Село також у туманi, але з гори видно, як
сонце прудко бiжить десь iз поля, золотить баню церкви, мина чорногуза, що
сто┐ть на клунi, i, пливучи по хатах, наближа║ться до економi┐.
Земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, вигодований опецькуватий
чолов'яга з пiдстриженими, мов стрiха, чорними вусами й розтопiрченими
вухами, що дуже нагадують лiхтарi бiля брички, вийшов iз душних поко┐в
надвiр i поволi ходить собi бiля ганку, балакаючи з гостем.
Гiсть, молодий, високий панок iз блiдим млявим лицем i з жовтяками пiд
очима, при┐хав позичити жатку, але Самоцвiт послав прикажчика на село, й
видати ┐┐ нема кому. Ходять i чекають балакаючи.
Гостю, очевидячки, нудно й нiколи, але вiн покiрливо ступа║ поруч
хазя┐на, криво, невпопад усмiха║ться й хита║ головою, коли треба й не
треба. На йому солом'яний сiренький капелюшок, штанцi навипуск, ковнiрчики
й синенький коротенький пiджачок. Кишенi у цьому пiджачку пошитi так
високо, що панок як закладе туди руки, то так i нагада║ зараз тих коникiв
iз пiднятими нiжками, що стрекотять i стрибають по стернi.
Шпориш, що густо порiс бiля ганку, мокрий вiд дощу й росить ноги, але
гiсть мовчки слуха║ та iнодi тiльки дивиться з ненавистю на кiнчик сiрого
вуха й носа, що нiби виглядають до його з-пiд начальницького дворянського
картуза з червоним шнурочком.
- Да-а! Погода ловка, ┐й-богу, ловка, молодой челов║к! - раптом
зупиня║ться Самоцвiт i, широко потягнувши в себе дух, мовчки усмiха║ться
до гостя.
"Молодой челов║к" також зупиня║ться, усмiха║ться для чогось навкруги,
мов провiряючи, чи справдi "погода ловка".
- Д-д-а, - мимрить вiн. - Хорошо... Вот только насчет жатки я хотел бы
вас попросить, может быть, без приказчика как-нибудь.
- А боже мiй, молодой челов║к! - з веселим нетерпiнням скрику║
Самоцвiт. - Сказав же вам, що дам...
- Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить.
- Молодой челов║к! Коли я даю жатку, значить, там нема чого
поправлять... Я тiльки через те зараз не пускаю ┐┐ в ход, що маю косарiв.