"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

урядник, монопольщик, Тарас Кундя, другий сiльський багатiй, староста i
Осип Копанка.
Ого! Це щось надзвичайне! Тут не гостюванням пахло, а чимсь iншим. Чи
не мало це зборище якогось вiдношення до Тереня та його товаришiв?
Але як я не походжав круг хати, нiчого не мiг почути.
- Денисику! А неси, серце, самовар у альтанку! Переходили в сад, - у
покоях душно. Ну, це iнша рiч, тут все ж таки ║ деякi шанси дiзнатись, що
за парад у них.

Зацокало вилками й скляночками в альтанцi. Трохи тiснувато було, але
свiжiше. З двох бокiв по кутках на маленьких столиках поставили по лампi,
- видно й вигiдно. О. Савватiю я винiс його червоний фотель, закутали його
в шубу, пiд ноги подушку поклали.
- Ну, Денисе, тепер ти можеш собi йти.
Але я тiльки грюкнув хвiрткою в садок, а сам швиденько навшпиньках
прокрався назад. Вечiр, спасибi йому, був темний, густий, на два кроки
нiчого не видно. Над самою альтанкою горiли три зiрки - "дiвка воду несе".
На селi беззлобно, для розваги гавкали собаки. Спiву не чути було, - все
село знало, що до батюшки зiйшлися на якусь непевну та║мну раду. Не до
пiсень вже тут.
Гостi балакали стиха, але я пiдходити ближче не наважувався: хтось
вийде, пiйма║, - бiда буде i менi, i Тереньовi ще гiрше. Я чекав, що вони
захопляться й заговорять голоснiше, - це спочатку тiльки така обережнiсть.

Одначе щось не захоплювались. Тiльки хто-небудь пiднiмав голос, як
хтось iнший робив "тшш!" - i знов притихало.
Е, так не буде! Мушу ж я почути, що там за та║мна нарада!
Зцiпивши зуби, накарачках тихо полiз я до альтанки. Трiснуло щось пiд
колiном. Я замер. Але в альтанцi рiвно бубонiв хтось - не почули. Крiзь
вiти й листя винограду видно було постатi гостей i гостру лисину пристава,
на якiй пучком одбивалось свiтло лампи.
Нарештi я вже мiг i дещо розслухати: говорив пристав трохи гундосим i
тягучим голосом:

- ...Практика, мо┐ панове, показу║, що з таких суб'║ктiв виходять
злодi┐ й злочинцi... Йому бути в тюрмi як бог свят. Чого ж нам йти проти
того, що мусить бути? Я говорю: дайте його менi, i я з Панасом Панасовичем
за тиждень справимо його. Село вступиться? Плювать. Взвод солдатiв - i
кiнець. Та й не вступиться. Ще само нам дякуватиме.
Щось тихенько спитав о. Савватiй.
- Яким способом? А от яким. У селi кража. Украли щось... Ну, скажемо, у
вас годинника. Лежить на столi годинник, вiкно було одчинене, хтось
простягнув руку i потяг. Само собою - трус. До Терентiя... годинник у
Терентiя. I край. Справа кiнчена.
- Ну, дадуть йому два-три мiсяцi, а вiн назад... - Це говорив Копанка.

- А ми його знов назад! - засмiявся пристав.
Знов забалакав о. Савватiй. Я обережно пiдсунувся ближче.
- ...Так не можна... А я говорю: так не можна... Це грiх. Грiх, панове,
грiх. Ми штовха║мо чоловiка на злу путь, на злобу. Ми його в тюрму, а вiн