"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

звичайнiсiнького.

Парубок, певно, був одним iз тих жайворонкiв, що з давнiх-давен
дзвенять над Укра┐ною, складаючи сво┐ анонiмнi, простi i прекраснi пiснi,
на якi нiхто не пише рецензiй i про авторiв яких не знають нi одно┐ нудно┐
подробицi.
- А ви давно склада║те пiснi?
О, ще змалечку! Е, коби б вiн граматику добре знав! Вся бiда, що не зна
вiн граматики. Чи до дiла воно, чи нi - бог його зна. Ну, а все-таки
склада собi. Лихi на його деякi люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать
його за такi пiснi? От тепер, казали хлопцi, староста, стражник та
монопольщик нахвалялись одбить печiнки йому. Чорта з два! Радили хлопцi
навiть у Гуляйполе не йти, бо тi зроблять засiдку в Кривiм Яру. Яр тут ║
недалеко вiд Грузького (Грузьке - зветься його село)...
- Ну, та я не послухав... Хай засiдають. Хiба що ззаду чим ударять та
памороки заб'ють. Ну, тодi ┐хня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий
не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
- Ну, а як ┐х багато буде, а ви один? Убить же можуть...
- А можуть... - добродушно згодився вiн, знов пiдносячи хустку до очей.

- Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдiть.
- Е! Я вам так скажу! - махнув вiн хусткою. - Як бояться та тiкать, так
ще гiрше. Як завзялись пiймать, то чи в Яру, чи деiнде, а все одно
пiймають. А тiкать та ховаться - не поможе. Хай тiльки, я кажу, не
ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходiм помаленьку?
Вiн узяв пакуночок, перекинув через плече пiджак i пiдвiвся. Вiн мав
рацiю бажати зустрiчi лицем до лиця: плечi широкi, важкi, шия жилава, сам
кремезний, мiцно збитий, весь як з чавуну.

Я рiшив iти найматись у священика. Не часто доводилось менi так близько
бачити жайворонкiв, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий
цукор. До речi, може, "цукерники", помiтивши, що жайворонок не сам iде, i
на цей раз не одiб'ють йому печiнок.
Я сказав парубковi, що пiду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.

- Ну, то не йдiть зо мною разом... - аж зупинився вiн i серйозно
подивився на мене. - До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
- Чого так?
- Битимуть. Подумають, що я взяв когось iз Гуляй-поля, то й
накладуть...

- Ну, нас уже дво║ буде. Може, не так-то й накладуть...
Вiн трошки здивувався: чоловiк по добрiй волi хоче бути битим.

- Та битимуть, я вам кажу!..
Вiн все ж таки думав, що я не зрозумiв його.
- А вас хiба нi?
- Ну, мене... Мене за дiло. На мене й засiдають. А вам чого треба?