"Володимир Винниченко. Терень (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Далi ми пiшли уже вiльнiше, а через якийсь час були нагорi. Ступали ми
тепер лiниво, стомлено, i обом нам стало холодно, хоч i йшли нагору.
Тут лiс кiнчився. Перед нами стлалось рiвне поле, збiгаючись вниз до
нового великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навiть пiд
мiсяцем бiлий бiк церкви.
Ми вже не розмовляли. Менi було чогось сумно чи жаль, i хотiлось
неодривно дивитись в блiде засмучене лице мiсяця. А ж очах, як одпечатанi,
стояли темнi стiни лiсу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру i
чудний, електричний дрож по тiлi.

Я пiшов ночувать до парубка.
Пiп наняв мене охоче. Це була сухенька старенька iстотка в фiолетовiй
рясi, кирпично-червонiй пiд пахвами. Борiдка, брови, волосся на головi
було рiденьке й сiре, а худеньке личко жовте, як солома. Вiн був удовець i
жив самотою з старою служницею Теклею, також досить пiдтоптаною. У не┐ був
склад хвороб, i вона день i нiч була ними занята: то робила собi якiсь
припарки, то варила зiлля, зiбране вранцi-рано пiд самий дощ.

У мене роботи було зовсiм мало. Пара стареньких ситеньких коней, двi
корови, кабан у сажу - от i все хазяйство. Звiрята народ був симпатичний,
вiд старостi терпеливий, спокiйний. Землю пiп здав селянам, - у полi
роботи зовсiм не було.

Древнiм, забутим людьми споко║м вiяло вiд усього в затишному, садком
захованому вiд села подвiр'┐ старенького батюшки. Покрiвлi були з зеленим
м'яким мохом; дверi, поточенi шашелем, замикались не замками, а засовами,
якi приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дiрочку над засовом
i поверталась улiво чи вправо. От i замкнуто або одiмкнуто. Шиби на вiкнах
були з рiзнокольоровими одсвiтами - зеленими, як мох, фiолетовими, як
ряса, червоними, жовтими, залежно вiд вiку.
Земля на подвiр'┐ встелена густим та витким, як волосся у негра,
шпоришем, а по йому дорiжки протоптанi, твердi, вiковi, - до льоху, до
комори, стайнi, до сажу. В покоях пахло житнiм хлiбом, старим медом,
кожухами, ладаном i канупером, - о. Савватiй нюхав.
По обiдi все замирало. Спали батюшка, Текля, конi, свинi, навiть кури
ховались пiд тинами i сидiли, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки
прокинеться життя у дворi. Вийдеш у садок, - бджоли гудуть, мухи на
скрипочках тягнуть тонкi дзвiнкi мелодi┐, трiпочуть на листях, мов
метелики, плями сонця. Надвечiр, як тiнi падають не вiд хати на повiтку, а
вiд повiтки на хату, на ганку з'явля║ться о. Савватiй. Вiн обережно
сходить на приступках униз i тихенько, мирно наспiву║:

- "Да iсправиться молитва моя..." А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?

I дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.
Я дивлюсь на небо, вправо, влiво й поважно одпо-вiдаю:
- Нi, мабуть, батюшко, не буде...
- Не буде, то й хвалить господа... "Яко кадило перед тобо-о-ю..."

I йде собi до ворiт. Там вiн ста║ грудьми на хвiртку й виставля║ праву