"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Володимир Вiнниченко.

Зiна


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



В життi кожно┐ людини десь, певно, бувають такi моменти, коли в нiй з
якихось невiдомих закуткiв виника║ зовсiм чужа душа (мабуть, якогось
далекого прадiда, та й то не прямо┐ лiнi┐), i людина раптом почина║ робити
таке, на що сама дивиться з великим дивуванням.
От так, очевидячки, й зо мною було пiд той час. Бо я таки дуже
дивувався з себе.

Але момент все-таки почав ставати занадто довгим. Занадто довгим. Я вже
почав протестувати. Правда, я цього вголос ще не робив, але збирався
рiшуче. Бо це ж таки, справдi, ставало неможливим! Ця дiвчина, очевидячки,
уявляла, що в такий момент я можу бiгати, як автомобiль. Як вона ще не
догадалась по повiтрю пустити мене? Я думаю, - вона нiтрiшки не
сумнiвалась, що я можу ковтати вогонь, аби це сприяло визволенню ┐┐
Антипа.
Антип, що й казати, хороший хлопець, кучерявий, мрiйний. В його мило
червонiють ясна, коли вiн смi║ться, але чому я мав терпiти вiд того?
Ви уявiть собi: я родився в степах. Ви розумi║те, добре розумi║те, що
то значить "в степах"? Там, перш усього, нема║ хапливостi. Там люди,
наприклад, ┐здять волами. Запряжуть у широкий, поважний вiз пару волiв,
покладуть надiю на бога i ┐дуть. Воли собi ступають, земля ходить круг
сонця, планети творять свою путь, а чоловiк лежить на возi i ┐де. Трохи
засне, пiдкусить трохи, пройдеться з батiжком наперед, пiдожде волiв,
крикне задумливо "гей!" i знов собi поважно пiде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами
вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту, в ярок спуститься
чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливостi. Там кожний
зна║, що скiльки не хапайся, а все тобi буде небо, та степ, та могили. I
тому чоловiк собi ┐де, не псуючи кровi хапливiстю, i, нарештi, при┐жджа║
туди, куди йому треба.
Отже, я вирiс у тих степах, з тими волами, шулiками, задуманими
могилами. Вечорами я слухав, як спiвали журавлi бiля криниць у ярах, а
удень ширина степiв навiвала сум безкрайностi. В тих теплих степах
виробилась кров моя i душа моя.