"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий
граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi,
перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи.
Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть
невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував
наготовлених фраз.
Пiсля того вiн представля║ високiй гостi всю свою родину. I в
сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його
атестацi║ю миготить хвостик посмiшки.
- Мiй перший (i ║диний тепер) син, граф Адольф. Начальник особисто┐
охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови
Об'║днаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса.
- Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав
Страховищем.
Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоня║ться князевi, а пiсля того
вибачливо посмiха║ться на батькову характеристику старiсть треба шанувати
навiть у ┐┐ вибриках...
Труда ж не виявля║ нiяко┐ особливо┐ поштивостi до принцеси, але нема║ в
нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко,
здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старо┐ бронзи, стрижене до плечей
чорно-син║ волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось
смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих,
темно-червоних устах. Страховище?!
- О князiвно, цей скромний вираз, вигляд ║ тiльки одна а ролей нашо┐
талановито┐ артистки, ┐┐ мрiя . розважати шановну публiку на сценi театру.
Поки ж що розважа║ нас.
Труда не червонi║, тiльки ще смуглiша ста║. I не каже нiчого на слова
батька, а просто поверта║ться i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла
руками йде собi сходами наюру.
- От ма║те!
Цей невеличкий смiшненький iнцидент розмина║ накрохмалену врочистiсть.
Але, власне, офiцiальна частина церемонi┐ скiнчена От тiльки представить
ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, сто┐ть при дверях або краще - як
поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна
голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла.
- Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор.
I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до ┐┐ поко┐в, з суворою,
старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi.
I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хита║ головою, як i
приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслю║ молочно
золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся
пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступа║ вона плавко, рiвно, високо
несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах велико┐ ваги трагедi┐
свого роду.
- Зразу видно кров! - побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi,
поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки,
швиденько, iз спiвчуттям покиву║ головою й котячою iнохiддю вислизу║
надвiр до свого автомобiля.
З другого боку поко┐в принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну
терасу, а з не┐ збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi